Свекруха все життя знущалася, а коли прийшла розплата – прикидається «божою кульбабою»

Галина Іванівна прожила довге життя у впевненості, що все робить правильно. Син Олексій одружився рано, але, на її жаль, не з тією.

Ольга здалася їй надто тихою, простою, «без амбіцій». Бібліотекарка, трикотажні шарфики, скромні сукні. Ні тобі кар’єри, ні блиску.

– Донька Ірочка в мене зовсім інша, – любила говорити жінка сусідкам. – У столиці живе, начальницею працює. Одружена – вийшла за бізнесмена.

– Діти у них відмінники були, тепер онуки такі самі. А ця просиділа у своїй бібліотеці все життя і думає, що це робота.

Ольга слухала такі промови вже двадцять п’ять років. Спершу намагалася посміхатися, потім просто мовчала. Чоловік відмахувався.

– Мама вже у віці, – казав він. – Не звертай уваги. Їй важливо похвалитися.

Але свекруха не хвалилася, вона жалила, та болючіше.

– Ірочка такі пироги пече, як у ресторані, – говорила Галина, куштуючи суп Ольги. – А ти навіть нормальний борщ зварити не вмієш. Сину, як ти взагалі харчуєшся?

– Мамо, не починай, – просив Олексій.

– Я тільки правду говорю, – ображалася вона. – Он, дочка мені шубу з Італії привезла. Справжня норка. А ти все на мою пенсію дивишся.

Ольга здригалася. Вона жодного разу не просила у свекрухи грошей. Навпаки, привозила продукти, ліки. Але Галина любила повторювати, що невістка чекає, коли вона відійде в інший світ і залишить їй свою двокімнатну квартиру.

– Он, Ірочка чоловіка бізнесменом зробила, – продовжувала свекруха. – А мій син із тобою застряг у конторі. Міг би давно свою фірму відкрити, якби не ти.

Ольга за ці роки звикла, що будь-яка сімейна урочистість перетворюється на змагання з невидимою суперницею.

Ірина майже ніколи не приїжджала, але надсилала подарунки: брендові пакети, парфуми, шарфи. Галина демонстративно діставала коробочки, показувала всім.

– Бачиш, як дочка дбає про мене. А ти що мені привезла? Знову свої котлети.

Ольга вкотре мовчала. Олексій потім вибачався вдома.

– Не слухай. Твої котлети краще за всі її парфуми разом узяті.

Але від його слів на душі тепліше ставало ненадовго.

Якось Ольга серйозно захворіла. Лежала у лікарні, довго відновлювалася. І випадково почула, як свекруха в коридорі каже до сина:

– Розлучися з нею. Тобі ще не пізно нормальну дружину знайти. Що ти з цією хворою няньчишся.

Олексій тоді різко відповів:

– Мамо, не смій так говорити. Я Олю не кину!

Ольга вдавала, що про цю розмову не знає. Але запам’ятала кожне слово, загнала біль глибше та продовжила жити.

Років до вісімдесяти Галина дуже здала. Тиск, серце, цукор, пігулки за розкладом. Але характер не змінювався.

– Ірочка мені казала, – зітхала свекруха, – треба лікуватися у платній клініці. Але я заради вас все життя економила. А ви мені навіть санаторій не можете сплатити.

Ольга втомлено витирала стіл.

– Галино Іванівно, ви ж самі відмовилися, коли Олексій пропонував.

– Бо не хочу вашу милостиню, – гордо відповіла жінка. – Донька б мене точно звозила, якби не була такою зайнятою. У неї важлива робота.

Якось усе змінилося. Галина вдома впала. Сусідка, не додзвонившись у двері, зателефонувала до Ольги. У лікарні лікарі сказали, що це інсульт. Частина тіла не слухається, ходити сама не зможе, догляд потрібен постійно.

Олексій сидів у коридорі та тримався за голову.

– Що тепер? – тихо спитав він.

– Спочатку долікуємо у стаціонарі, – сказав лікар. – Потім додому. Але доглядати треба. Ми все розповімо.

Галина на ліжку виглядала маленькою та зім’ятою. Рот перекошений, невиразна мова. Тільки очі ті самі. Гострі.

– Ірочку поклич, – пробурмотіла вона. – Дочка повинна бути поруч.

Олексій набрав номер сестри.

– Іро, у мами стан тяжкий. Потрібно вирішувати, що далі. Коли приїдеш?

Сестра зітхнула у слухавку.

– Сашко, у мене проєкт горить. Керівник на вухах. Я не можу все покинути. Та й толку від мене? Ви там ближче, розберетеся.

– Але ж це мама, – розгублено сказав він.

– Вона й твоя мама, – відповіла Ірина. Я не можу приїхати зараз. Гроші потрібні? Я перекажу. Наймайте доглядальницю. Все, мене звуть на нараду, потім спишемося.

Зв’язок обірвався. Олексій поволі опустив телефон. Галина дивилася на сина.

– Ірочка їде? – Запитала вона з надією.

Він помовчав.

– Каже, зайнята. У неї проєкт. Пропонує гроші переказати.

Свекруха заплющила очі. Розхвалена дочка обрала не її, а роботу.

За два тижні Галину перевезли додому. Ліжко поставили в залу, бо туди зручніше проходити. Ольга допомагала організувати все. Розкладала ліки по коробочках, дзвонила до поліклініки, уточнювала, які процедури потрібні.

Свекруха стала іншою зовні: слабка, безпорадна, тиха. Коли всі пішли, вона покликала невістку.

– Олю, – жалібно сказала вона, – ти ж добра. Ти мене не залишиш? Адже я тебе за рідну завжди вважала. Пробач старій.

Ольга підвела на неї очі. У цих словах чулося що завгодно, крім щирості. Галина Іванівна грала нову роль. Роль «божої кульбаби».

Жінка згадала всі ті роки, коли була для неї зручною мішенню. Як та порівнювала її з Іриною, насміхалася з роботи, зовнішності, готування. Як радила синові позбутися її. Як називала нахлібницею.

Тепер ця ж жінка називала її рідною!

– Галино Іванівно, – спокійно сказала Ольга, – я вам не рідна.

Свекруха моргнула.

– Як це не рідна? Ми ж родина!

– Я була для вас служницею та об’єктом глузувань, – продовжила невістка. – Двадцять п’ять років. Я не забула, як ви казали Олексію, що йому треба зі мною розлучитися, коли я хворіла.

– Я не забула, як ви жартували про мою зарплату та бібліотеку. Доглядати вас я не буду!

Галина Іванівна зблідла.

– Олю, ну що ти таке кажеш! Я ж стара, хвора.

– Це факт, – кивнула жінка. – Але ж це не моя відповідальність!

Увечері Ольга сказала чоловікові, дивлячись йому прямо в очі:

– Я не буду доглядати твою матір!

Олексій здригнувся.

– Олю, ну, почекай. Вона ж стара, хвора. Її не можна залишити одну.

– Я не пропоную залишати її одну. Я кажу, що я не доглядатиму її!

Чоловік спробував грати на почутті обов’язку.

– Але ж ти така добра. Ти завжди всім допомагаєш. Вона розраховує на тебе.

– Нехай розраховує на свою ідеальну Ірочку, – спокійно відповіла Ольга. – Вона ж у неї завжди у всьому перша: шуби, подарунки, поїздки.

Олексій зітхнув.

– Іра не може. У неї робота, ти ж знаєш!

– Знаю. Вона може лише телефоном поспівчувати та гроші переказати. А стояти біля ліжка, міняти пелюшки, за її логікою, повинна я? Та сама бібліотекарка, якій ви двадцять років пояснювали, яка вона нікчемна!

Чоловік опустив голову.

– Але ж ти завжди допомагала. Мама звикла, що ти поряд.

– Вона звикла до того, що я зручна! – Твердо сказала Ольга. – Готую, прибираю, слухаю її шпильки. Ось тільки я більше не хочу!

Олексій сів на табуретку.

– Що ти пропонуєш?

– Вибір у тебе простий, – сказала дружина. – Або ти сам доглядаєш маму, – особисто. Або ви разом із сестрою наймаєте доглядальницю. Розподіляйте витрати навпіл. Третього не дано.

– А ти?

– А я не буду!

Чоловік довго мовчав. Він чудово розумів, що Ольга має рацію. Йому самому було соромно за матір, за сестру, за власну пасивність усі ці роки. Він бачив, як мати ображала його дружину, але заплющував на це очі.

Тепер розплачуватись довелося всім. Наступного дня Олексій зателефонував до сестри.

– Іро, нам потрібна доглядальниця. Мама не може сама. Я на роботі, Оля відмовилася доглядати.

Сестра обурилася:

– Як відмовилася?

– Їй важко морально, – стомлено сказав брат. – Мама двадцять років її принижувала. Вона не зобов’язана тепер робити те, що повинні ми з тобою.

Ірина побурчала, але погодилася допомогти грошима. Особисто приїхати знову не змогла. Знайшли доглядальницю через агенцію. Жінку середнього віку, з досвідом догляду за лежачими.

Галина зустріла її без захоплення.

– Це хто?

– Це Надія, – сказав Олексій. – Вона тобі допомагатиме.

Свекруха спохмурніла.

– А Оля де?

– Оля сказала, що доглядати тебе не буде. Я її розумію.

Галина відвернулася до стіни.

Надія виявилася акуратною та терплячою. Змінювала постіль, мила, годувала, робила легкий масаж. Говорила спокійно, без зайвих запитань. Отримувала зарплату та йшла додому.

Галина спершу намагалася командувати.

– Не так подушку підкладаєш. Я люблю, щоб вище. І суп пересолила.

Доглядальниця чемно кивала і робила по-своєму. Вона бачила таких бабусь багато. І знала, що їхнє невдоволення найчастіше не про сіль, а про відчуття безсилля.

Ольга приходила рідко і тільки з чоловіком. У кімнату свекрухи заходила тільки привітатись. Стояла біля дверей, тримала дистанцію.

– Як ви почуваєтеся, Галино Іванівно?

– Погано, – буркала та. – Нікому я не потрібна.

– Доглядальниця у вас є. Син поруч. Дочка гроші надсилає. Ви не одна.

Галина Іванівна відверталася. Жаль до себе в її голові ніколи не сусідила з визнанням вини. Вона щиро вважала, що просто «виховувала» невістку. А та виявилася невдячною.

Сусідки заходили та співчутливо ахали.

– Ох, Галочко, як же так. Ірина далеко, Оля на роботі. Одна із чужою жінкою.

Галина Іванівна зітхала.

– Так. Нікому старі люди не потрібні. Раніше всі до мене бігали. Пироги мої їли. А зараз усе. Стару списали.

Про те, як вона двадцять п’ять років мучила невістку, Галина Іванівна старанно не згадувала. У її картині світу вона була жертвою – милою божою кульбабою, яку всі покинули.

Тільки в поодинокі хвилини, коли вночі доглядальниця йшла, жінка дивилася в стелю і думала, що, можливо, десь перегнула.

Може, не варто було так жорстко говорити Олі про її роботу. Може, не варто було хвалитися Ірою при кожній нагоді. Може, треба було хоч іноді говорити «дякую».

Але навіть у ці моменти вона не була готова вимовити ці слова вголос.

Ольга жила своїм життям. Вона не мстилася. Просто припинила бути зручною. Припинила щоразу рятувати людину, яка все життя бачила в ній лише тло для своєї «ідеальної» доньки.

Галина Іванівна отримала рівно те, до чого йшла все життя – самотню старість зі сторонньою людиною поряд, яка допомагає за гроші. І сина, який приходить за розкладом і швидко йде.

Але, розповідаючи свою історію сусідкам, вона, як і раніше, називала себе доброю матір’ю, яку ніхто не оцінив. І божою кульбабою, над якою весь світ вчинив страшну несправедливість.

А мені здається, – за що боролася, недолуга…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки, та підписуйтеся на сторінку!