Нещодавно моя свекруха вийшла на пенсію, та вирішила купити собі дачу. Пояснила це тим, що витрачати накопичення їй все одно нікуди, а вкласти гроші було потрібно. Адже вони з роками знецінюються.
Я одразу уявила, як нам із чоловіком та дітьми доведеться кожні вихідні працювати на цьому городі. Але свекруха, мабуть, передбачала мої побоювання, тож одразу дала зрозуміти, що працюватиме на дачі сама.
– Ну що ви, дорогі мої, я ж розумію, як ви на роботі втомлюєтеся за цілий тиждень. Сама все життя працювала. Тож ви навіть не переживайте. Це для мене буде і розвага, і відпочинок одночасно, – запевняла вона.
Я заспокоїлася, щоправда, пізніше з’ясувалося, що дачу вона одразу записала на свого сина – тобто мого чоловіка. Мене це трохи збентежило. Звичайно, з одного боку, дуже розумно все одразу записувати на дітей. Щоб, у разі чого, потім не доводилося ділити спадщину.
Але, з іншого боку, чи тепер буде стверджувати свекруха щось подібне:-“Дача твоя, ось ти й займайся”? Я дуже сподівалася, що цього не станеться.
І ось дача була остаточно оформлена, якраз настали теплі дні. Ми з чоловіком завжди намагаємось зібрати гроші до літа, бо розраховувати нам ні на кого, окрім себе. Дітям планували показати краєвиди Карпат. Плюс до всього, і мій день народження, і день народження чоловіка – у літні місяці. Тобто, літо для нас – найвитратніша пора року.
І ось, нещодавно чоловік прийшов із роботи й повідомив, що йому дзвонила його мати.
– Мама вже на дачу повністю переїхала. Каже, будинок там цілком стерпний, ось тільки паркан треба відремонтувати. Якийсь він зовсім трухлявий. Дякувати Богу, мене до цього процесу вона не долучає, наймає бригаду.
Щоправда, із грошима попросила допомогти, – доповів чоловік.
Я цій новині особливого значення не надала. Справді, добре, що нам не доведеться всі вихідні опрацювати на дачі. Ну і паркан, мабуть, не дуже дороге задоволення. Так що я була зовсім не проти, щоб чоловік дав матері грошей на його ремонт.
Але на одному лише паркані все, звичайно ж, не закінчилося. Після того, як його було встановлено, свекрусі здалося, що внутрішнє оздоблення будинку все-таки відстає від необхідних параметрів. Тож вона задумала ремонт. Так само найняла бригаду, нас залучати не стала. Але гроші тягла, з нашого бюджету.
Я й тут змовчала. Така я за вдачею людина, що терпітиму до останнього. Але, зрештою, вибухну. Терпець мій урвався. Тому що після ремонту самого будинку довелося відремонтувати сарай, а за ним і теплицю побудувати. Але останньою краплею став таки колодязь.
– Скільки можна виконувати всі забаганки своєї матері? Вона там що, резиденцію вирішила влаштувати? То одне, то інше. Ти давно зазирав на наш накопичувальний рахунок? Там на літній відпочинок грошей вже не вистачає. А ми все на запити твоєї матері реагуємо! – не витримала я.
– Ну а що вдієш, відмовити їй чи що? Хто їй допоможе, якщо не єдиний син? – сперечався зі мною чоловік.
– Я все розумію, але совість мати треба. Вкотре ти їй уже допомагаєш із цією дачею? У будь-якої іншої дружини вже терпіння на все це не вистачило б. Коротко кажучи, якщо ти й колодязем почнеш займатися, я не знаю, що я зроблю. Сподіваюся, ти мене почув! – пригрозила чоловікові я.
Я добре його розумію, що він між двох вогнів. І мама на мозок капає, і дружина на своєму стоїть. Але я справді довго терпіла. Ми, звичайно, на цю нещасну дачу не їздимо, але вона пожирає весь наш бюджет.
Не дозволю, щоб через якусь дачу, ми залишилися без подорожі в наші мальовничі Карпати, та без подарунків на день народження. Живуть якось люди без цих дач, і все у них добре. Дача,- це витрата зайвих грошей, яких завжди не вистачає. Хотіла мама дачу, ось нехай і займається, ми тут до чого?
