– Ну ось звідки в їхньому селищі взятися такій крутій машині?
Тамара стояла біля вікна, притримуючи фіранку, і не вірила власним очам. До її хвіртки підкочував темний, блискучий, нетутешній автомобіль, величезний, з тонованим склом, більше схожий на якийсь катер, ніж на машину.
Вона відступила від вікна і притиснула долоню до горла. Помилилися, звичайно…
Машина зупинилася, дверцята відчинилися, і з неї вийшов високий чоловік у темному пальті. Він озирнувся, поправив шарф і рушив до хвіртки.
Хода в нього була впевнена, але біля хвіртки він раптом сповільнився, наче натрапив на невидиму стіну.
Він постояв трохи, а потім рішуче штовхнув скрипучу хвіртку, піднявся сходами на Ганок і постукав у двері.
Тамара впізнала його не одразу. Тільки по тому, як він стояв, трохи нахиливши голову до правого плеча, вона зрозуміла, хто це.
Так само стояв маленький Костик, коли приходив до неї на кухню. Він тихенько сідав за стіл і чекав, поки вона наріже хліб.
– Здрастуйте, – сказав чоловік, – ви мене, мабуть, не пам’ятаєте.
Його обличчя справді було незнайоме їй. Доросле, обвітрене, біля очей з’явилися зморшки. Де той худий хлопчисько з обдертими колінами?
Нема його… Але нахил голови, ось цей, трохи праворуч, він нікуди не подівся.
– Костик! – Видихнула вона. – Костик… Господи…
Він кивнув, і куточки його губ здригнулися.
…У селищі їхню родину знали всі. Батько не просихав, мати так само, а двоє хлопчаків погодків, Костик та його молодший брат Сергійко, росли, як трава біля дороги.
Бігали босоніж мало не до жовтня, до школи ходили через раз. Сусіди хитали головами, але втручатися не хотіли, у кожного вистачало своїх турбот.
Тамара тоді працювала інженером на місцевому заводі й жила сама, чоловік покійний давно, дітей бог не дав.
Будиночок у неї був маленький, але міцний, з палісадником та старою яблунею. Вона не була ні жалісливою, ні, тим більше святою.
Просто одного разу вона побачила, як Костик сидить навпочіпки біля магазину, жує суху кірку, і серце її здригнулося.
З того дня вона почала кликати хлопчиків до себе. Не кожен день, ні, через день, через два. Вона ставила на стіл тарілки із супом, нарізала хліб, наливала компот.
Костик їв мовчки, зосереджено. Сергій був інший, балакучий, вертлявий, хапав усе поспіль і сміявся з набитим ротом.
Іноді вона давала їм книжки, іноді допомагала з уроками. Костик уважно слухав, опустивши очі. Сергій постійно крутився на стільці та дивився у вікно.
Це тривало років зо три. Потім мати братів поїхала і більше не повернулася, батько зник услід, а хлопчаків забрала тітка з іншого міста.
Тамара проводжала їх на автобусну зупинку. Костик стояв прямо, не плакав, тільки стискав у руці пакет з речами так міцно, що ручки вп’ялися в долоню.
Сергій же ревів ридма, втираючи ніс рукавом. Тамара сунула кожному по яблуку зі свого саду та проводила поглядом автобус. Діти зникли з її життя назавжди.
Хіба що потім, набагато пізніше, до Тамари доходили всякі чутки-пересуди про те, що один із братів став «великою людиною» і начебто в політику подався. А другий, чи то в ба нду потрапив, чи ще кудись нелегка його завела.
Ой багато чого про них говорили. Особливо намагалася одна Інна, велика, жвава жінка. Вона нещодавно влаштувалась у селищі, бачила братів від сили разів п’ять, але, мабуть, знала найбільше…
З цього часу минуло багато років. Тамара вийшла на пенсію, її палісадник розрісся, паркан покосився. Вона звикла до своєї самотності, а куди подінешся…
Але вечорами іноді накочувало, і будинок здавався їй надто великим, надто гучним для однієї людини. Тоді вона вмикала радіо голосніше і бралася за якісь справи.
І ось – ця машина, ця людина на її порозі…
Запросивши його пройти, вона заметушилась, поставила чайник, потяглася за чашками.
– Ви сідайте, сідайте, – бурмотіла вона, дістаючи з шафи печиво та вазу з варенням, – сідайте, Костю, ну що ж ви стоїте?
Він сів за стіл і провів долонею по клейонці. Тамара помітила цей рух і відвернулася до плити, бо у горлі раптом стала грудка.
– Я шукав вас, – сказав він.
– А я тут, – відповіла Тамара і поставила перед ним чашку, – я завжди тут.
– Я забув назву селища і довго шукав не там, – усміхнувся Костик.
Він розповідав про себе коротко, майже скупо. Тітка виявилася жінкою твердою, не ласкою. Костику ця жорсткість, як не дивно, пішла на користь, він вивчився, поїхав, сам вступив в інститут, закінчив його з червоним дипломом, багато працював, багато будував.
Підійнявся. Зараз у нього своя справа, гарна дружина та дочка.
– А Сергійко? – Запитала Тамара.
Костик трохи помовчав.
– Сергій пішов іншою дорогою, – сказав він нарешті. – Він у нас вільний був, упертий, пам’ятаєте? Порядки тітки його придушили. Він увесь час тікав із дому, а потім зв’язався з компанією… Ми довго не спілкувалися. Років десять, мабуть.
Тамара опустилася на стілець навпроти нього. Хотіла торкнутися його руки, але не ризикнула.
– Але я його знайшов, – швидко додав Костик, – минулого року. Він живе на Черкащині, працює на будівництві. Справи в нього потихеньку налагодилися, він уже давно не заглядає в чарку.
Він помовчав і додав тихіше:
– Сергій теж хотів приїхати. Але не наважився. Соромно йому, каже. Не знає, як вам у вічі дивитися.
– Ой, та за що соромно? – здивувалася Тамара.
– Та за те, що крива його свого часу сильно повела. Багато наробив дурниць, от і соромно.
– Нісенітниця яка, – сказала Тамара. – Навіщо соромитися, кого соромитись? Було й було. Передай йому, щоб приїжджав. Скажи, я чекаю на нього.
Костик глянув на неї та кивнув головою. Його обличчя стало трохи менш напруженим, розгладилися складки біля рота.
У цей момент на подвір’ї хтось голосно кашлянув. Тамара повернула голову до вікна та побачила Інну. Вона завжди без стуку входила в будь-який двір і вважала, що перебуває у своєму праві.
Кватирка на кухні була відчинена, і Тамара раптом зрозуміла, що розмову вони вели не пошепки. І Інна цілком могла почути й про Сергія, і про тітку, і про ту родину – одним словом, все-все… Господи, та скільки ж вона тут стоїть під вікнами?
Тамара виглянула у вікно і запитала:
– Чого тобі, Інно?
– Том, а Том, а що це за машина в тебе? – Запитала Інна, намагаючись зазирнути у вікно. – Я тут йду повз, чую: Костя, Сергій, тітка якась. І прізвище… Це що, з тих? З маргіналів, так?
Обличчя Костика раптом закам’яніло.
– Іди своєю дорогою, Інно, – сказала Тамара, – кого я приймаю у себе вдома, не твого розуму справа.
– А кого ти приймаєш? – не відставала Інна. – Нормального чи бандюгана того? Хоча, судячи з машини, другого… Чесною працею таку машину не заробиш!
– Ще одне слово, – чітко, окремо промовила Тамара, і Інна раптом притихла і злякано подивилася на неї, – і я за себе не відповідаю.
Інна позадкувала до хвіртки.
– Бандитко! – Вигукнула вона. – Я на тебе донос напишу колективний! Я повідомлю куди треба, що ти теж у цьому кублі!
– І не один злочин уже на твоїй совісті! Що я не бачу, чи що? Я відчуваю, скільки гріха на тобі! Та по тобі ґрати плачуть!
– Так, бандитка, – відповіла Тамара, – і якщо ти хоч якусь кривду скажеш хоч кому-небудь, я до тебе додому прийду і вуха в тебе повисмикую. Зрозуміла мене?
Інна не відповіла і швидко відступила. Тамара зачинила кватирку і знову сіла навпроти Костика.
Він здивовано глянув на неї й засміявся.
– Круто ви її!
– Давно час був, – махнула рукою Тамара. – Ще чаю, Костю?
Вони проговорили до сутінків. Костик показував фотографії дружини та доньки на телефоні, Тамара розглядала знімки та раділа за нього. На всі його пропозиції допомогти грошима чи ще як, вона тільки відмахувалася.
– Слухайте, а може, вам у місто переїхати? – Запитав Костик. – Вас же з’їдять тепер тут, адже вона рознесе по окрузі казна-що про вас…
– Та яке ще місто? – зітхнула Тамара. – Я людина сільська, моє місце тут. Ти краще до мене частіше приїжджай. А Інка… Інка мовчатиме, за це я ручаюся.
Перш ніж піти, Костик зупинився на ґанку.
– Я намагатимусь привезти Сергія, – сказав він, – не знаю, коли вийде, але привезу. Обіцяю.
– Привозь, – сказала Тамара, – і скажи йому, хай не вигадує. Приїжджайте обоє.
Костик поїхав, а вона довго стояла біля хвіртки та дивилася машині вслід.
Потім Тамара повернулася до будинку, прибрала зі столу кухлі, помила та поставила на сушарку. Раптом зупинившись посеред кухні, вона посміхнулася до своїх думок і притиснула руки до грудей.
Будинок більше не здавався їй занадто великим, бо жевріла надія, що вона тепер не буде сама…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
