– Світлано Іванівно, не дзвоніть більше! Ваш син повинен жити своїм життям, а не висіти на телефоні! – голос Насті був холодний, як крига.
Я тримала слухавку, не вірячи своїм вухам. Що вона сказала? Не дзвонити? Моему власному сину?
– Настя, дай мені Сергія, – спробувала зберегти спокій.
– Сергія немає. І не буде. Досить його смикати по десять разів на день!
– Я дзвоню щодня! Просто хочу знати, як у нього справи!
– От і не треба! У нього є дружина, яка піклується про нього. А ви… ви його душите своєю турботою!
Короткі гудки. Я набираю знову – “абонент заблокував ваш номер”.
Телефон випав із рук. Сергій заблокував мене. Мій єдиний син. Мій хлопчик, якого я ростила сама, як чоловіка не стало.
Сідаю на кухні, наливаю валеріанки. Руки тремтять. Як це сталося? Коли мій син перетворився на чужу людину?
Все почалося три роки тому, коли він привів Настю знайомитися. Симпатична дівчина, ввічлива. “Доброго дня, Світлано Іванівно! Сергійко так багато про вас розповідав!” Усміхалася, допомагала на кухні, розпитувала про рецепти.
Я раділа – нарешті син зустрів гарну дівчину. Після інституту ніяк не міг влаштувати особисте життя. А тут – гарна, розумна, із пристойної родини.
Весілля зіграли за пів року. Я допомагала з організацією, батьки Насті – люди зайняті, все впало на мене. Не скаржилася – для єдиного сина нічого не шкода.
Перший дзвіночок продзвенів, коли вони повернулися з весільної подорожі. Подзвонила дізнатися, як долетіли.
– Мамо, ми тільки вчора повернулися! Дай відпочити! – у голосі Сергія з’явилося роздратування, якого раніше не було.
– Синку, я ж просто спитати хотіла…
– Все добре, мамо. Я потім подзвоню.
Потім він не зателефонував. Я чекала три дні, потім набрала сама. Слухавку взяла Настя.
– Сергій спить. Втомився на роботі. Передам, що дзвонили.
Почала помічати – коли дзвоню, все частіше відповідає вона. Сергій то в душі, то спить, то зайнятий. А коли вдавалося поговорити із сином, розмови ставали короткими.
– Привіт, мамо. Так, все гаразд. Так, на роботі лад. Настя привіт передає. Все, мамо, мені час.
На тлі завжди її голос: “Сергію, вечеря холоне!” або “Сергій, ми ж збиралися до моїх батьків!”
Намагалася запрошувати їх у гості – вічно зайняті. То у її батьків день народження, то друзі покликали, то просто “втомилися, хочемо вдома побути”.
А потім трапився переїзд. Сергій зателефонував, радісний:
– Мамо, у мене чудові новини! Мені запропонували роботу у Львові! Зарплата вдвічі більша!
У мене серце обливалося кров’ю. Львів – це ж на іншому кінці країни!
– Синку, але як же… А квартира? А я?
– Мамо, що ти, як маленька? Квартиру здамо. А ти… ти й сама впораєшся. Не маленька.
Сама впораюся… Звісно. Як справлялася, коли чоловіка не стало, а Сергію було лише дванадцять. Як упоралася, працюючи на двох роботах, щоб дати йому освіту. Як справлялася з усім – одна.
Виїхали вони за місяць. Я допомагала збирати речі, Настя командувала: “Це не беремо, старе. І це теж. Світлано Іванівно, навіщо ви це запакували?”
На вокзалі Сергій обійняв мене:
– Мамо, не хвилюйся. Дзвонитиму щодня!
Настя стояла поряд, усміхалася. Але очі були холодні.
Перший тиждень він справді дзвонив. Розповідав про нову квартиру, роботу, місто. Я слухала його голос і раділа – нехай далеко, але мій син щасливий.
Потім дзвінки стали рідшими. За день. За два. За тиждень.
– Мамо, вибач, роботи багато. Облаштовуємося ще.
– Синку, може, я приїду до вас? Допоможу з квартирою.
– Не треба, мамо. Ми самі. Настя каже, що нам потрібно вчитися бути самостійними.
Настя каже. Ця фраза стала звучати все частіше. Настя каже, що дзвонити щодня – це занадто. Настя каже, що мами мають відпускати своїх синів. Настя каже…
Подруга Валя намагалася мене заспокоїти:
– Світлано, це нормально. Молода сім’я, їм потрібний свій простір.
– Валю, але ж він зовсім не дзвонить! Раз на два тижні – і якщо я сама наберу!
– Ну, значить, все добре в них. Погано було б – одразу б подзвонив.
Логічно. Але серце не обдуриш. Відчуваю – втрачаю сина. З кожною короткою розмовою, з кожним “мам, я зайнятий”, з кожним “Настя чекає”.
Пробувала писати повідомлення – відповідав однозначно. “Все ок”. “Працюю.” “Цілую.”
Три місяці тому набралася сміливості, зателефонувала:
– Сергію, я скучила. Може, приїду у вихідні? Давно не бачились.
– Мамо, не зручно якось. У нас однокімнатна квартира.
– Синку, я в готель можу…
– Мамо, не треба. Настя каже, ти надто часто дзвониш. Що ти мене контролюєш?
– Контролюю? Я просто хочу знати, як у тебе справи!
– Оце і є контроль. Мамо, я вже дорослий! В мене своя сім’я. Зрозумій це нарешті.
Він ніколи так зі мною не розмовляв. Ніколи. Навіть у перехідному віці був лагідним, дбайливим. А тут, ніби чужа людина.
Після тієї розмови я почала дзвонити рідше. Раз на тиждень. Потім разів на два. Боялася почути роздратування у його голосі.
А сьогодні… Сьогодні остання ниточка обірвалася.
Сиджу на кухні, дивлюсь на телефон. Може, спробувати з іншого номера? Купити нову сімку?
Ні. Це принизливо. Дзвонити рідному синові з підставного номера, як якась нав’язлива колишня.
Дістаю альбом зі старими фотографіями. Ось Сергій у перший клас іде – з величезним букетом, усміхається на весь рот. Ось на випускному – гарний, дорослий. Ось ми вдвох на морі – йому шістнадцять, обіймає мене, сміється.
Де той хлопчик, який прибігав до мене з кожною подряпиною? Який засинав лише під мої казки? Який казав: “Мамо, коли виросту, куплю тобі велику хату!”
Сльози капають на фотографії. Розмазую їх рукою.
Дзвонить телефон. Серце заходиться, – може, Сергій?
– Алло!
– Світлано Іванівно? Це Марина Петрівна, ваша сусідка.
Розчарування таке, що хочеться кинути слухавку.
– Так, Марино Петрівно.
– Я тут у крамниці вашого Сергія бачила! Із дружиною. Приїхали, мабуть!
Що? Сергій тут? У нашому місті? І не подзвонив?
– Ви… впевнені?
– Звичайно! Я ж його з пелюшок знаю! Точно він. Із дружиною продукти вибирали. Я ще привітатись хотіла, та вони в інший бік пішли.
Кладу слухавку. Руки тремтять уже не від валеріанки. Від образи. Від болю. Від розуміння.
Син приїхав до рідного міста і не сказав мені. Не зателефонував. Не зайшов. Наче мене не існує.
Що вона йому наговорила? Як зуміла налаштувати проти рідної матері? Чи він сам… сам вирішив, що мати йому більше не потрібна?
Набираю номер Валентини:
– Валь, можна я до тебе приїду? Одній не сила.
– Звісно, Світлано. Що сталося?
– Сергій у місті. І не подзвонив мені.
– Ох, Свєта… Їдь швидше. Чайник поставлю.
Вдягаюсь, виходжу з дому. Надворі весна, все цвіте. Молоді мами з візками, діти на гойдалках. Колись я теж гуляла тут із Сергійком.
Може, Настя в положенні? Може, тому приїхали до лікаря? І тому не подзвонили, що не хочуть раніше часу говорити?
Сама себе обманюю. Знаю ж – річ не в цьому. Справа в тому, що я стала зайвою в житті свого сина.
У Валі на кухні тепло, пахне пирогами.
– Сідай, рідна. Розповідай.
Розповідаю. Про дзвінок Насті, про блокування, про те, що бачили Сергій. Валя слухає, киває, наливає чай.
– Знаєш, Світлано, я тобі, як подруга скажу – відпусти ти його.
– Як відпустити? Він же син!
– Саме так. Син, а не власність. У нього тепер своє життя.
– Але чому він мене викреслив із нього? Що я зробила не так?
– А може, нічого? Може, це вона така – власниця? Ревнує його до всіх, навіть до матері?
– І що мені робити?
– Жити, Світлано. Своїм життям жити. Робота в тебе є, здоров’я поки що теж. Знайди собі заняття. У хор запишись. На йогу ходи. Не сиди вдома, не чекай на дзвінок.
– А якщо він схаменеться? Якщо зателефонує?
– Зателефонує, поговориш. Не подзвонить – що ж, отже, так треба.
Їду додому у маршрутці, дивлюся у вікно. Валя має рацію, звичайно. Потрібно вчитися жити без Сергія. Як колись навчилася жити без чоловіка.
Але там було небуття. Зрозуміла, остаточна. А тут син живий, здоровий, десь ходить вулицями, сміється, живе. Просто без мене.
Вдома знову сідаю з альбомом. Перегортаю сторінки. Може, я правда надто опікувалася ним? Може, дзвонила частіше, ніж треба? Може, Настя має рацію – я душила його своєю любов’ю?
Ні. Щодня подзвонити дорослому синові – це злочин? Дізнатися, як справи – не контроль! Запропонувати приїхати в гості – не нав’язливість!
Просто моєму сину більше не потрібна мати. Він вибрав дружину. І це його право.
Закриваю альбом, кладу на полицю. Вимикаю телефон – все одно він більше не зателефонує.
Іду на кухню, готую вечерю. Для себе однієї. Як і завтра. І післязавтра. І завжди тепер.
На столі лежить кулінарна книга – хотіла спробувати новий рецепт, для Сергія. Він любить м’ясо по-французьки, хотіла навчитися готувати по-новому.
Тепер не треба.
Відчиняю вікно – весняне повітря вривається до кухні. Десь там мій син вечеряє з дружиною. Сміється, розповідає про роботу, планує. Без мене.
А я вчитимуся жити далі. Одна. Як умію.
Завтра сходжу на той хор, про який Валя говорила. Або на йогу. Або ще кудись. Заповнятиму порожнечу, яка утворилася там, де раніше був син.
Може, якось він згадає. Зателефонує. Скаже: “Пробач, мамо.” А може й ні.
І я маю бути готовою до будь-якого варіанту. Бо діти виростають. Ідуть. Заводять свої сім’ї. І не завжди у цих сім’ях є місце для батьків.
Це боляче. Це не справедливо. Але ж це життя. Моє нове життя без сина.
Ставте вподобайки, пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?
