Ксенія відчинила двері й одразу зрозуміла, що у квартирі, окрім чоловіка Дмитра, перебуває вся родина його сестри Світлани.
Вона тихо поставила важкі пакети на підлогу і пройшла на кухню. Дорослі сиділи за столом, Дмитро, Світлана та її чоловік Олександр. Діти, семирічний Мишко та п’ятирічна Віка, визирнули з кімнати.
– Ксюша, прийшла.
– Прийшла. Як бачите.
– А ми до вас на вихідні! – Випливла слідом за дітьми Світлана. Зараз у вас квартира велика, можемо всі вихідні з вами проводити, не доведеться повертатися вночі, на таксі витрачатися. Місця багато. Нам у своїй усі вихідні сидіти нудно і тісно, а тут діти пограють разом.
***
Два місяці тому Ксенія отримала у спадок квартиру. Бабуся, яку вона доглядала останні п’ять років, залишила заповіт. Після ремонту Ксенія, Дмитро та їхній син Єгор переїхали.
Ксюша давно переїхала б до бабусі, але Дмитро був проти. Йому було краще без чужих людей. Маленька однокімнатна квартира Дмитра тепер здавалася. Недорого, але хоч щось. Квартира знаходилася у старому будинку на околиці.
До цього майже щосуботи родина Світлани, як за розкладом, з’являлася з самого ранку на порозі. Одна кімната, троє дітей, четверо дорослих. Переносити це було важче.
Навіть один день на тиждень завдавав жахливих незручностей. Ксенія намагалася говорити з чоловіком, їй таке проведення часу зовсім не подобалося. Відповідь була одна:
– Квартира моя, я господар, я дозволяю.
Квартира його, правила його. Іноді Ксенія із сином йшла на цілий день, але потім доводилося вислуховувати невдоволення чоловіка.
– Дмитре, а де Єгор?
– Єгор? У кімнаті своїй зачинений, пожалів свій новий конструктор для брата. Покараний! Хай подумає.
– Який конструктор? Який учора купили? Він рік накопичував на нього, скарбничку розбив, я йому додала. Де конструктор? Діти граються? А Єгора покарано? Він сам ще не грав! Іграшок багато й без конструктора.
– Ти не нагнітай! Гості у будинку, треба вечерю готувати, ми вже сидимо, чекаємо. Все, що було, ми вже з’їли. Діти голодні.
– Ми зараз за пінним із Сашком сходимо, а ти сама знаєш, що робити. Накривай стіл, усі вихідні попереду!
– Стояти! Ніхто тут сьогодні не залишиться і наступного разу не приїде! Як ти раніше казав? Квартира твоя, а моя справа маленька?
– Тепер усе навпаки! Квартира моя, й ось усього цього мені тут не треба! Хочете відпочинку та веселощів – у тебе є квартира. Прошу всіх на вихід!
– Ксюшо! Там же мешканці! Як ти собі це уявляєш? Це ж моя сестра, племінники, вони вже тут. На всі вихідні. Як вони поїдуть?
– Як і раніше – на таксі!
– Так не можна!
– Не можна? А приїжджати без запрошення можна? А в мене спитати? Племінники для тебе важливіші за сина?
– Пам’ятаєш твій набір колекційних машинок? Скільки разів твій син просив пограти бодай однією! Ти дав? Ні! А коли Мишко зламав у тебе дві з них, ти сказав, що це нісенітниця, буває!
– А коли діти зіпсували усі фломастери та прописи нашого сина? У першому класі. Мені довелося пояснювати все у школі та купувати нове!
– А востаннє Віка розмалювала білу сорочку Єгора, в якій він мав виступати. Квіточками! На ній були намальовані квіточки.
– І про мене! Готувати я не буду, на продукти для твоїх гостей витрачатися не буду! Прибирати після них я теж не маю наміру. Мені не подобаються сторонні у моїй квартирі!
– У нашій квартирі, Ксюшо, у нашій! Це моя сестра…
– Нашій? Я думала, що ми три роки жили теж у нашій квартирі, але ж ти завжди наполягав, що вона тільки твоя! Так, вона твоя. Ніхто не сперечається. А ця тільки моя, моя та мого сина!
– Ти навіть зареєстрованій у тій своїй квартирі. Якщо не згоден жити тут за моїми правилами, то в тебе є вибір і квартира.
– Я до сина, а ти розв’язуй питання з гостями. І не надумай подарувати племінникам конструктор сина!
– Ти пошкодуєш про це, я йду!
– Чудово, не тримаю, але вороття не буде! Квиток в один бік.
– Мені треба подумати, а поки що я піду.
– Це твій вибір, ключі на стіл!
– Що? Я ж подумати. Я так швидко не можу.
– А треба! Ключі на стіл, для роздумів немає часу. Усі на вихід.
***
Єгор сидів у своїй кімнаті. Він глянув на матір і відвернувся, не хотів показувати своїх сліз. Він уже великий, майже дев’ять років, дорослі хлопчики не плачуть через нісенітницю.
Спочатку з кухні чулися обурені голоси родичів, але за п’ятнадцять хвилин все стихло. Квартира спорожніла.
Конструктор був розкиданий по підлозі, Єгор почав збирати його. Ксенія приготувала вечерю. Вона нарешті розібрала пакети із продуктами.
– Мамо, а тато повернеться?
– Сьогодні ні, напевно ні.
– А можна я з’їм його тістечко?
– З’їж. Навіть якщо він повернеться, то не впізнає.
Дмитро не повертався, не дзвонив, не писав. Виявляється, він посварився з сестрою. Тоді хотів їхати з ними, але йому відмовили. Їсти хочеться, переночувати ніде. Прямо як в анекдоті.
Ще б бажано і хильнути. Сестра у притулку відмовила, місця немає. На квартирі мешканці. Повертатися до дружини та сина було ніяково, начебто визнати, що не мав рації.
Перепрошувати та визнавати провину він не любив, не звик. Речі залишилися у квартирі дружини, у пакеті тільки зміна білизни, адже хотів у сестри переночувати, але не вийшло.
Зняв номер у готелі, до батьків не пішов, вони й так не схвалювали всі ці посиденьки. Потім попросив мешканців з’їхати та повернувся у свою квартиру.
Чекав, поки його покличуть назад, але ніхто не кликав. А потім прийшла повістка на розлучення та аліменти. Дочекався! Речі чекали на порозі вже давно.
– І як ти тепер житимеш одна в трьох кімнатах? – єхидно запитав Дмитро.
– У мене наче син ще є, чи ти вже забув. Твій, до речі, син! А ти зробив свій вибір. З сином спілкуйся, не забороняю. У тебе ж є сестра та племінники, от розважайся і живи з ними.
– Я з ними посварився, – ніяково промовив він.
– Помиритесь, запроси їх до себе, вони будуть раді, – незворушно відповіла Ксенія.
– Я хочу помиритись з вами, – промимрив він, – мені погано без вас. Вибачте.
– А нам знаєш, як добре стало без сім’ї твоєї сестри! – посміхнулася, поки що дружина.
– Дайте мені шанс, будь ласка. Останній, – ніяково випалив він.
– Я подумаю, і в Єгора спитаю. Можливо, він буде проти, с таким твоїм відношенням?
***
Не відразу, але Ксенія все ж таки вирішила дати йому останній шанс. Поступово в родині запанувало відносне взаєморозуміння.
Світлана та її сім’я більше не з’являлися у житті Ксенії. Ну, хіба що на свята, – але такі короткі візити вона могла стерпіти, – все ж таки не чужі вони люди.
Дякую Вам, шановні читачи, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
