– Стали великі гроші отримувати, і все, ми більше не рідні? – досадливо промовила теща

-Знову твій вдома сидить?! – сплеснула руками мама і докірливо подивилася на мене. – Ти збираєшся його гнати на роботу, чи ні?

– Мамо, те, що Тимур вдома, не означає, що він не працює, – обурилася я. – Досить уже до нього чіплятися!

– О, на захист встала, – єхидно захихотів батько, – я так і думав, що дочка в мене не зовсім і розумна. Вся в тебе, Юлько, – додав він і поглянув на маму.

– До чого тут я? – Мама кинула сумку на підлогу і, схрестивши руки на грудях, дивилася на батька. – Хоча, так, ти у свій час теж сидів на моїй шиї кілька років, поки я тебе на роботу не погнала!

– Дурниці не городи! – гаркнув у відповідь батько. – Я сам пішов працювати, ніхто мене не гнав!

Я, спостерігаючи за суперечкою батьків, зрозуміла, що зараз вони в мотлох розсваряться.

– Може, ви у квартиру пройдете, а не стоятимете з прочиненими дверима, щоб вас чули сусіди? – поцікавилася я.

– Справді, стоїть тут і пащекує, – Юлія Антонівна штовхнула чоловіка і зачинила двері. – Ми гостинців привезли, – додала вона і почала діставати з сумки продукти.

– Мамо, ну навіщо ти возиш нам овочі та м’ясо? Ми самі можемо все купити, нам гроші дозволяють…

– Ой, казки нам тут не розповідай, наче ми не знаємо, що твій нахлібник вдома сидить, – зайшовся гучним сміхом батько. – Зятю, ти чого вітатися не виходиш, соромно?

На поклик тестя я вийшов з кімнати. Протерши очі, я привітався з родичами.

– Чи спав знову? – спитав із глузуванням у голосі тесть.
– Ні, спати ніколи – працюю, – солодко позіхнув я.

– Воно й видно, – хихикнула теща. – У квартирі днями та ночами сидиш. Зовсім мою доньку хочеш вмотати? Вона вже висохла, як тріска.

– Звичайно, прогодуй такого лобура, – підхопив тесть.

– Припиняйте вже! – гаркнула я на батьків. – Тимур отримує втричі більше за мене. Ми на його гроші практично й живемо!

Батько докірливо глянув на мене, похитав головою і засмученим голосом промовив:

– Пощастило тобі з дружиною, зятю! Бачиш, яку дочку я виховав. Завжди на твій бік стає. Її мати взагалі не така. Весь мозок мені з’їла б, якби я не працював.

– Тату, все зовсім не так! – почервоніла я. – Тимур працює з дому. Зараз багато хто в такий спосіб заробляє гроші.

– Якщо так можна, то чому ти не працюєш з дому? – хитро глянувши на мене, примружився батько.

-Тому, що бути віддалено лікарем не виходить, тільки в крайніх випадках, – почала пояснювати я, але мати безцеремонно мене перебила.

– Ой, зрозуміло все з вами! Заступаєшся, йому можна, а тобі ні, – махнула рукою вона. – Сидить за комп’ютером і грає, доки ти не бачиш. Прикро, що в тебе локшина на вухах висить, а ти не відчуваєш.

Я знову спробувала пояснити матері, що я працюю в лікарні з пацієнтами, які потребують огляду, встановлення діагнозу, призначення лікування. А такі речі через комп’ютер не робляться.

З того, як мама в процесі розмови кілька разів відверталася на чоловіка, я зрозуміла, що переконувати її немає жодного сенсу.

Вона все одно вважатиме так, як заздалегідь уже надумала собі в голові.

Побурчавши ще трохи, мої батьки поквапилися додому. Однак, на прощання, вони знову відважили у бік зятя кілька, далеко не втішних фраз.

Наступного тижня мама зателефонувала мені у середині тижня та повідомила про те, що хоче приїхати до нас з ночівлею.

– Мені у поліклініку треба, а я з батьком твоїм посварилася, тож треба з вечора їхати, – поскаржилася вона.

– Коли ти хочеш? – Замислено поцікавилася я. – Ми просто післязавтра їдемо на десять днів.

– Куди це? – не відповівши на моє запитання, запитала вона.
– У подорож.

– Яку ще подорож? – перепитала вона.
– Ну, у нас же відпустка. Ось ми й вирішили рідні Карпати відвідати, – приголомшила я матір.

– Значить, поїдете відпочивати? – ще раз уточнила вона. – Це ж скільки грошей потрібно? Ти, мабуть, в кредити влізла через це?

– Ой, так і знала, що він у борги тебе вжене! Невже не можна було знайти нормального мужика, який зароблятиме гроші, а не сидітиме в комп’ютері?

– Наступного разу приїду і розіб’ю його до дідька лисого! Розлучайся, поки не пізно!

– Мамо, проїзд ми оплатили із заробітку Тимура! – Мені важко вдалося вклинитися в довгий монолог матері.

– Він кредитів набрав? Хто йому дав їх?! – Заохала вона. – Розлучайся, поки все не так страшно.

– Може ти все ж мене вислухаєш, а не перебиватимеш і нав’язуватимеш своє бачення, яке зовсім хибне? – гаркнула на матір я.

– Говори, – зітхнула мати, даючи мені зрозуміти, що вона вислухає мої виправдання.

– Дякую! Загалом Тимур працює через інтернет. Він, якщо просто сказати, комп’ютерник, який обслуговує юридичну компанію. Отримує він більше за мене…

– Скільки, цікаво? – зневажливо захихотіла мати, готуючись знову покепкувати над заробітком зятя.
– У межах тридцяти тисяч гривень, – як на духу, відповіла я.

Після озвучення зарплати Тимура у слухавці повисла довга пауза. Мама перетравлювала почуте.
– Тридцять тисяч? – перепитала мати, бажаючи переконатися, що їй не почулося.

– Так, – зрозумівши, що вона перебуває в повній прострації, відповіла я.

– Ти точно не брешеш? – недовірливо поцікавилася вона, бо повірити не могла у те, що з дому можна заробляти такі великі суми.

– Ні, навіщо? Якби Тимур сидів удома без діла, я б не стала з ним жити, – запевнила я.

Мати ще трохи розпитувала мене про роботу чоловіка, а потім попрощалася, забувши про те, що дзвонила мені зовсім з іншого приводу.

За годину вона знову передзвонила і повідомила, що вони з батьком завтра приїдуть.
– Приїхали проводити вас на потяг, – з порога промовив батько. – Мати сказала, що ви розбагатіли!

– Ну не те, що б, – ухильно відповіла я, зрозумівши, що мати все розповіла батькові.
– Зять, а ти де? – голосно крикнув він.

Тимур відгукнувся йому і запевнив, що вийде за кілька хвилин, коли доробить свою роботу.
Щойно чоловік звільнився, то приєднався до нас на кухні.

– Слухайте, ми не просто так приїхали. Справа є. Ти мене здивувала тим, що можна такі гроші з дому заробляти.

– Може ти й нашого тата влаштуєш у свою компанію? Нам би гроші теж не завадили, – солодким голосом промовила мати.

– У вас є відповідна освіта? – похмуро запитав Тимур.
– А яка потрібна? Я електрик, – з гордістю повідомив батько. – Вважаю, такі люди вам потрібні.

– Ні, на жаль! Та й дистанційний електрик – це щось нове, – переглянувшись із дружиною, посміхнувся я.

– Ти мене підколоти вирішив, чи що? – почервонів тесть. – Чи став хороші гроші отримувати й запишався?

– Справа не в цьому. Я не можу вас влаштувати…

– Чи не хочеш? Нормальний зять сам би допомогу запропонував, а ти… Не хочеш ділитися з нами успіхом?

– Тату, Тимур – айтішник! Що ти там робитимеш? – Вклинилася я в розмову. – Про який успіх ти говориш?

– Невже ти гадаєш, що твій батько нічого не вміє? – стала на його захист мати. – Це просто якась образа!

– Ви що, смієтеся? Не всяка людина може працювати так, як Тимур, – почала виправдовуватися я. – Потрібні спеціальні знання, вміння, навички…

Проте батьки й слухати мене не хотіли. Вони продовжували вимовляти нам за відмову допомогти.

– Хотіли б допомогти, навчили б батька. Він, взагалі, беручкий у нас, – ображено пробурчала мати. – Все, ходімо, Ваня. Стали великі гроші отримувати, запишалися!

Батько плюнув через плече і, з гонорово піднятою головою, вийшов із квартири. Слідом за ним промайнула мати, не знайшовши часу навіть закрити за собою вхідні двері.

– Ось тобі й пояснили, – з досадою промовила я. – Краще б вони так і вважали тебе безробітним. Тепер ми для них багатії, які зарозумілися, і не хочуть з ними ділитися успіхами.

Наступного дня ми поїхали у відпустку. Коли повернулися, то нас знову відвідали батьки.
Поки ми були відсутні, вони все обговорили, та вирішили, що треба з нами зв’язок тримати.

– Може колись і нам щось гарне перепаде, – хихикнула мати.

Тепер вони достеменно знали, у кого можна без відсотків перепозичати гроші до пенсії, а інколи перепадало й без віддачі.

А ми тішилися з того, що вони, врешті решт, заспокоїлися, і не намагаються влаштуватися до Тимура на “роботу”! І їм добре, і нам мізки більше ніхто не виїдає! Я слушно міркую?