Тетяна витирала пилюку з книжкової полиці, коли її рука випадково зачепила щось невелике, заховане за рамкою з фотографією. Предмет упав на підлогу з легким стукотом.
Вона підняла — маленький чорний пристрій розміром із сірникову коробку, схожу на зарядку для телефону. Але щось було не так.
На передній панелі блищала крихітна лінза. Тетяна покрутила в руках, натиснула кнопку збоку – загорівся червоний індикатор.
Серце тьохнуло. Вона дістала телефон, загуглила опис. Відповідь прийшла швидко: прихована камера з датчиком руху та передачею по Wi-Fi. Для прихованого спостереження.
Тетяна опустилася на диван, все ще тримаючи камеру. Хтось стежив за ними. У їхній власній квартирі. Хтось ставив камеру, ховав її, дивився…
Вона схопилася і почала оглядати квартиру. Вітальня – нічого підозрілого. Спальня – начебто чисто. Але на стелі у коридорі щось привернуло увагу. Детектор диму висів трохи криво, наче його недавно чіпали.
Тетяна притягла стілець, підвелася, зняла детектор. Усередині, серед дротів, причаїлася ще одна камера. Така сама маленька, з миготливим індикатором.
Руки затремтіли. Дві камери. Одна у вітальні, інша в коридорі — звідки видно вхідні двері та частину кухні. Хтось спостерігав за ними, записував їхнє життя.
Тетяна спробувала згадати, коли це могло статися? Вони нікому не давали ключів, тільки… Місяць тому. Свекруха Олена Михайлівна приходила полити квіти, провітрити, доки вони виїжджали у відпустку. Павло дав їй ключі, Тетяна не заперечувала.
Після того візиту почалися дива. Свекруха дзвонила та говорила речі, які не могла знати.
– Таню, ви диван переставили. Незручно тепер, – сказала вона тиждень тому.
Тетяна здивувалася тоді:
– Звідки ви знаєте? Ми ж не говорили.
– Ну… Павлик згадав, – невпевнено відповіла свекруха.
Але Павло не згадував. Тетяна питала його згодом – він знизав плечима:
– Не пам’ятаю, може, й сказав.
Ще дзвінок, три дні тому:
– Таню, у вас новий телевізор? Великий такий?
– Так, купили минулого тижня. А що?
– Просто цікаво. Дорогий, мабуть?
Тоді Таня подумала: може, Павло розповів мамі. Тепер все ставало на свої місця. Свекруха не вгадувала. Вона бачила! Через камери!
Павло повернувся з роботи о шостій. Тетяна зустріла його у передпокої з двома камерами в руках:
– Поясни мені, що це?
Він дивився на пристрої, потім на дружину:
– Це… камери?
– Приховані камери! Я знайшла їх у нашій квартирі. Одну – на полиці, другу – у детекторі диму.
Павло зблід:
– Ти думаєш, хтось…
– Твоя мати! Місяць тому вона приходила сама. Пам’ятаєш?
– Мама?! – Він похитав головою. – Ні, це неможливо. Навіщо?
– Подзвони їй. Запитай.
Павло дістав телефон, набрав номер. Увімкнув гучний зв’язок. Олена Михайлівна відповіла швидко:
– Паша, здрастуй, синку!
– Мамо, у мене питання. Ти місяць тому приходила до нас додому сама, пам’ятаєш?
– Так, квіти поливала. А що?
– Ти нічого не встановлювала у квартирі?
Пауза.
– Пашо, про що ти?
– Мам, ми знайшли камери! Приховані камери спостереження. Дві штуки.
Знову мовчання. Потім зітхання:
– Я хотіла як краще…
Тетяна перехопила телефон:
– Олено Михайлівно, ви стежили за нами?
– Таню, я просто турбувалася! Ви молоді, недосвідчені. Я хотіла переконатися, що у вас все гаразд, хотіла знати, як ви живете.
– Ви ставили камери у нашій квартирі без нашого відома!
– Ну, ви б не дозволили! А я хвилююсь! Ви самі мені нічого не розказуєте!
Павло забрав телефон назад:
– Мамо, ти розумієш, що це вторгнення у приватне життя?
– Яке вторгнення?! Я ж мати! Я маю право знати, як мій син живе!
– Ні, не маєте! – Тетяна не витримала. – Ми дорослі люди, це наша квартира, наше життя!
– Ми приїдемо. Нам треба поговорити, – твердо сказав Павло і відключився.
Вони приїхали до свекрухи за годину. Олена Михайлівна відчинила двері з червоними очима:
– Заходьте.
Сіли на кухні. Тетяна поклала камери на стіл між ними.
– Поясни, – коротко сказав Павло.
Свекруха стиснула руки в замок:
– Я турбуюсь за вас. Ви нічого мені не розповідаєте! Я дзвоню – ви відповідаєте однозначно. Як справи? Нормально. Що робите? Нічого. Я не знаю, чим ви живете, що у вас відбувається!
– І це надає вам право ставити камери? – Тетяна відчула, як усередині закипає.
– Я хотіла просто подивитись, чи все у вас гаразд? Раптом ви посваритеся, раптом щось трапиться!
– Ви бачили наші сварки? – Запитала Тетяна.
Свекруха опустила очі:
– Ну… кілька разів…
– Ви чули наші особисті розмови?
– Я не спеціально! Просто іноді заходила подивитись запис…
Тетяна встала, відчуваючи, як тремтять ноги:
– Ви місяць стежили за нами! Дивилися, що ми робимо, що говоримо, як живемо. Ви порушили всі межі, які можна порушити!
– Я мати! Маю право!
– Ні! – крикнув Павло, і свекруха здригнулася. – Ти не маєш права стежити за нами! Ми не діти! Це наше життя!
Олена Михайлівна заплакала:
– Я просто хотіла бути ближчою до вас… Знати, що у вас все добре… Ви так мало мені розповідаєте…
– Тому що це наше право – не розповідати! – Тетяна щосили намагалася говорити спокійно. – Ми дорослі. Ми маємо особисте життя. Ви не можете просто взяти та залізти в нього через камери!
– Де записи? – спитав Павло.
– На комп’ютері…
– Видаляй! Зараз же, при нас!
Вони пройшли до кімнати. Свекруха відчинила ноутбук, зайшла до хмарного сховища. Там була папка із датами. Павло клацнув на одну – відео, де вони з Тетяною вечеряють на кухні, розмовляють.
– Скільки тут записів? – голос Павла був крижаним.
– Ну… місяць… По кілька годин на день…
Тетяна відчула нудоту. Місяць їхнього життя, записаного і переглянутого чужими очима. Навіть, якщо це була свекруха, вона була чужою в їхньому особистому житті.
– Видаляй все! І додаток також!
Олена Михайлівна, схлипуючи, видалила папку, потім додаток для перегляду камер.
– Обіцяй, що ніколи більше так не зробиш, – сказав Павло.
– Обіцяю, – прошепотіла свекруха. – Паша, вибач. Я справді хотіла як краще.
– Краще для кого? Для себе? – Тетяна взяла камери зі столу. – Ви вдерлися у наше життя. Підглядали. Підслуховували. Це не турбота. Це контроль. Це хвора одержимість!
– Я мати…
– Мати дорослого чоловіка, у якого є сім’я і своє життя!
Вони пішли, не попрощавшись. У машині Павло довго мовчав, потім сказав:
– Вибач. Я не думав, що мама здатна на таке.
– Я теж не думала, – Тетяна дивилася у вікно.
Вдома насамперед вони поміняли замки. Тетяна перевірила кожен кут квартири – чи ще немає камер, диктофонів, чогось підозрілого. Павло встановив на телефон програму для пошуку прихованих камер.
Через три дні свекруха подзвонила, як ні в чому не бувало:
– Пашо, можна я зайду цього тижня?
– Ні!
– Чому?
– Тому, що я не можу тобі довіряти.
– Але ж я обіцяла…
– Мамо, ти місяць за нами шпигувала. Нам потрібен час.
Олена Михайлівна образилася. Почала скаржитися родичам:
– Не дозволяють навіть у гості прийти, викреслили зі свого життя.
Тітка Павла зателефонувала, намагалася виказати:
– Ну що ти, рідну матір не пускаєш?
Павло пояснив ситуацію. Тітка замовкла, потім сказала:
– Так, це перебір.
Минуло два місяці. Тетяна досі іноді оглядається на всі боки, перевіряючи, чи немає чогось підозрілого. Почуття безпеки у власному будинку було зруйноване та відновлювалося повільно.
Тетяна навіть думала про те, щоб продати квартиру та переїхати на нове місце. Але поки що не наважилася.
Свекруху вони бачили раз на місяць, у кафе, на нейтральній території. Олена Михайлівна щоразу несміливо питала:
– Може, я таки зайду до вас?
Відповідь була завжди одна:
– Ні.
Довіра – тендітна річ. Її легко розбити, та майже неможливо склеїти. Тетяна вибачила свекрусі, але не забула.
Бо тепер вона знала, що під маскою турботи може ховатися одержимість контролем. І навіть мати може перейти цю межу.
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
