– Ти де ходиш? – Роздратовано спитав чоловік – Три години тебе немає!
Я поставила пакети з продуктами на підлогу і тяжко зітхнула. Ну що ж таке, га?
Три дні він мене пиляє та пиляє! Три дні я слухаю ці його причіпки, то суп пересолила, то спідниця надто коротка, то довго з подругою розмовляла телефоном. А зараз ось – де ходила… Хоча він чудово знає, що я була у магазині.
– На касі черга була, – відповіла я.
– Угу, – посміхнувся чоловік. – Ну гаразд, вважай, що повірив. До речі, добрі люди бачили тебе напередодні… З чоловіком якимось. У кафе.
Десь тиждень тому я сиділа в кафе з Миколою, моїм двоюрідним братом, котрий приїхав сюди у справах на один день.
Колька – це такий ведмедище клишоногий, зріст під два метри, сто двадцять кілограмів живої ваги, борода до грудей та голос, як у диктора радянського радіо. Вражаюче виглядає одним словом.
– Ну так, ми з Миколою каву разом пили, – якомога спокійніше відповіла я. – Це, як ти знаєш, мій брат двоюрідний.
– Угу, угу.
Артем глянув на мене, і в його очах було щось таке… чуже. Наче не він стояв переді мною, а його поганий двійник.
– Ось що, люба. Зважаючи на все, мама мала рацію. Говорила ж вона мені, дивись, Артеме, уважно дивись за нею … Проґавиш і лікті кусати будеш.
І тут до мене нарешті дійшло. Свекруха! Елла Марківна. Ця залізна леді в кашемірових светрах та з манікюром кольору бордо. Це вона бачила мене в компанії брата і, як і завжди, все не так зрозуміла.
Почалося все місяць тому. Вона приїхала в гості, так, провідати нас, молодят. Вона ходила по квартирі, все вивчала, раз у раз відпускала критичні зауваження. А потім спитала ніби між справою:
– А квартиру ви, діти купували разом?
Квартира була моя, я її купила незадовго до весілля. Артем ще сміявся, що я така ділова, з документами все ношуся, коли весільну сукню вибирати треба…
Так я і сказала свекрусі, Артем кивнув, підтверджуючи, мовляв, так, так і було. Елла Марківна якось дивно подивилась на нас обох і губи підібгала. Погостювавши пару днів, свекруха поїхала до себе в передмістя.
А неприємний осад після її «інспекції» залишався в мене ще досить довго.
– Артеме, – серйозно сказала я, – ти що, правда віриш у те, що я тобі зраджую?
Він якийсь час мовчав, а потім дістав із кишені телефон, знайшов потрібне фото та показав мені. На фото ми з Миколою сиділи за столиком, пили каву та сміялися.
Брат показував мені в телефоні фотки свого молодшого синочка, який тільки-но недавно почав робити перші кроки, чим щасливий батько неймовірно пишався.
– Це Коля, – сказала я. – Артеме, ти що? Я ж тобі показувала його фотки… Він просто бороду зараз відпустив… Ти не впізнав його, чи що?
Артем мовчав.
– Хто тобі це надіслав? – Запитала я.
– Не має значення, – насупився чоловік.
– Ні, має! – Закричала я. – Це твоя мати надіслала, так? Вона у нас що, тепер у приватні детективи подалася?
– Не чіпай мою матір! Вона тут зовсім ні до чого!
І він показав мені номер, з якого на мене прийшов «компромат». Номер був невідомий, а судячи з обличчя чоловіка, думка про те, що його мати могла бути до цього причетна, просто не спадала йому на думку.
– Ага. Тобто твоя мати не могла відправити тобі ці фотки з іншого номера? – Уточнила я.
Чоловік відповісти не встиг, хтось подзвонив у двері, і він пішов відчиняти.
На порозі стояла Елла Марківна.
– Хлопчику мій! – закричала вона, кидаючись здивованому синові на шию. – Ти не дивуйся, що я без дзвінка. Я просто приїхала тебе підтримати у скрутну хвилину. Ох, які жахіття… Яка підлість, яка зрада!
Я також вийшла в коридор. Свекруха подарувала мені нищівний погляд і підібгала губи.
– Ну що, люба, – сказала вона, притуляючи до стіни свою дорожню сумку, – дострибалася? На місці злочину тебе спіймали, так?
– Ви про що? – Усміхнулася я. – Я з двоюрідним братом зустрічалася.
– Ой, та не прикидайся ти! – скривилася свекруха. – З братом вона зустрічалася… Безсоромниця!
– Мамо, ну… – спробував було встрянути Артем, який нічого не розумів. – Не треба так.
– А як треба? – Вона випросталась і суворо подивилася на мене. – Як ще можна назвати жінку, котра… Яка…
– Що? – Невинно поцікавилася я.
– З вини якої на голові у мого сина виросли величезні гіллясті…
– Мамо!
– Загалом так! – категорично сказала Елла Марківна. – Моєму сину з твоєї вини було завдано тяжкої психологічної травми. І він потребує підтримки.
– Ось як? – Усміхнулася я.
– Так! І не дивись так на мене! Я хочу бути поруч із сином і зараз, і коли ви розлучитеся. До речі, ця квартира по закону належить і йому. І я, як мати, маю право…
– Та з чого б? – перервала я. – Цю квартиру я купила за місяць до весілля. У мене є всі документи. Показати?
Не чекаючи на відповідь, я принесла документи та показала свекрусі.
– Так, справді… – промовила вона, вивчивши документи. – Ось і дата стоїть, п’яте червня. А одружилися ви…
– Сьомого липня, – сказав Артем. – У чому, власне, справа, мамо?
Елла Марківна мовчала кілька секунд. А потім усміхнулася. Щоправда, посмішка вийшла якась фальшива.
– Я… здається, я помилилася, – пробурмотіла вона, – мені тут просто в автобусі одна жінка розповідала…
– Ну, що якщо квартира куплена в шлюбі, то ошуканий бік при розлученні має право на половину… Але тепер я бачу, що це все чутки, плітки, балаканина. Фух! Маринка у нас золота! Правда ж?
Вона спробувала обійняти мене, але я відсторонилася.
– Заждіть обійматися, – сказала я. – Давайте спочатку все прояснимо.
– Ой, та що тут проясняти? – усміхнулася свекруха. – Я помилилася … Ну всі ж помиляються, так?
– Помиляються усі. Але мені ось що цікаво, – сказала я. – Коли ви думали, що половина квартири належить Артему, я була зрадниця і стерво. А коли з’ясувалося, що квартира тільки моя, то я одразу стала золотою. Як так вийшло?
Свекруха забарилася. І тут слово взяв Артем.
– Мамо, – тихо промовив він, – це ти мені фотографії надіслала? Ти що, стежила за Мариною?
– Нічого я не стежила! Випадково її побачила із цим типом! – свекруха раптом почервоніла. – Я… Я хотіла як краще! Я переживала за тебе! Ти гідний більшого! А ця квартира…
– Ти ж у мене без свого житла… От якби ви розлучилися, ти половину свою продав би, купив би своє житло, дивишся, і дівчина хороша в тебе з’явилася б…
– Мамо… – тихо сказав Артем. – Та ти що? Та як у тебе тільки язик повертається?
– А що я сказала? – закліпала віями свекруха. – Ця твоя Марина … Ну що ти в ній знайшов, га?
– Зовнішність так собі, смак так собі, готує вона, я впевнена, теж так собі… Що в ній хорошого крім цієї квартири, га?
– Ну, знаєш … – завівся Артем, але я зупинила його.
– Геть, – сказала я, дивлячись на свекруху, – беріть свою сумку і йдіть.
– Ти не маєш права виганяти мене! – заверещала вона. – Я мати твого чоловіка! Артем! Ти бачиш, як вона поводиться з твоєю матір’ю?
– Їдь додому, мамо, – сказав після паузи чоловік. – І фотографії всі видалили. І взагалі…
Він тяжко зітхнув.
– Давай-но зробимо перерву у спілкуванні?
Елла Марківна зміряла сина крижаним поглядом і прошипіла:
– Зрадник! Я заради тебе намагалася, а ти… Ех ти! Та ну тебе!
Вона підхопила свою сумку й пішла. Ось уже більше як тиждень від неї ні слуху ні духу. І ви знаєте, – так спокійно і тихо стало, що по іншому вже й не хочеться. Як кажуть, – баба з воза…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
