– Хіба ти не бачив, що брав? – Я здивовано покрутила в руках старі поношені черевики тридцятого розміру.
– Ти настільки стала багата, що можеш дозволити собі купити нові? – посміхнувся Олександр.
– Для свого сина, так! Дивно, що ти не можеш, – процідила я крізь зуби, продовжуючи крутити у руках дитяче взуття. – У них навіть підошва відклеїлася…
– Підклеїмо, – з байдужістю озвався чоловік. – Дешевше вийде, ніж купувати нову. Син росте не щодня, а щогодини. Йому наступного року нові знадобляться.
Я примружилася, і пильним поглядом вп’ялася в обличчя чоловіка. Байдужість Олександра мене злила:
– Ти теж ходив у ношених черевиках все дитинство?
– Ходив також, і що такого? Навіть ноги іноді були мокрі, не бачу в цьому нічого поганого. Він пацан, а пацани повинні все зносити, – засміявся у відповідь чоловік.
Я з його слів так і не зрозуміла, жартував Олександр, чи казав правду, проте йти на поводу у чоловіка я не збиралася.
– Мій син не ходитиме в старому взутті, та з мокрими ногами, – рішуче сказала я і, відкривши відро для сміття, кинула в нього недоноски.
Чоловік із подивом провів мене поглядом, і його обличчя стало червоним, як у рака.
– Ти зовсім збожеволіла? Багатійка знайшлася! Чим же ти готова пожертвувати, заради купівлі нових черевиків? Може ранковою кавою, чи візитами в салон краси? – обуренню Олександра не було межі.
– Без тебе розберусь! – Огризнулася я у відповідь.
Я не збиралася здаватися і йти на поводі у чоловіка, який не бачив нічого поганого в тому, щоб його син носив взуття, яке давно час було відправити на смітник.
Взуття єдиному онукові передала свекруха, Ірина Василівна, яка незрозуміло, де сама його знайшла.
Однак, не це мене розлютило, а те, що свекри, які ніколи не скаржилися на відсутність фінансів, і дозволяли собі двічі на рік їздити у відпустку, шкодували для онука, бодай гривню!
Я терпіла те, що свекри купували онуку дешеві цукерки, але зимове взуття, яке доживало свої останні години, знести не змогла.
– Тобі взагалі все одно на те, в чому ходитиме наш син? – З надривом уточнила я.
– Йому було потрібне взуття, я його привіз. Що тобі ще потрібно? Якщо в тебе поганий настрій, і ти вирішила попсувати мені нерви, то в тебе нічого не вийде, – загарчав на мене Олександр.
– Дістань черевики з відра для сміття, і не будь недолугою! – додав він, і пішов у зал.
Розмови у нас не вийшло. Чоловік не збирався прислухатися до мене, проте, і я теж не збиралася йти йому на поступки.
Я не торкнулася взуття, і наступного дня викинула його разом зі сміттям. Після роботи я заїхала в магазин, щоб купити для Матвія нові черевики.
Однак, там на мене чекала велика несподіванка. У магазині, біля відділу дитячого взуття, я зіткнулася з Іриною Василівною, яка крутила в руках рожеві дитячі чобітки.
Я навіть вирішила, що свекрусі стало соромно, і вона вирішила купити онуку інше взуття, але переплутала дівчаче взуття з хлопчачим.
– Здрастуйте, Ірино Василівно! – привітала я її. – Якійсь дівчинці вибираєте зимове взуття? У вас, крім онука, є ще й онучка?
Вона зненацька здригнулася, і мало не випустила з рук дитячі чобітки.
– Налякала ти мене! Ні, я доньці своєї племінниці хочу подарунок зробити, – з незворушним виглядом відповіла Ірина Василівна.
– Це яку Марина звати? – з неприхованим єхидством спитала я.
– Ні, Поліна, – загадково посміхнулася свекруха, – а донечку у неї Василина звуть. Така гарненька…
Свекруха ніби то була задоволена тим, що я поставила їй запитання, щодо покупки.
– Цікаво, що дівчинці, яка вам доводиться далекою ріднею, ви чобітки нові купуєте, а своєму онуку передали взуття, яке весь ваш під’їзд носив, – я не змогла стриматися і видала все, що було у мене на думці.
– Це мої гроші, і я сама вирішую, на що їх витрачати! – рикнула у відповідь Ірина Василівна, яку зачепили мої слова. – Хлопчику можна хоч що носити, а ось дівчинка має виглядати добре.
Я чекала від свекрухи будь-якої відповіді, але тільки не такої. Ірина Василівна чітко дала зрозуміти, що не збирається нічого нового купувати онуку.
– Не відволікай мене, – пробасила вона, і демонстративно відвернулася від мене.
Приголомшена, я похитала головою, і почала вибирати для сина нове зимове взуття. Коли я повернулася додому, там на мене вже чекав чоловік, який був у курсі того, що я купила Матвію черевики.
– Все-таки вирішила витратити півтори тисячі, щоб син одну зиму в них походив? – обурено спитав чоловік, і схрестив руки на грудях.
– А ти хочеш, щоб він босоніж у мороз ходив? – Огризнулася я. – Ірина Василівна зателефонувала?
– Як вона швидко зреагувала! Сподіваюся, твоя мати розповіла, що вона сама робила у магазині?
– Яка різниця, що вона там робила, – байдуже прогарчав Олександр.
– Велика! Вона обирала чобітки для дочки якоїсь там своєї дальньої родички! Уяви собі! Тобто, єдиному онукові черевики й на риб’ячому хутрі підуть, а чиїйсь онуці – новенькі! – роздратовано промовила я.
– І що? Це її гроші, і вона сама вирішує, куди й на що їх витрачати, – чоловік видав точнісінько ті с самі слова, що раніше говорила його мати.
Я докірливо глянула на Олександра, але вирішила з ним не сперечатися, а провчити. Для цього потрібно було дочекатися слушного моменту, і він настав рівно за два тижні.
Олександр, який повернувся з роботи, поскаржився мені на те, що його зимові черевики розклеїлися.
– Справді? А в мене саме на роботі жінка віддає взуття твого розміру, – захоплено повідомила я.
– Ношені? – скривив обличчя чоловік.
– Син же мав носити, і ти не зламаєшся, – діловито промовила я. – Ти їх просто не бачив, вони нормальні! – запевнила я.
Олександр насупився, він не хотів носити чуже взуття, яке не тільки невідомо в якому стані було, але ще могло й таїти небезпеку.
– Раптом у чоловіка твоєї колеги був грибок? Ні, я чуже носити не стану. Потім фіг вилікуєшся, – покривив обличчя чоловік.
– Тобто, за своє здоров’я ти переживаєш, а за здоров’я нашого сина – ні? – узялася я в боки.
Олександр зневажливо закотив очі, й пішов у зал, не бажаючи вступати зі мною в суперечку.
Однак, на цьому я не заспокоїлася. Наступного дня я принесла чоловікові черевики з підошвою, що відклеїлася, і зламаним замком.
– Можна підклеїти, і носи! – заявила я чоловікові, з цікавістю стежачи за його реакцією.
– А із замком що ти накажеш робити? На шпильку підчепити? Не буду я це носити! – Злісно процідив Олександр. – Чорт із тобою! Не буду більше нічого говорити, з приводу взуття. Купуй кому хочеш, і скільки хочеш!
Мені тільки це й потрібне було. Задоволена тим, що провчила чоловіка, я була на сьомому небі від щастя.
Але, мені було прикро, що чоловік послухав свою матінку, а про сина не подумав! Як таке може бути? А ви що скажете з приводу вчинку бабусі та батька?
