Я виросла у сім’ї, де було троє дітей. Ми не ходили до жодного садка, росли вдома. Вихованням нашим займалася баба Саня, так називали ми нашу бабусю Олександру. Ми – це я і дві мої молодші сестрички, Надя та Люба.
Я з’явилася на світ першою, мене назвали Вірочкою, а потім з’явилася Надія. Назвати третю дівчинку Любонькою, сам бог велів. Так і з’явилися в нашій родині Віра, Надія та Любов – всі християнські чесноти. І виховала нас баба Саня, царство їй небесне.
Вона була мамою мого батька. Коли дідуся не стало, бабуся жила з нами, виховувала нас, своїх онучок. Була вона скромною, тихою жінкою, отримувала невелику пенсію та майже всю її віддавала моїм батькам. Коли ми підросли, й почали вчитися за фахом, допомагала нам – ділила пенсію на трьох.
Я не випадково згадала свою кохану бабусю. Мене досі дивує її безкорислива любов до нас, її онучок, любов до моїх батьків. Вона завжди намагалася допомогти, жила заради нас. Засмучувалася, коли хтось із нас хворів. Баба Саня ніколи не залишалася байдужою в такі хвилини, завжди намагалася розділити чуже лихо.
Я на світ з’явилася першою із сестер, а заміж вийшла останньою. Мої сестрички вже були мамами, а я все ще ходила незаміжня. Чекала, як кажуть у таких випадках, принца на білому коні. І нарешті він з’явився. Ми одружилися з Альбертом, коли мені і йому було далеко за тридцять. Дітей хотіли обидва, й розуміли, що зволікати з цим не можна – вік, тож у наступний рік у нас з’явився Олексій, а ще через рік – Василь.
Поки Васі не виповнилося півтора року, я не працювала. Але сидіти вдома ще півтора, і бути мамою-домогосподаркою, мені не хотілося. У мене була гарна робота. До заміжжя я зуміла стати у фірмі не останньою людиною, хотілося й далі рухатися службовими сходами, хотілося робити кар’єру, бути успішнішою.
Але була проблема з не впорядкуванням дітей. Річ у тому, що у нас із чоловіком заміський будинок, квартири у місті немає. На роботу, та з роботи їздимо особистою машиною. У нашому селищі немає дитячого садка, возити малечу до міста небезпечно для їхнього здоров’я, а чужим людям віддавати дітей не хотілося. І тоді я згадала свою кохану бабу Саню.
Ех, була б вона жива. Але її немає на світі понад п’ятнадцять років. Альберт вирішив попросити свою маму зайнятися вихованням онуків. Віталіна Семенівна, моя свекруха, колись працювала вихователем у сільському дитсадку, але коли садок ліквідували, вона перекваліфікувалася.
Педагогічної освіти вона не мала – всього десять класів. У сільській місцевості вона ще могла виховувати, через брак кадрів, але в районний дитсадок її вже не взяли, скоротили. Роки у Віталіни Семенівни були не молоді, тож влаштуватися їй вдалося лише санітаркою до районної лікарні.
Там вона допрацювала до пенсійного віку, але на заслужену відпустку не пішла і продовжувала працювати, бо вдома сидіти було нудно. І ось Альбер вирішив, що його мати може нам допомогти, й поїхав просити її про це.
Умовляти Віталіну Семенівну довго не довелося. Вона погодилася. За тиждень звільнилася, і перебралася до нас, залишивши будиночок у селі на нагляд сусідів. Я з радістю, та зі спокійною душею за дітей, вийшла на улюблену роботу.
Все нарешті стало на свої місця – ми з чоловіком працюємо, ми здобувачі, які забезпечують сім’ю, бабуся виховує молоде покоління. У вихідні ми надавали бабусі Віталіні повну свободу. Вона могла відвідати свій будиночок у селі, могла просто з’їздити до міста, та погуляти по магазинам. І так минув цілий місяць.
Минув місяць, і бабуся нас здивувала. Рівно за тридцять днів, вона попросила зарплату. Вона сказала:
– Ну що, любі мої, чи не час нам розрахуватися? Місяць минув, платіть зарплатню.
– Мамо, ти що? Жартуєш чи що? – здивовано посміхнувся Альберт.
Я розгубилася. Віталіна Семенівна продовжувала:
– Ні, мій сину, я не жартую. Та й не хвилюйся ти так, більше належного я не візьму. Я все зважила: і проживання, і продукти, і вихідні. Але навіть за найскромнішими підрахунками, ви винні мені за цей місяць сім тисяч.
– Мамо, – не вгавав збентежений Альберт, – ну ти ж бабуся. Хоча ми усвідомлюємо, що виховання – це важка праця.
– Це не на шкоду онукам, – відповіла свекруха. – Я їх любила та люблю. Але зрозумійте і мене, робота без винагороди – рабство. А якщо я помиляюся, я можу поїхати й продовжити працювати у своїй лікарні.
Син ще намагався в чомусь переконати матір, а я сходила до кімнати та повернулася на кухню.
– Ось, – сказала я, простягаючи гроші, – Віталіно Семенівно, візьміть. Тут рівно сім тисяч, дякую. Ви все правильно кажете, праця має винагороджуватися.
Тієї ночі ми з чоловіком заснули пізно. Альберт тихо обурювався, а я лежала і згадувала свою улюблену безкорисливу бабусю Саню. Вся абсурдність цієї ситуації мене дуже бентежила. Навіть не знаю, як бути далі? Вона поводиться, як зовсім чужа нам людина. Чи варто продовжувати такі споживчо-грошові відносини?
