Галина Петрівна сиділа на чолі столу і тримала ключі від квартири так, ніби вручала орден. Син із невісткою стояли навпроти по стійці смирно, як школярі на лінійці.
– Оголошую урочисто, – сказала жінка, – тепер квартира ваша. Я їду жити до Андрія Івановича за місто. Живіть, облаштовуйтесь, я все вирішила.
Ольга посміхнулася обережно, Олексій засяяв.
– Мамо, правда? – спитав він.
– Правда. Я своє тут віджила, настав час і вам пожити.
– Може, тоді й дарчу оформимо? – несміливо запропонувала Ольга.
Галина Петрівна насупилась:
– Що за недовіра? Я вам спрощую життя, а ви папери вимагаєте. Не можна цього робити. Ключі – ось. Дарча – зайве.
Олексій одразу занервував:
– Оль, не ображай маму!
– Я не хотіла образити, – тихо відповіла дружина. – Просто, щоб все по закону.
– По закону, – це вірити рідним людям, – викарбувала свекруха.
Ключі брязнули об стіл. Символізм спрацював краще за будь-яку угоду. Усі обійнялися, попили чаю.
– За два дні виїжджаю. Квартира ваша. Бережіть її.
За місяць у квартирі вже гриміли перфоратори. Ольга стояла з палітрою в руках, рахувала рулони шпалер і зітхала над кошторисом. Олексій вибирав змішувачі за відгуками в інтернеті, сперечався з виконробом і носив мішки зі шпаклівкою.
– Двері беремо дубові, – переконував він дружину. – Один раз і назавжди.
– Дубові дорого, – зітхала дружина. – Але втомилася сперечатися. Нехай будуть дубові.
Заощаджень на все забракло, довелося брати кредит. Ольга ночами зводила таблиці витрат та план виплат, вдень вибирала кахлі та техніку.
Сантехніку поміняли, проводку провели нову, натяжні стелі зробили у двох кімнатах, на кухні – фасади зі світлого шпону, – мрія. У коридорі з’явилася висока шафа-купе з дзеркалами.
– Дивись, як світло, – раділа Ольга. – І практично.
Олексій посміхався:
– Мама свою квартиру не впізнала б.
– Тепер це наша квартира, – поправляла дружина.
Вони навіть влаштували невелике новосілля. Друзі хвалили:
– Як із журналу!
Ольга натирала нові ручки до блиску і думала, що життя нарешті почало складатися добре.
За пів року подзвонили у двері. На порозі стояла Галина Петрівна з валізою та очима, сповненими сліз.
– Відчиніть, – сказала вона, переступаючи поріг. – Я до себе.
– Мамо, а що трапилося, – розгубився Олексій. – Ти ж казала, у тебе все гаразд.
– У мене все чудово, – відповіла вона сухо, – але ж квартира моя.
Ольга подала чай. Галина Петрівна повільно провела поглядом по кухні та зітхнула:
– Що ви тут зробили?
– Ремонт, – радісно озвався син. – Сантехніку змінили, кухню…
– Хто це вибрав? – свекруха постукала нігтем по фасаду. – Лікарняна палата.
– Світло та практично, – обережно сказала Ольга.
– Сумно і дешево виглядає, – відрізала жінка. – Де мої шпалери з трояндами? Чому арку заклали? Де комод зі спальні?
– Мамо, ти ж сама казала – робіть під себе, – розгубився Олексій.
– Я казала – живіть! А не знищуйте мою квартиру!
Подружжя мовчки перезирнулося.
– Хто вас просив? – голосила свекруха, ходячи по кімнатах.
Якщо спочатку були причіпки, то потім пішли претензії. Галина Петрівна міряла кроками кімнати, клацала вимикачами, відчиняла шафи, заглядала у ванну.
– Двері важкі, навіщо такі ставити? – невдоволено сказала вона. – Плитка холодна, підлога кольору сирого тіста, світло, як в операційній. Що ви зробили з моєю квартирою?
– Мамо, тобі просто не звично, – намагався згладити сина. – Ми ж нічого не зламали. Навпаки, все покращили.
– Покращили? Для кого? Для себе?
– Ви ж поїхали, – нагадала Ольга. – Сказали, квартира наша.
– Власник тут – я! – Викарбувала свекруха.
– Мамо, – підвищив Олексій голос, – ти ж ключі вручала нам урочисто, пам’ятаєш?
– Ключі – це жест! Документи все вирішують, а вони на мене.
Ольга відчула холодок по спині. Вона сіла і рівно сказала:
– Галино Петрівно, ви повернулися – гаразд. Знайдемо варіант, як тепер розібратися. Ми вклали всі гроші та ще кредит взяли на ремонт. Ви можете хоча б половину компенсувати нам?
– За що компенсувати? За цей білий несмак? – свекруха постукала по стіні. – Ці шпалери мені не подобаються. Я не оплачуватиму їх!
– Йдеться не про смаки, – спробувала втримати тон Ольга. – Мова про матеріали, роботу, нові труби, лічильники.
– Я вас не просила! Хотіли – робили на власний розсуд.
За тиждень Галина Петрівна прийшла з юристом зі знайомих.
– Шановні, – сказав той, чемно посміхаючись, – тут все просто. Квартира у власності Галини Петрівни. Ви маєте право проживати за її згодою, але згода може бути відкликана.
– Ми ж сім’я, – розгублено сказав Олексій.
– Сім’я – це добре, – знизав плечима юрист. – Але є право.
– Ми взяли кредит, – глухо сказала Ольга. – Ми в борг у батьків моїх брали, у друзів. Ми не можемо просто піти!
– Співчуваю, – без особливих емоцій відповів юрист. – Але ж юридичних підстав вимагати компенсацію у вас немає. Хіба що за добровільною угодою.
– Добровільно я нічого не дам, – відрізала свекруха. – Зруйнували мою квартиру, а тепер ще й гроші просять!
– Ми нічого не зруйнували, – розлютився Олексій. – Ми полагодили! У тебе труби текли, проводка стара, лічильники з пломбою минулого століття.
– Я жила і нічого, – відмахнулася вона.
– Мамо, – голос сина зірвався, – чому ти так?
– Бо це моя квартира, – спокійно сказала вона. – І житиму в ній я! Вам потрібно знайти собі інше житло.
Збирати речі було боляче. Олексій ходив по кімнатах, як по палубі корабля, що тонув.
– Оль, вибач, – сказав він. – Треба було наполягати на дарчій. Я боявся образити маму.
– Ми обоє боялися, – тихо відповіла вона. – Тепер боятимемося колекторів. Платіж за тиждень, грошей немає, жити ніде!
– Я поговорю з мамою. Може, хоч би за роботу заплатить, за сантехніку.
Галина Петрівна вислухала і знизала плечима:
– Заплатити за те, що мені не подобається? З якої радості? Ці двері важкі, ця кухня бридка. Я з цього нічого не хотіла.
– Гаразд, – смиренно сказав син. – Хоч трохи дай. Нам з’їжджати нема куди.
– Я можу дати вам час, – милосердно сказала вона. – Місяць. І невелику суму на перший час.
Сума виявилася символічною – на погашення кредиту за наступний місяць.
– Це знущання? – Видихнула Ольга.
– Це допомога, – відповіла свекруха. – Я вам уже давала нагоду пожити. Тепер дарую можливість піти красиво. Не скандальте!
Подружжя знайшли дешеву студію на околиці. Вікна на сусідній будинок, дивні сусіди, стіни тонкі.
– Оль, я так винен перед тобою, – сказав чоловік.
– Ніхто не винний. Ми обидва були наївні. Я – тому, що вірила словам. Ти – тому, що вірив мамі.
Телефон задзвонив. То була Галина Петрівна.
– Так, – відповів Олексій.
– Льоша, не забудьте передати мені паспорти на техніку, – сухо сказала вона. — Я мінятиму плиту. І не забудьте забрати свої квіти із підвіконь. Вони мені заважають.
Син просто скинув дзвінок, нічого не відповівши матері.
На телефон Ольги надійшло повідомлення від Галини Петрівни:
– Я вас не виселяла. Це ви вибрали з’їхати. Не розумію, чому ви ще ображаєтесь. Я дарувала вам можливість пожити у себе, а не квартиру!
Ольга не відповіла. А заблокувала номер свекрухи. У неї не вкладалося в голові, – невже є такі нахабні матері, які так підступно поводяться зі своїми дітьми? Якби сама, на власні очі не побачила, – не повірила б!
Звичайно ж, краще вчитися на чужих помилках, але, на жаль, не завжди так виходить. Тому, все повинно бути по закону, а не за домовленістю, – бо це маячня! Шкода, що це стосується й самих найрідніших…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
