– Доброго дня. – На порозі стояв незнайомий хлопець зі скромним букетиком у руках, і злякано посміхався.
– Здрастуйте, – суворо відповіла на вітання Тамара Петрівна, і відразу поспішно: – Світлани вдома немає, і коли з’явиться – невідомо. Тож прощавайте.
– Я знаю, що Свєти вдома немає, Тамара Петрівно. Я не до неї. – Хлопець раптом простяг букет, і усмішка на його обличчі зникла. – Я до вас.
– До мене? – Жінка кілька секунд розгублено дивилася на квіти, і таки взяла їх. – Дивно… А ви впевнені, що ви не помилились адресою?
– Якщо ви мама Свєти, то впевнений…
– Так, я мама. – Тамара Петрівна знову насупилась. – А що сталося?
– Поки що – нічого. Ви не запросите мене пройти до хати?
– З якого дива? – Знову дуже суворо заговорила господиня квартири. – Кажіть тут, що вам потрібно?
– Добре… – Хлопець кивнув, і судомно зітхнув, немов готуючись занурюватися у воду на велику глибину. – Я прийшов зробити вам несподівану пропозицію. Чи готові вислухати її?
– Говоріть уже, не тягніть час! – невдоволено наказав вона.
– Гаразд, кажу. Станьте моєю тещею.
У передпокої на кілька секунд повисла тиша. Тамара Петрівна уважно дивилася на цього дивного хлопця, намагаючись зрозуміти, чи не божевільний прийшов у гості.
– Що? – Нарешті, перепитала вона. – Я не дочула?
– Ні, – відчайдушно замотав він головою. – Станьте моєю тещею. Будь ласка.
– А ти хто? – Запитала вона, переходячи на “ти”, і ледь помітна усмішка прослизнула на її обличчі.
– Я – Сашко. І ми зустрічаємося з вашою донькою дуже давно, але… Я знаю, що це для вас не важливо. І все, що я вам зараз можу розповісти про себе – для вас це зовсім нічого не означатиме. До речі, як мені вас називати, доки ви не моя теща?
Вона раптом схопила його за рукав куртки та майже потягла на кухню.
– Стривайте! – Спробував він упиратися. – Стривайте! Мені ж треба зняти черевики!
– Не треба нічого знімати! – Закричала вона грубо, і через кілька секунд поставила його біля кухонного вікна. – Ось! Тепер я тебе добре бачу. На вигляд ти, начебто, не ідіот! Цілком нормальний!
– Я нормальний не тільки на вигляд… – невпевнено сказав він. – Я – взагалі – нормальний…
– Та який ти нормальний?! – обурювалася вона. – Наскільки мені відомо, хлопці пропонують спочатку дівчатам! А вже потім ідуть знайомитися з мамою! Чи тепер у вас все не так? Все змінилося?
– Ні, не змінилося. Я зробив пропозицію вашій дочці. Але Світлана сказала, що її відповідь нічого не вирішить.
– Чому? – щиро здивувалася вона.
– Тому що її життям ви розпоряджаєтеся. Так вона сказала. Розпоряджаєтеся повністю, і неподільно. Як річчю.
– Вона так сказала? – Тамара Петрівна розгублено завмерла, і на обличчі з’явився переляк. – Про мене?
– Так, – приречено кивнув він. – Слово в слово. І тому я ще раз вас прошу, станьте моєю тещею.
– Стривай! – обірвала вона його, і забурмотіла: – Невже, Світлана думає, що я вважаю її річчю? У мене в голові не вкладається… А ти… – Тамара Петрівна з ягідною усмішкою промовила його ім’я. – Сашко… Ти взагалі хто такий!
– Я – людина, – знизав він плечима. – Котра кохає вашу дочку.
– До чого тут це? – нервово перебила вона його. – Мені не цікаво – любиш ти, чи не любиш… Хто ти?! Що ти з себе уявляєш?!
– Зараз уявляю?
– Звісно, зараз!
– А чи не все одно – що я зараз із себе уявляю? – раптом запитав хлопець. – Адже через якийсь час я стану зовсім іншим. Так що все, що я вам зараз про себе розповім – дурниці.
– Це чому це – дурниці? – Не зрозуміла вона.
– Бо, наскільки мені відомо, Тамара Петрівна, і ви, двадцять п’ять років тому, були зовсім інші. Ніжною та вразливою дівчиною. Так мені Світлана розповідала. А потім ви невдало вийшли заміж, залишилися одна з дитиною, і від складнощів, які постійно виникали у вашому житті, поступово почали перетворюватися на залізну жінку зі схильностями тирана.
– Що? – У її очах запалали недобрі, холодні вогники.
– А я вас не засуджую, – знову посміхнувся хлопець. – І Світлана вас зовсім не засуджує. Вона ж усе розуміє. Знаєте, як вона вас шкодує? Як мати своєї маленької дитини.
– Вона?.. Мене?.. Шкодує?.. – у Тамари Петрівни перехопило подих. – Як дитину?
– Ага, у якої з нервами не гаразд. Тож невідомо, якими ми з нею станемо, якщо ви раптом мені зараз відмовите. А який я зараз?.. Зараз, головне – перспектива, правильно? І вона є. Є освіта, є хороша професія, я навіть квартиру винаймаю на власні гроші. І мені ніхто не помагає. Я можу сам свою сім’ю утримувати. І навіть якщо що, вам допомагати. Тому станьте моєю тещею, будь ласка. Я не вимагаю відповіді негайно, але – до завтра, я думаю, ви повинні визначитися. А квіти… – він кивнув на букетик, який вона все ще тримала в руках, – їх краще поставити у воду. Без цього вони зачахнуть. Як люди без кохання. До побачення.
Він знову скромно посміхнувся, розвернувся і вийшов з квартири.
Вона зачинила за ним двері, потім пройшла до кімнати, сіла на стілець, і вперше за двадцять п’ять років розплакалась.
Ставте вподобайки та залишайте коментарі!
