– Вам точно сподобалося там? – вкотре суворо перепитала я у свекрухи.
– Так! Досить уже ставити мені одне й те саме питання, – пирхнула свекруха.
– Ви готові продати свій будинок і переїхати жити до будинку для людей похилого віку? – Я не відводила пильного погляду від свекрухи.
– Ти вирішила, що я не розумію, про що говорю? – сердито смикнулася Діана Костянтинівна. – Ще раз так, так, і так!
Три роки тому сімдесяти дворічна свекруха стала вдовою. Не звикла вона жити одна, тож почала вимагати від нас посиленої уваги до своєї персони.
Якщо у вихідні ми ще могли розмовляти з нею кілька годин, то у будні ми посилалися на зайнятість і вечорами могли приділити Діані Костянтинівні, не більше десяти хвилин.
Їй не подобався такий розклад, і вона почала висловлювати нам своє невдоволення.
– Мамо, ми не можемо кинути роботу заради того, щоб цілими днями розмовляти з тобою, – висловився Арсен, у якого урвався терпець.
– Якщо так, я взагалі піду в будинок для людей похилого віку! – рішуче заявила вона. – Думаю, там мені приділятимуть набагато більше уваги, ніж ви.
– Як хочеш, – байдуже знизав плечима син.
– На вихідних відвезіть мене туди, хочу оглянути все там! – З важливим виглядом промовила вона.
Арсеній не став із нею сперечатися та відмовляти. Він подумав, раз вона прийняла рішення, то нехай слідує йому.
Я, дізнавшись від чоловіка про те, що Діана Костянтинівна зібралася в будинок для людей похилого віку, сильно здивувалася.
– У будинок для людей похилого віку? Ми з тобою їй так набридли? – Похитала я головою.
– Швидше зворотне. Ми надто мало приділяємо їй уваги, – заперечив Арсен. – Вона хоче з’їздити й подивитися, що там, та як. Я пообіцяв звозити.
На вихідних ми відвезли Діану Костянтинівну до найближчого від нас будинку для літніх людей. Вона з діловим виглядом обійшла всі кімнати, поговорила з персоналом і людьми.
– Мені все подобається! – радісно промовила свекруха. – Потрібно швидше продавати будинок і переїжджати сюди!
Я кілька разів запитала свекруху, чи впевнена вона в тому, що хоче доживати свої дні з чужими людьми.
– Краще з чужими, але з увагою, ніж зі своїми, але на самоті! – Багатозначно відповіла вона.
Бажаючи, якнайшвидше виїхати в обране помешкання, Діана Костянтинівна практично задарма продала свою нерухомість.
Частину грошей вона віддала синові, а іншу – в будинок для людей похилого віку, оформивши їх, як допомогу.
– Навіщо, коли їм і так йтиме вся твоя пенсія? – відмовляв матір від необачного вчинку Андрій.
– Хочу, щоб до мене ставилися краще, ніж до інших, – пояснила вона свою поведінку.
– Я взагалі вважаю, що це дурна витівка, оскільки ти й сама себе ще можеш чудово обслуговувати, – обурено промовив чоловік.
– Ні, не можу! – мати нікого не хотіла слухати й вважала, що в такий спосіб зможе бути в пансіонаті на доброму рахунку.
Я перед кожним важливим кроком свекрухи, багато разів закликала її сто разів подумати.
– Вам точно буде там краще і ви точно не захочете назад? Будинок ви вже втратили, але поки що є можливість купити на виторгувані гроші інше житло.
– Слухай, ти навіщо по сто разів у мене питаєш? Я сказала, що поїду в будинок для людей похилого віку, значить, поїду! – злісно процідила свекруха, яку мої слова змушували нервувати.
– Добре, я більше до вас не приставатиму! – Пообіцяла я.
Через два дні ми відвезли Діану Костянтинівну разом із речами в пансіонат. На вихідні, раз на тиждень, ми приїжджали відвідати літню жінку.
Якщо дві перші суботи вона виглядала радісно, то на третю зустріла нас із роздратованим виглядом.
Вона сиділа за столиком у кімнаті для побачень, та нервово стукала пальцями по кришці столу.
– Я думала, що ви вже не приїдете, – пробурчала Діана Костянтинівна, коли ми наблизилися до неї. – Забирайте мене звідси!
На обличчі Андрія з’явилася байдужа посмішка. Здавалося, він зовсім не був здивований її словами.
– Забрати вас? Навіщо? – Я розгублено подивилася на свекруху і присіла на стілець. – Ви ж сказали, що не передумаєте!
– А тепер передумала! Тут огидні люди! Гидкіших я ще у своєму житті не бачила! – Ображено промовила вона. – Персонал репетує на мене, забирає телефон, а сусіди й зовсім мерзенні люди. Хочу додому!
– Ти забула, що свій дім ти вже продала? – з усмішкою нагадав матері Андрій.
– Я добре це пам’ятаю! Однак з його продажу я частину грошей віддала тобі, а це близько ставосьмидесяти тисяч гривень, – Діана Костянтинівна почала нервово клацати пальцями. – Робіть що хочете, але мене звідси забирайте!
– Куди? – роздратовано спитав син.
– До себе. Або квартиру мені винаймайте на ті гроші, що я віддала вам з продажу будинку, – запропонувала вона свої варіанти.
Ми зніяковіло переглянулося. Гроші Діани Костянтинівни ми витратили, вклавши в покупку кімнати в гуртожитку, яку зараз здавали.
– Витратили? – мати побачила в очах сина розгубленість. – Мені до цього немає жодної справи! Я ще й з цього пансіонату вимагатиму назад свої гроші!
– Ніхто тобі нічого не віддасть, бо ти все оформила, як благодійність. Раніше треба було про все думати! – Андрій грізно гаркнув на Діану Костянтинівну.
– Я на них до суду подам! – рішуче відповіла мати. – Якщо треба буде, то й на тебе також. Гроші забрав, а мене з рахунку списав?
– Ніхто тебе нікуди не списував! Ти ж сама захотіла до будинку для літніх людей! Тепер не треба перекладати з хворої голови на здорову, – стиснувши зуби, процідив чоловік і попрямував до виходу.
Йому не хотілося більше розмовляти з матір’ю, яка не просила, а вимагала забрати її додому. Я подивилася чоловікові вслід і знову звернула погляд у бік свекрухи, яка сиділа, насупившись.
– Робіть що хочете, але мене забирайте звідси! – Вимогливо продовжувала свекруха. – Інакше я всіх на ноги підійму!
Я задумливо зітхнула у відповідь і, вставши з місця, покинула кімнату для побачень. Сівши в машину до чоловіка, я порушила питання з приводу свекрухи й того, що ми з цим будемо робити.
– Вона профукала свої гроші, – пробурчав Андрій. – Куди ми її маємо тепер брати? До себе? Ми не маємо місця!
– Може, в кімнату, яку ми купили на її гроші? – Запропонувала я чоловікові.
– З використанням її грошей, там маминих менше половини, – поправив Андрій. – Якщо ти не пам’ятаєш, то я тобі нагадаю, що ми її здаємо!
– Не здаватимемо. Нехай доживають цей місяць, і з’їжджають, – рішуче промовила я. – Іншого варіанту я просто не бачу.
– Чому це? Варіант є – не їздити до матері в пансіонат, – посміхнувся чоловік, і я так і не зрозуміла, жартує він чи ні.
Через тиждень ми знову приїхали до Діани Костянтинівни. Вона влаштувала нам скандал і вимагала забрати її прямо зараз.
Нам нічого не залишалося, як забрати розгнівану жінку. На два тижні ми взяли її до себе і дуже швидко зрозуміли, що разом жити нам ніяк не можна.
Коли квартиранти з’їхали, ми відвезли свекруху до купленої кімнати.
– Що за дичина? Я не житиму тут! – Заперечила вона. – Я краще з вами буду…
Витівку матері жити з нами, ми не розділили, але вирішили й надалі здавати кімнату, а за гроші, які сплачували за неї орендарі, винаймати для свекрухи квартиру.
Спочатку свекруха посилено цьому чинила опір, а потім зрозуміла, що в неї немає іншого виходу.
Довелося їй стиснути зуби й смиренно робити все, що ми казали.
Своє помешкання вона профукала, хоча її неодноразово запитували, чи впевнена вона в переїзді! Ще й гроші розбазарила!
Нехай скаже дякую, що ми її взагалі забрали! А могли ж начхати, та більше не їздити! Ніхто її не примушував так себе поводити – це було її бажання! Стерво, а не жінка! А як би ви вчинили в подібній ситуації?
