Сумна історія про те, як я легко і просто набула собі статус злобної матері, яка власну кровиночку виставила за двері. Та ще й не одного, а з його нареченою, яка в нас виявилася ще й у положенні. Тут треба відзначити, що опинилася вона в становищі, якому не позаздриш – мало того, що очікує дитину, так ще й майбутній чоловік належить до розряду придиваних кімнатних тюленів. Але це вже зовсім не моя проблема.
Доля склалася так, що синочка я виховувала в одна. Розлучення було повністю моєю ініціативою, але я досі вважаю це рішення одним із найвдаліших у своєму житті. Бо не зважившись я тоді на цей вчинок, послухавшись порад матінки, і в мене вдома було б два кімнатні тюлені, що відрізняються лише ступенем облисіння.
Чоловік працювати не хотів, тому що свою професію він не любив, а без професії йти можна було тільки на непрестижні місця. Любив чоловік міцно спати, смачно їсти та менше рухатися, але чомусь за п’ять років шлюбу з такими відмінними даними так і не зміг знайти собі роботу.
Після розлучення полегшало, “баласт” залишився у квартирі колишньої свекрухи, а я як реактивна поринула у світле майбутнє. Працювати довелося тяжко, бо було потрібно годувати, одягати та взувати дитину, а для роботодавців це чомусь не було приводом платити нормальні гроші.
Тому я працювала на двох, а колись і на трьох роботах. Поклавши руку на серце – це я пропустила момент, коли жаліслива бабуся почала відверто балувати онука, який “при живих батьках сиротою залишився”. Але на той час я не завжди могла відносити себе до категорії живих, тому що після третьої роботи мене можна було відправляти грати зомбі без гриму.
Але я працювала не дарма. Мені вдалося таки стрибнути вище голови та заробити на окрему двокімнатну квартиру. Синові вже було десять років, і жити в одній кімнаті з хоч і коханою, але бабусею, і жінкою, яка періодично з’являлась, котра іноді відгукувалася на слово “мама”, йому було вже не комфортно.
Коли ми переїжджали, моя мама плакала, бо внучок без неї помре від голоду, холоду та антисанітарії. А чому? Тому що мати я нікудишня, яка своїм дитям зовсім не цікавиться.
– Ти відкупаєшся від дитини, ти прикриваєшся роботою! А дитині ласка, любов, увага материнська потрібна!
Мабуть, їсти, пити та чимось прикривати наготу дитині не потрібно. Але з мамою я навіть не намагалася сперечатися, бо в мене не було стільки вільного часу. Вирішили, що мама й надалі оберігатиме онука, але вже на моїй території. Щоправда, виписувати онука зі своєї квартири вона відмовилася категорично, сказала, що так їй спокійніше, але це її справа.
Я думала, що після купівлі квартири моє життя стане легшим і можна буде відмовитися від якоїсь роботи, але доля посміялася наді мною. У мами виявилася онкологія. Прогнози були хороші, тому ігноруючи всі її спроби від усього відмовитися, лягти та чекати участі, я почала заробляти на лікування.
– Куди це ти зібралася нас покидати? А онука на кого залишиш? Я ж не мати, як ти любиш повторювати!
Мама думкою про онука перейнялася і помирати передумала. А я впряглася назад у ярмо і поскакала. Три роки операцій, терапій, аналізів, обстежень та іншого дали свій ефект – мама хворобу переборола. У цей період сином займалася я, що призвело до низки несподіваних відкриттів.
По-перше, я виховую не сина, а квіточку, яка не може своїми листочками покласти їжу, помити посуд і зібрати нормально рюкзак до школи. По-друге, він чомусь вирішив, що на мою думку можна не зважати, бо він вже дуже самостійний і дорослий. По-третє, перекриття фінансового потоку дуже непогано вирішувало перші дві проблеми, але він потім скаржився бабусі, а їй у її стані зайві нерви були ні до чого.
Але з цієї миті я включилася у виховання сина і вже не планувала відключатися. Виходило не завжди вдало. Поки на захист не ставала бабуся, залучити сина до порядку виходило. Але якщо мама таки влазила, то доводилося відступати. Я не хотіла ще раз її нервувати, а проблеми з любов’ю вирощеного тюленя, вона сприймала дуже близько до серця.
Мені було дивно спостерігати, як здоровий шістнадцятирічний хлопець, летить під крило до бабусі, яка загороджує його від кривдників спиною.
Я подумала і вирішила, що тут я сама винна, тому треба вже приймати те, що є. Впустила сина, віддала кермо правління – насолоджуйся. І те, що в мене не було сил, часу та можливості вчинити інакше, тут ніякої ролі не відіграє.
Була слабка надія на армію, але вона не справдилась. Бабуся підняла всі свої сторічні зв’язки та хлопчика відмазала. Ще й мені висловила черговий раз, що “я ж не мати”.
Хлопчик нікуди не вступив, бо ще не вирішив, ким хоче стати, коли виросте. І на роботу з тієї ж причини не пішов, але це у нього спадкове від батька. У мене вже закипало, але бабуся продовжувала грудьми стояти на захисті свого коханого онука.
– Не тисни на дитину, дай йому у житті озирнутися, а не хапатися за перше, що трапилося. Нині все не так просто!
А, як на мене, то простіше не буває. Якщо не хочеш вчитися? Йдеш працювати. Можна двірником, можна вантажником, можна продавцем – там завжди потрібні люди. Не подобається? Проте запуститься розумовий процес і швидше зрозумієш, ким хочеш стати.
І ось синочку двадцять два роки, і він тішить мене новиною, від якої за сценарієм у мене повинно серце зупинитися, очі зволожитися, а рот і гаманець розплющити. Син оголошує, що я стану бабусею. Поруч із ним мило посміхається та, яка мене цією бабусею й зробить.
Мабуть, контрацепцію, про яку я йому не забувала нагадувати, він носив у кишені, як оберіг, або ще якось використав, але не за прямим призначенням.
І слідом контрольний постріл в мою багатостраждальну голову – жити сім’я, що стихійно утворився, буде в мене. Тобто зі мною. І за мій рахунок, бо синок не працює, а його обраниця, яка нещодавно відсвяткувала повноліття, студентка очного відділення.
Замість радісних підстрибувань і криків щастя я видала інший крик, в якому були тільки знаки оклику. Після чого пояснила синові, що думаю про ситуацію взагалі та про його поведінку зокрема. Я дала йому добу, щоб зібрати речі та залишити мою квартиру.
Син, звісно, образився, забрав свою обраницю, яка вже не посміхалася, і пішов. Навіть гадати не треба куди – до бабусі. Вона передзвонила мені одразу ж, як тільки онук її потішив новинами.
– Що ж ти таке робиш? Це твій син, у нього така подія, такі зміни в житті, його треба підтримати, а ти його з дому женеш? А як і на що він житиме?
Я ледве стримуючись, дуже повільно та докладно пояснювала мамі, що мій син вже дорослий хлопчик, який сам незабаром стане батьком. А раз у нього вистачило сил на це, то нехай тепер відповідає за свої вчинки. А то як з дівчатами розважатись – він вже дорослий, а як потім працювати та забезпечувати – він ще хлопчик.
Мама ще раз сказала, що “я ж не мати” і кинула слухавку.
Вже два місяці молода сім’я живе в неї, викручуючись на бабусину пенсію та якісь гроші з боку батьків дівчини. Я оплачую мамі ліки та комуналку, іноді скидаю грошей ще понад це. На що вона їх витрачає це її справи. І ні, мені не соромно.