Свекруха влізла в нашу квартиру без дозволу, але я влаштувала їй незабутню зустріч

– Сергію, а де все печиво? Ти його з’їв? – я з подивом дивилася на напівпорожню вазу, що стояла на столі
– Ні, Людо, я не брав! – Відгукнувся чоловік з ванної, – може ти сама з’їла?
– Повір мені, любий, я б запам’ятала це! – Зі сміхом відповіла я.

Проте печиво зникло. Я точно пам’ятаю, що вчора купила кілограм улюбленого шоколадного печива і висипала його у вазу. Сьогодні ввечері, повернувшись з роботи, виявилося, що ласощі пропали!

– Нас обікрали? – здивовано спитав мене чоловік. – Щось ще пропало?
– У тому й річ, що все на місці, – відповіла я, – або нас обікрав Карлсон, який живе на даху!

Ми з чоловіком посміялися і незабаром забули про цей дивний випадок. Згадала я про нього через кілька тижнів.

Повернувшись додому значно раніше, ніж звичайно, я виявила, що у квартирі хтось є! Двері при цьому були зачинені та не зламані. А увійшовши всередину, я відчула аромат свіжого чаю.

Тихенько прокравшись на кухню, я виявила там свекруху. Ганна Михайлівна наливала в кухоль окріп.
– Вітаю, Ганно Михайлівно! – Голосно гаркнула я. Літня жінка підстрибнула і перелякано обернулася.

– Людо! Ти чого так кричиш! У мене мало серце не зупинилося! – Замахала на мене руками свекруха.
– А що ви тут робите? – поцікавилася я, ігноруючи голосіння свекрухи. Очі Ганни Михайлівни нервово забігали.
– Вирішили перекусити, мабуть, – відповіла я за жінку. – І ванну прийняти?

З ванни долинав плескіт води та пахло запашною піною.
– Та як ти могла подумати! – обурилася свекруха. – Йшла я повз ваш будинок, і тут раптом як передчуття – дай думаю зайду, перевірю, чи все в вас гаразд? І точно – двері у вас не замкнені були!

Я трохи здивувалася, адже мені здавалося, що вранці я замкнула двері.
– Точно? Двері були відчинені? – Запитала я.
– Так! Ох і неуважні ви! – похитала головою свекруха. – Добре, що я поряд опинилася!
– Ну, так, заразом і помиєтеся і чаю з печивом поїсте, – скептично сказала я.

– Фу, Людо, що за натяки? – скривилася Ганна Михайлівна. – Завжди вважала, що робота в поліції не для дівчини. Огрубіла ти!

Я просила вибачення перед жінкою, таки були у мене сумніви щодо дверей.

– Сергію, а я вранці двері вхідні зачиняла? – Звернулася я ввечері до чоловіка.
– Так! Я тебе в шию поцілував, і ти зачинила двері, – відповів чоловік. – А що сталося?

Я розповіла йому про сьогоднішню зустріч із його матір’ю.
– От чорт! – ляснув себе по лобі чоловік, – це ж я їй ключі дав! Пам’ятаєш ми на два тижні їхали у відпустку?
– Ти їх так і не забрав?

– Я казав, щоб принесла ключі, але вона, мабуть, забула, – знизав плечима Сергій.
– Або навмисне не принесла, – задумливо сказала я.
– Давай завтра заберу? – Запропонував чоловік.
– Ні, давай спочатку її розіграємо, – запропонувала я.

Наступного дня я встановила у квартирі камеру і почала чекати, коли свекруха знову прийде за солодким.

Довго чекати не довелося. Ганна Михайлівна, певне, цілком упевнена, що вправно обдурила невістку, з’явилася в нашій квартирі ближче до полудня. Я заздалегідь домовилася з хлопцями й вони, одягнувши маски, вирушили зі мною у квартиру.

Ганна Михайлівна була просто в шоці, коли їй сказали, що на пульт охорони надійшов сигнал і тепер її заберуть у поліцію.

– Це квартира мого сина! – обурювалася жінка. – Він сам мені ключі дав!
– То все ж таки, є у вас ключі? – Сказала я, входячи в кімнату.
– Людо, це ти? – Вигукнула свекруха. – Це ти все організувала?
– Саме так, – кивнула я, – а тепер віддайте ключі!

Ганна Михайлівна неохоче простягла мені зв’язку.
– Дякую хлопці, побачимось на роботі! – подякувала я колегам, і вони покинули квартиру.
– Завжди казала, що не діло це для дівчини – у поліції працювати! – сказала свекруха.

– Ось що, Ганно Михайлівно, – сказала я свекрусі, – квартира у нас на сигналізації тепер, тож якщо вам знову захочеться прийняти ванну на халяву або поласувати солоденьким, то робіть це у себе вдома, зрозуміло?

Свекруха невдоволено підібгала губи, але погодилась. Ввечері Ганна Михайлівна довго скаржилася сину на мене, але Сергій стояв за мене, тому й посварився з матір’ю.

– Тепер місяць дзвонити не буде, – зітхнув чоловік.

Ганна Михайлівна і справді довго потім не дзвонила, зате і її таємні візити до нашої квартири припинилися…