Стою недавно на зупинці, чекаю подругу. Вона повинна була з вокзалу приїхати, у неї сумка важка, до гуртожитку дотягнути . Прохолодно, темніє вже, подруга пише, що в пробці застрягла, хвилин п’ятнадцять ще їхати.
Тут же приперлися на зупинку якісь хлопці. Відразу видно, та й по запаху відчувається, що міцно випили.
На вигляд мої ровесники, може, трохи старше. Двоє з них похитуються, а третій взагалі ледве на ногах стоїть. Ось він і підійшов до мене першим. Вірніше буде сказати, підвалив. Дихнув на мене перегаром, посмішку розтягнув.
– Ну що, давай знайомитися?
Сказав так, як ніби це мій прямий обов’язок. Я відмахнулася і озирнулася. Як на зло, на зупинці крім нас нікого немає. Промовчала.
Він підійшов знову.
– Не говориш, чи що?
Це він сказав уже агресивніше. Мені стало страшно. Я вчепилася в телефон, що в кишені лежав, думала, все, зараз наберу подругу і нехай зі мною говорить або краще – в поліцію подзвоню.
І дружки ще його, теж бидло, ні, щоб його заспокоїти, так вони іржуть, як коні, розпалюючи його.
– Та ти не бійся, я тебе не ображу, – почав напирати. Я не витримала.
– Чоловіче, відійдіть від мене.
Двоє за його спиною знову заіржали. Мабуть, їх збентежило формулювання «чоловіче» на адресу цього відморозка.
Я не знаю, що могло б зі мною трапитися, якби ще хоч хвилину я простояла так з ними. Але раптом звідкись із-за рогу з’явився хлопець. Я його мигцем бачила раніше, він в нашому гуртожитку живе. Підійшов, обняв мене за плечі, як ні в чому не бувало, чмокнув в щоку і запитав:
– Давно чекаєш, сонце?
Я ошелешено подивилася на нього, а потім зрозуміла – потрібно підіграти.
– Хвилин десять.
– Пробач, що запізнився.
– Та нічого. Зараз Таню дочекаємося ще, добре?
Він кивнув:
– Добре.
П’яна трійця, помітивши, що я зайнята, швиденько відвалила. Вони не зникли зовсім, мабуть, теж автобус чекали, тому нам довелося стояти, обнявшись, ще кілька хвилин.
Таня, побачивши цю картину, трохи з автобуса не випала. Я встигла їй сигнал подати, щоб мовчала, але її вираз обличчя говорив все за неї. А хлопець виявився дуже хорошим. Звуть Данило. Допоміг нам з Танькою сумку дотягнути, так і познайомилися.
