Чого гріха таїти, виросла я в селі в родині механіка СТО, та виховательки дитячого садка. Мої батьки були людьми незаможними, тож я мріяла вирватися до столиці. Для цього я робила все можливе та неможливе.
У 15 років я усвідомила, що моя краса – мій квиток на краще життя, і почала «ліпити» себе. Виснажливі дієти, біг на стадіоні, маски для волосся. На походи до салонів краси грошей у мене не було, тож доводилося обходитися підручними засобами. Дякую природі за моє гарненьке личко.
Після закінчення школи я вступила до університету. Батькам довелося влізти у борги, але вони змогли сплатити мені перший рік навчання. У столиці я відвідувала клуби, й шукала «квиток у безтурботне життя”. І знайшла.
Він був старший за мене на 6 років, син забезпечених батьків, бізнесмен. Довелося включити всю красу і хитрість, щоб звабити його. Мені це вдалося. Мої батьки були проти нашого спілкування. Вони вважали, що надто ми різні.
На той момент я цього не помічала. Я була зачарована життям у столиці із багатим чоловіком. Університет я так і не закінчила – вийшла заміж. Невдовзі я дізналася, що в положенні.
У нас з’явилася донька, і я загрузла в пелюшках та памперсах. Не так я уявляла собі життя у Києві. Чоловік все частіше робив мені зауваження. Маленька дитина не додавала мені шарму, а мій чоловік із тих, хто любить очима.
Стосунки моїх батьків із зятем не задалися з першого дня. Під час кожного приїзду мама дорікала чоловікові за надмірну зайнятість, суворість і зручність. Чоловік не приділяв уваги дочці, та і я відійшла на третій план після роботи та друзів.
Коханий не мовчав, і завжди досить грубо відповідав тещі. Я почувала себе громовідводом, не знала, чий бік мені зайняти. Перед першим днем народження доньки чоловік повідомив, що не хоче бачити моїх батьків на святкуванні.
Він вважав, що запрошені його колеги – люди з вищого суспільства, а моя рідня – село не асфальтоване. Йому буде соромно за них перед людьми. Мені стало так прикро. Так, можливо, вони не знаються в бізнесі, але вони мої батьки.
Як я можу не запросити їх на день народження онуки? Я не стала сперечатися та сваритися з чоловіком. Він звик поруч бачити поступливу дружину. Я збрехала мамі, що святкувати ми не будемо. Не знаю, здогадалися вони, чи ні, але образа на чоловіка причаїлася вже в мені.
З того часу ситуація стала загострюватися: мама висловлювала мені, що я розпестила чоловіка, а він негативно відгукувався про мою рідню. Слова він не підбирав і не думав, що ображає мене.
Через два місяці тато відзначав ювілей, і ми були запрошені. Тільки ось мій благовірний сказав, що не збирається їхати в цю глухомань. Я була рада поїхати з донькою до рідних. Там я вирішила відпочити від постійних скандалів та нерозуміння.
Під час застілля всі говорили не про ювіляра, а базікали, як мені не пощастило з чоловіком. Нерівний шлюб, на їх думку, немає права на існування. Я просто мовчала. А що казати? Я сама хотіла і прагнула такого життя, тільки от щастя мені це не принесло.
Наступного дня я залишила доньку батькам, а сама зустрілася у кафе з колишніми однокласниками. Я давно так не відпочивала, та не веселилася. Я вже й забула, як це бути справжньою. Не чиєюсь дружиною, а собою.
І тоді я зрозуміла, ось воно де справжнє життя. Я більше не дозволю чоловікові погано відгукуватися про моїх рідних, принижувати та ображати їх. Я не іграшка заможного чоловіка, а його дружина, і маю право на свою думку. З таким настроєм я повернулася додому.
Я приїхала додому смілива та сповнена рішучості, й сказала чоловікові, що некрасиво було кидати мене і прикриватися роботою. Моя родина – це частина мене, тож він повинен її прийняти. У відповідь на мою тираду чоловік просто засміявся.
Він прямим текстом дав мені зрозуміти, що знати не бажає моїх батьків. Якщо я хочу з ними спілкуватись, то можу їздити до них. Але у його квартирі їм немає місця. Чи бачите, вони псують його імідж. На емоціях я спитала, чи не псуємо ми з дочкою йому репутацію?
На що він просто відповів, що якщо це станеться, то я поїду туди, звідки приїхала. Тоді я зрозуміла, що чоловік не любить мене. Йому все одно, чи будемо ми з дочкою поруч із ним, чи ні. Як я могла так вчинити? У гонитві за добрим життям я не врахувала, що все має свою ціну.
Спочатку я хотіла зібрати речі та поїхати до батьків. Але кому я там потрібна? На руках із маленькою дитиною, без роботи, та без освіти. Я вирішила не поспішати, й не робити необдуманих вчинків. Я залишилася у столиці із чоловіком.
Багато хто мене засудить, але я не готова знову рахувати копійки, й виживати, а не жити. На образи в бік моїх рідних я звикла не звертати уваги. Їхнє спілкування звелося до нуля. Батьки не відвідують нас, а благовірний не їздить до них.
Я займаюся будинком та дитиною, чоловік пропадає на роботі. А може, й не на роботі. Мені все одно. За забезпечене життя треба платити, і це моя ціна. Свою дочку я виховуватиму інакше: жодні гроші не замінять людського щастя.
Немає щасливих нерівних шлюбів. Я одержала те, чого так хотіла. Тепер висьорбую! Я лише слабка жінка з маленькою дитиною! Що я їй зможу дати, якщо покину чоловіка? Доведеться терпіти!