– Ну що, Тимофійовичу, не передумав? Поїхали до нас, га? Годі тобі одному тут сидіти. Кімнату виділимо, житимеш нормально, без цих дров і колодязя. Я вважаю, що старість треба гідно прожити. А тут, у глушині твоїй, що хорошого?
Зять заводив цю розмову майже к кожен приїзд – вмовляв усе кинути і в місто рвонути.
Леонід Тимофійович сперечатися не любив, тож наливав зятю чай і переводив розмову на іншу тему. Як йому, недолугому, пояснити, що душею він до цього місця прикипів?
Не зрозуміє все одно…
Зятю в селі нудно ставало вже за пів години після приїзду. Він виходив на ґанок, дивився на город, колодязь, козу, прив’язану біля сараю, і зітхав протяжно.
І чого тесть причепився до своєї халупи? Данило повертався в будинок, діставав телефон і перевіряв, можливо, хтось написав по роботі.
Зв’язок у селі ловив погано, і це дратувало його найбільше.
Юля іноді привозила батькові нову сорочку чи теплу кофту. Леонід Тимофійович дякував, складав подарунок у шафу та продовжував носити старі речі. Сусіди називали його скнарою, а він і не ображався.
Відповідав тільки, що хорошу сорочку нічого псувати – адже город можна прибирати і в старому.
– От скажи, навіщо тобі все це? – питав Данило. – Воду тягати, пічку топити, сніг взимку чистити. У мене мийка працює, скоро кав’ярню відкриємо. Ну, поїхали до нас? Поживеш, як біла людина! Ну шкода мені прям тебе, батьку… Корчишся тут марно…
Леонід Тимофійович вислуховував зятя та питав, як справи у Юлі. Якщо дочка приїжджала разом із чоловіком, він ставив перед нею картоплю, гриби та огірки – запаси були, робив їх регулярно.
Виїжджали Юля з Данилом завжди з повними сумками. Леонід Тимофійович складав їм банки з грибами та огірками, картоплю, мед й обов’язково великий шматок сала. Зять казав, що у місті все це продається, але від продуктів не відмовлявся.
Все продається, а справжнього, домашнього, не знайдеш. Картоплю тесть вирощував хорошу, огірки в нього теж виходили краще за магазинні.
Визнавати це вголос Данило не хотів.
***
За рік мийка зачинилася. Компаньйон кілька місяців забирав частину виторгу собі, а потім поїхав і перестав відповідати на дзвінки.
Кав’ярня також не приносила грошей. Оренду підняли, відвідувачів було мало, натомість кредит за обладнання потрібно було платити щомісяця.
Данило позичав у знайомих, закривав один платіж і одразу шукав гроші на наступний. До зими боргів набралося майже чотириста тисяч гривень.
Спочатку з банку дзвонили та пропонували внести хоча б частину прострочення. Потім почали вимагати погашення та попереджати, що звернуться до суду. Данило їздив до знайомих, яким раніше сам давав гроші.
Одні посилалися на іпотеку та сімейні витрати, інші обіцяли передзвонити та більше не відповідали.
Старий приятель вислухав його біля офісу та розвів руками.
– Дань, у мене таких грошей немає. Ти ж завжди казав, що сам із будь-якої колотнечі виберешся. Вибач, але я тобі тут нічим не допоможу.
У банку на Набережній співробітниця кілька разів перевірила дані та пояснила, що оформити реструктуризацію вже не вийде.
У лютому він відніс годинник у ломбард. З улюбленою іграшкою, якою він так пишався, довелося розлучитися. Оцінювач, побачивши годинник, від подиву свиснув, довго його розглядав. А потім, єхидно вискалившись, запропонував суму в двадцять разів менше, ніж вони коштували насправді.
Данило спробував сперечатися, але оцінювач його грубо обсмикнув:
– Не влаштовує? Ну і котись звідси! Шукай, хто більше запропонує!
Данило погодився. А що йому лишалося робити? Отриманих грошей вистачило на один платіж та частину комунальних витрат.
Юля не лаялася. Ось взагалі жодного закиду Данило від дружини за весь час не почув. Вона перестала купувати одяг, брала додаткові зміни та рахувала гроші перед кожним походом у магазин.
Якось Юля запропонувала з’їздити до батька.
– Поїдемо на вихідні. Хоч із квартири виберемося і з татом поспілкуємося. Він давно не бачив нас.
– Їдьмо, – погодився Данило. – Тільки про борги йому не кажи. У нього самого одна пенсія, ще почне переживати.
– Я в нього грошей просити не збираюся. Просто зїздимо і повернемося.
За містом почався ліс. Данило майже всю дорогу мовчав. Їхати до тестя йому не хотілося. Ще рік тому він розповідав Леоніду Тимофійовичу, скільки заробляє, і обіцяв забрати його із села.
Тепер у нього не було ні мийки, ні кав’ярні, ні годинника.
Леонід Тимофійович зустрів їх на ґанку. Обійняв дочку, привітався з онукою і поплескав Данила по плечу. Про справи питати не став. У хаті топилася піч, на столі стояли картопля, гриби та солоні огірки.
Чайник був той самий, емальований, з відколотим краєм на кришці.
***
За вечерею Данило розповідав про місто. Сказав, що мийку довелося закрити через невдале місце, а з кав’ярнею вони вирішили почекати. Про кредити він не згадав.
Леонід Тимофійович їв, слухав і іноді ставив короткі запитання. Потім глянув на руку зятю.
– Ти чого так схуд, Данило? І годинник куди подівся? Ти його раніше навіть удома не знімав.
– В ломбард відніс. Поки що тимчасово, потім викуплю.
Юля поклала виделку на тарілку. Леонід Тимофійович відсунув кухоль.
– Значить, справи дуже погані. Розповідай, що сталося. Тільки без цих твоїх розмов про тимчасові труднощі.
Данило спочатку спробував відмахнутися. Потім розповів про компаньйона, зачинену мийку, оренду кав’ярні та прострочені кредити. Сказав, скільки винен банку і знайомим.
Насамкінець зізнався, що не знає, де взяти гроші на наступний платіж.
– Ось і все, Тимофійовичу. Сам винен, я розумію. Хотів одну справу витягти іншою, тільки гірше зробив.
– А Юлі чому відразу не сказав, скільки винен?
– Думав, впораюся. Потім уже пізно було.
Леонід Тимофійович підвівся з-за столу і пішов у кімнату. Данило вирішив, що тесть не хоче продовжувати розмову. За кілька хвилин той повернувся з пакунком, поклав його на стіл і розгорнув тканину.
Усередині лежали гроші, зібрані в пачки та перетягнуті гумками.
– Тут близько семисот тисяч, – сказав Леонід Тимофійович. – Кілька років відкладав із пенсії, надлишки овочів, молока та яєць продавав, та ще й з меду пристойний дохід мав. Юлі збирав, щоб було до кого звернутися, якщо щось трапиться.
Данило подивився на гроші, потім на тестя.
– Ви мені це нащо показуєте?
– Бери та закривай борги. Спершу банк, потім знайомим. Якщо залишиться, повернеш у пакунок.
– Ні, Тимофійовичу! Я не візьму! Ви ці гроші для Юлі збирали, а я їх за тиждень банкам роздам.
– Юля твоя дружина. Борги ваші спільні, раз разом живете. Бери, нічого тут сидіти й упиратися!
– Я не знаю, коли зможу повернути.
– Коли зможеш, тоді й повернеш. Тільки більше не позичай, щоб старі борги закривати. Один разу вже спробував, – вистачить.
Юля встала та обійняла батька. Леонід Тимофійович погладив її по руці та попросив не плакати. Данило продовжував сидіти перед пакунком.
За останній рік він обійшов майже всіх знайомих, але допомогла йому людина, яку він вважав бідною і без кінця кликав жити «по-людськи».
– Дякую, Тимофійовичу, – сказав він. – Я все поверну. Може, не одразу, але поверну обов’язково.
– Спочатку з банком розберись. Згодом роботу знайди нормальну. Повернути він мені зібрався, а сам ще не знає, чим платити наступний місяць.
Наступного дня вони поїхали по обіді. Юля поклала пакунок у сумку і всю дорогу тримала її на колінах.
Данило вів машину і кілька разів починав говорити, але замовкав. Він досі не розумів, як тесть зумів зібрати таку суму, живучи на пенсію та доходи від господарства.
Через тиждень Данило закрив прострочені кредити і розрахувався з тими, хто займав. Годинник із ломбарду він викуповувати не став.
Кав’ярню довелося закрити остаточно, обладнання продали дешевше, ніж купували. Після цього Данило влаштувався адміністратором у чужу автомийку.
Зарплата була меншою за його колишні доходи, зате більше не доводилося брати гроші на оренду та чергові платежі.
Борг тестю він повертав майже три роки. Кожен приїзд віддавав невелику суму.
Леонід Тимофійович гроші перераховував, прибирав у шафу і щоразу казав, що можна було привезти наступного місяця. Данило більше не розповідав йому, скільки заробляє, і не пропонував переїхати у місто.
Якось влітку вони сиділи удвох на ґанку. Леонід Тимофійович димів, а Данило дивився, як коза намагається дотягтися до трави за парканом.
– Тимофійовичу, паркан вам поправити треба. Он стовп зовсім нахилився. Завтра з’їжджу за дошками та зроблю.
– Зроби, раз помітив. Тільки дошки я оплачу, бо знову почнеш грошима розкидатися.
– Гаразд, дошки ваші. Робота моя.
Леонід Тимофійович кивнув і пішов відв’язувати козу. Данило підвівся з ґанку і допоміг йому відчинити хвіртку.
Хіба це не приклад батьківської любові до дочки, та бажання оберігати її щастя будь якою ціною? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
