Костянтин та Анастасія були щасливими – нарешті у них з’явилася своя квартира. Причому не іпотечна, а по-справжньому своя, до того ж двокімнатна. Половину суми вони заробили самі, а решту – додали батьки з обох боків.
Звичайно, це була не новобудова, а звичайна блокова п’ятиповерхівка, зате неподалік центру і зовсім поряд зі школою, куди восени піде їхня семирічна донька Катя.
Попередні вісім років Костянтин та Анастасія винаймали житло. За цей час їм довелося переїжджати тричі: перший раз – господиня вирішила продати квартиру.
Вдруге попросили, бо син господарів одружився і вирішив жити окремо, а з третьої квартири вони самі втекли від неадекватних сусідів.
І ось тепер залишилося потерпіти зовсім небагато, і можна буде переїжджати вчетверте, але вже у своє житло.
Вони розуміли, що жити у цій квартирі будуть довго, тож вирішили, що ремонт зроблять як слід, та найняли фахівців.
Минуло півтора місяця, і одного разу Костянтин, повернувшись із роботи, повідомив дружині, що йому зателефонував бригадир і сказав, що ремонт закінчено. Домовилися, що у суботу о десятій ранку господарі можуть приймати роботу.
– Слухай, Костю, у нову квартиру треба першою запустити кішку, а в нас її нема. Що робитимемо?
– Не знаю. Може, попросити у когось зі знайомих? – Запропонував він.
-Так тобі хто-небудь і дасть свого кота! Я б свого нікому не віддала, – відповіла Настя. – І взагалі, я давно хотіла завести рудого пухнастика.
Проблему вирішила Катя. Почувши розмову батьків, вона повідомила, що її подружка Вірочка із сімнадцятої квартири місяць чи два тому казала, що їхня кішка привела кошенят, а її мама переживає, бо не знає, як їх прилаштувати.
– Два місяці? Мабуть, їх уже розібрали, – сказала Анастасія.
– Що гадати? Ходімо запитаємо, – запропонував Костянтин.
Настя з донькою вирішили не чекати до завтра, а відвідати сусідів зараз. І повернулися додому з рудим кошеням дуже цікавого забарвлення.
– Як ми його назвемо? – Запитала Катя.
– Тільки не Мурзиком чи Пушком, треба щось оригінальне, – сказав Костянтин.
– Назвімо його Боніфацієм, – запропонувала дівчинка. – Він на тигреня схожий.
– Катюша, Боніфацій із мультфільму був левом, а не тигром, – поправив її батько.
– Я пам’ятаю. А в нас буде тигр, – сказала Катя.
Батьки сперечатися не стали.
Наступного дня вони встали раніше і поїхали дивитися свою нову квартиру.
Все було так, як їм хотілося. Вирішено було, що наступного тижня переїдуть.
– Ну, всього вам хорошого, – попрощався з ними бригадир. – Сподіваюся, що з сусідами ви житимете дружно? Особливо з бабусею з четвертого поверху.
– А що з нею не так? – Запитай Костянтин.
– Та вона нам стільки нервів попсувала за ці півтора місяця! Разів двадцять, напевно, до нас прибігала – кричала, що ми їй заважаємо.
– Хоча ми працювали за всіма правилами: з восьмої ранку і до сьомої вечора. Вдень – на дві години перерва, у суботу та неділю – тиша. Просто якась нервова бабуся.
– Ну, ремонт закінчений, а ми теж люди тихі, – сказав Костянтин, – тож, думаю, уживемося.
Але він схибив.
Сусідці, яка жила під ними, було сімдесят п’ять років. Вона була самотня, ніхто не бачив, щоб до неї приходили гості.
Звали її Лідія Сергіївна, але серед мешканців вона була відома, як «Офігіївна». По одному цьому вже можна було зрозуміти, як ця бабуся дістала сусідів.
Першим результатом діяльності Лідії Сергіївни, коли вона тільки-но переїхала до будинку, стало зникнення лави, яка стояла біля під’їзду.
Якби це була якась зручна паркова лавочка зі спинкою, можна було б припустити, що її просто хтось запозичив собі на дачу.
Але це була найпростіша лава: два вкопані в землю чурбачки та набиті на них цвяхами три дошки, які ніхто давно не фарбував.
І ось – вийшли якось уранці люди з під’їзду, а лави немає. Хтось під самий корінь спиляв чурбачки та потяг дошки.
Через кілька днів з’ясувалося, що Лідія Сергіївна найняла для цього якогось роботягу з пилкою.
На запитання сусідки, чим їй завадила лава, Лідія Сергіївна заявила:
– А щоб тут молодь не збиралася і не гомоніла до півночі. Я ось днями бачила трьох мужиків, які на лаві розташувалися і розпивали невідомо що, а потім сміття по собі залишили.
Сама Лідія Сергіївна виходила до під’їзду з невеликим складним стільцем. Ставила його на край доріжки та сиділа, спостерігаючи, хто куди й з ким пішов.
До сусідів пенсіонерка мала безліч претензій. То їй здавалося, що в когось голосно грає музика, то не подобалося, що до людей часто приходять гості.
На сусіда зліва вона написала скаргу, звинувативши його в тому, що вдень його собака постійно скиглить і гавкає.
Чоловікові довелося доводити, що в нього взагалі немає собаки й половину робочого часу він проводить у відрядженнях, тому навіть, якби й хотів завести пса, то не зміг би.
Людям, які жили з нею через стінку, але у сусідньому під’їзді, пощастило ще менше: їхня донька займалася у музичній школі. І як тільки дівчинка сідала за інструмент, Лідія Сергіївна являлася до них зі скандалом.
Крім того, пенсіонерка виявилася єдиною, хто відмовився оплачувати встановлення домофона. Ключ від замку їй дали, але у квартирі в неї домофон не поставили.
– А мені не треба. Ще й платити за нього! До мене гості не ходять, це до вас вештаються вдень і вночі, – сказала вона старшому під’їздом.
Ну, не треба, то не треба.
Кирило зіткнувся з Лідією Сергіївною першого ж дня, коли вантажники заносили у квартиру меблі.
– Що ви все ходите, все носите, людям сходами пройти не можна! – Напустилася вона на чоловіка.
– Будь ласка, проходьте, – сказав він і відійшов убік, поставивши коробку на підлогу.
– Ставлять тут свої брудні коробки! А хто за вами потім прибиратиме! – не могла заспокоїтись Лідія Сергіївна.
Загалом знайомство не задалося.
За два наступні дні сусідка чотири рази підійнялася на п’ятий поверх зі скаргами на те, що вони надто голосно рухають меблі.
Спроби якось домовитися з нею успіхом не увінчалися. Вирішили просто не зважати.
Так і жили: вислуховували чергову скаргу Лідії Сергіївни, зачиняли двері та забували про сусідку.
Якось у грудні Анастасія вдень була вдома. Вона домовилася з керівництвом, що цей рік, поки дочка ходить в перший клас, попрацює на віддаленні, з’являючись в офісі лише за потребою.
Настя сиділа за комп’ютером, як раптом хтось подзвонив у домофон.
– Доброго дня, я ваш дільничний, відчиніть, будь ласка, у мене виклик у ваш під’їзд.
Настя натиснула кнопку і знову зайнялася роботою. Але за пів години подзвонили у двері.
На порозі стояла жінка років сорока.
– Вибачте, що я потурбувала вас. Я дільничний лікар – Ольга Павлівна. У мене був виклик у п’ятнадцяту квартиру, що під вами на четвертому поверсі. Там одинока бабуся живе.
– Так, це Лідія Сергіївна, – відповіла Настя.
– Я чому до вас піднялася. Ви єдина, хто мені відчинив. Я перед тим, як подзвонити до вас, ще в кілька квартир дзвонила.
– Когось вдома не було, але у двох квартирах люди були, але вони мені не відчинили. А одна жінка навіть сказала, що нікому не відчиняє. Але Лідія Сергіївна дуже хвора.
– Вона вже, виявляється, третій день лежить із застудою. До стаціонару направити я її не можу. Може, ви придивитеся за нею? А я післязавтра знову зайду.
Настя не змогла відмовити й погодилася. А раз погодилася, то довелося спуститися вниз.
Двері сусідки не були зачинені на замок. Настя обережно увійшла, зазирнула з коридору до кімнати й побачила Лідію Сергіївну, що лежала на дивані під шерстяним пледом. Вона спала.
Настя піднялася до себе, взяла два термоси. В один налила гарячий чай, в інший – курячий бульйон, який щойно зварила, і знову спустилася до сусідки.
На цей раз Лідія Сергіївна побачила її:
– Ти що тут робиш? – Запитала вона.
– До мене лікарка приходила. Сказала, що ви занедужали, попросила за вами придивитися, – пояснила Настя. – Ось, дивіться, у синьому термосі – бульйон, а у червоному – чай. Все гаряче.
Вона побачила на стільці поруч із диваном кілька рецептів.
– Це вам Ольга Павлівна виписала? – Запитала вона. – Я скоро піду до школи за донькою, дорогою зайду в аптеку.
Весь цей час Лідія Сергіївна мовчала. А коли Настя вже повернулася, щоб піти, сказала:
– Ключ на цвяху в коридорі візьми. Двері зачини. А потім сама відчиниш, у мене сил немає вставати.
Після обіду Настя принесла сусідці ліки, пояснила, як їх приймати та сказала, що зайде завтра вранці.
Так вона весь тиждень і ходила двічі на день до Лідії Сергіївни, поки та не одужала.
З того часу сусідка жодних претензій до них не мала. Навіть віталася під час зустрічі.
Причому, на зміни у поведінці Лідії Сергіївни звернули увагу й інші сусіди. Привітною вона не стала, але більше не псувала людям життя.Мені здається, що у кожному під’їзді є своя Лідія Сергіївна. Як вважаєте, я маю рацію? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
