– Світлано, мама завтра приїде. У неї якась розмова до нас.
– Розмова? А телефоном не можна? Про що?
– Я не питав. Приїде та поїде. Тортик купимо?
– Я куплю. А то ти знову не подивишся термін, не хотілося б страждати після чаювання.
– Ти мене вже навчила. Сам куплю.
– У мене вікно з години до другої.
– Вона саме у цей час приїде.
***
Рома та Світлана жили у великому селищі у своєму будинку. Роман займався ремонтами. Світлана була перукарем, у будинку було обладнано спеціальний кабінет з окремим входом. Клієнтів у кожного було багато.
Мати Романа приїхала рівно до першої години дня.
– Почну одразу, без передмов. Павла нашого більше немає, а залишати дітей із цієї не можна.
– Мамо, але ж це її діти.
– Її діти, але вони і мої онуки, дітки мого синочка, і твої племінники, – мати заплакала. – Там дітей залишати не можна!
– Із Ларисою щось не так?
– Звичайно, не так! Мені тут знайомі повідомили, що вона не просихає.
– Так вона й раніше цим займалася! Вони з Павлом разом і бенкетували, – вставила Світлана.
– Не треба поганого про покійника говорити. З такою дружиною не бенкетуватимеш. Ви краще слухайте. Я збираюся позбавити її прав на дітей, оформлю опіку й вони житимуть зі мною.
– Ти думаєш, у тебе це вийде?
– Вийде. Я вже все дізнавалася, процес запущено.
– Це, звичайно, дуже несподівано, але ти впораєшся?
– Впораюся, і ви мені допоможете. У мене всього дві кімнати, а ваш будинок великий. Три кімнати стоять порожні.
– Дві кімнати наших дітей студентів, а третя гостьова.
– Якраз три. Ваші діти приїжджають лише на канікули, а гостей у вас нема. Не заважало б ще одну, але нічого. Хлопчики займуть по кімнаті, а я з онукою поки що тимчасово, потім знайдемо вихід.
– Моя квартира мала, мені можуть не оформити опіку, а ваша площа підходить. Не дадуть мені, значить, Рома буде опікуном.
– Ні, я не згодна! – сказала Світлана.
– Світлано, напевно мама має рацію. Потрібно допомагати, це ж мої племінники.
– Твої племінники, які два роки тому вже диміли. Їм зараз п’ятнадцять та шістнадцять, а дівчинці тринадцять. Так? Я розумію, що допомагати треба, але вони вже тоді були некерованими. Щось змінилося? У моїй хаті їх не треба!
– Але ж це і мій дім! Ти стала безсердечною, Світлано.
– Я просто тверезо міркую. Твоя мама хоче відібрати своїх онуків у їхньої матері та поселити до нас! Це означає, що ми займатимемося їх вихованням. Мені це треба?
– Я працюю з ранку до вечора. Тебе, Ромо, теж взагалі вдома не буває з ранку до вечора. В нас вихідні не завжди бувають.
– Нам своїх дітей забезпечувати треба, вони студенти. Готувати для такої компанії сніданок, обід та вечерю я не зможу! І прибирати за ними не збираюся!
– А я сподівалася, – мати заплакала. – Бідолашні мої онуки. Безсердечна! Це ж треба, сиротам відмовляти.
Світлана розгубилася, але погоджуватися не збиралася. А мати плакала, тиснула на жалість. Роман уже погодився, і сказав, що вмовить дружину.
Свекруха поїхала, Світлана пішла працювати. Розмова з чоловіком відбулася увечері.
– Світлано, це ж діти, мої племінники. Мати у них погана, – буває. Куди їм іти? В дитячий будинок?
– Матір ще ніхто не позбавив батьківських прав! Я б зрозуміла, коли б у них не було батьків і їм би світив дитячий будинок, – але у них є мати! Є! Розумієш?
– А твоя мама вигадала порятунок. Рятувати із нашою допомогою. У нас свої діти є, вони чекають на нашу допомогу, поки навчаються. А що ти пропонуєш? Може твоїм племінникам потім інститут оплатити. Їм на бюджет не вступити. Ти хочеш цього?
– І допоможу!
– Добре, але сюди ніхто не ввійде! Хочеш допомагати – справа твоя. Я подам на розлучення і будинок ділитимемо. Жаль, але якщо ти не розумієш, то краще жити без вашої дружної родини.
– Розлучення замість допомоги ближньому?
– Так. Я згодна на експеримент. Запроси племінників на тиждень, але я ними займатись не буду. Я цей тиждень у своєму кабінеті поживу. До речі, маму також запроси. Нехай вона відчує всю відповідальність.
– Добре. Але якщо все буде гаразд, то ти погодишся зі мною і племінники залишаться у нас?
– Потім і поговоримо.
***
Свекруха Світлани приїхала з онуками. Мати дітей відпустила без проблем.
Світлана підготувалася, цінні речі були прибрані, а сама вона перебралася до свого кабінету. Тиждень і на дивані можна поспати.
На третій день хлопці почубилися з місцевими. Бабусю вони не слухалися. Внучка з бабусею в одній кімнаті не хотіла спати. Про їжу взагалі не варто говорити. Свекруха не відходила від плити. Ніхто не допомагав.
Роман на роботі втомлювався, якраз сезон ремонтів, додому приходив пізно. А після цього доводилося шукати дітей по селищу, всіх трьох, на телефон вони не відповідали.
Свекруха пила заспокійливе. Світлана просто спостерігала. Четвертий і п’ятий день пройшли так само, а потім хлопчаки просто втекли. Побігли не до матері. Знайшли їх у сусідньому місті за два дні.
***
– Награлися? – Запитала Світлана чоловіка і свекруху.
– Ти мала рацію, – відповів Роман.
Свекруха промовчала, тільки заплакала.
– Це було видно ще два роки тому, чому ви не помічали? Вирішили перевиховати? Ти втомився за тиждень, у матері серцевий напад трапився, швидку викликали. Вам це треба було?
– У цих дітей закладено зовсім інше, а не те, що ви чекаєте. Мені їх теж шкода, але не виправиш. Вони самі не хочуть цього, їм подобається їхнє життя, вони звикли до свободи. Навіть, якщо вкластися в їхню освіту, то вони не оцінять.
– Ти маєш рацію.
– Тепер ви самі все зрозуміли. І не треба їх позбавляти матері. Нехай цим займаються спеціальні органи.
– Нічого більше не робитиму. Нехай мешкають самі.
– Ларисо Дмитрівно, ви залиштеся, відпочиньте тиждень. А то перенервували за цей час.
– Дякую, я дня на два залишуся, а потім поїду. Треба отямитися.
– Добре. У нас саме вихідні будуть, разом і відпочинемо. Шкода дітей, але, як кажуть, – яке коріння, таке і насіння. Виховувати треба, як впоперек ліжка лежать, – а зараз запізно…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
