Світлана читала повідомлення від матері втретє і відчувала, як важчає на душі.
– Світлано, ми з татом і тіткою Надею приїдемо в п’ятницю о четвертій дня. Зустрінеш нас, як завжди?
Як завжди. Це означало взяти відгул на роботі, витратити половину зарплати на продукти, перетворити квартиру на музей чистоти, та всі дні грати роль гостинної господині.
– Діма, – подзвонила вона братові, – батьки приїжджають у п’ятницю.
– Так? Чудово! Треба зазирнути до вас.
– Зазирнути? Діма, вони чотири дні хочуть гостювати!
– Ну то й що? У тебе квартира велика, місця всім вистачить.
– До чого тут квартира? Справа не в місці.
– А в чому?
– У тому, що я сама все навантаження несу.
– Яке навантаження? Ти ж господиня вроджена!
– Дімо, я працюю з ранку до вечора. А тут ще рідня.
– Світлано, ну не перебільшуй. Що там складного – нагодувати, напоїти?
– Нагодувати, напоїти, розважити, по крамницях повозити, по місту погуляти!
– А ми чим можемо допомогти?
– Можете також їх приймати. У вас же є будинок.
– У нас будинок маленький, не затишний. Не порівняти із твоєю квартирою.
– Дімо, річ не в розмірі. Річ у тім, що я втомилася бути відповідальною.
– Світлано, та що ти! Батьки ж пишаються тобою. Їм приємно у столиці у доньки погостювати.
– А мені не приємно бути безплатним готелем!
– Не кажи нісенітниці. Це ж сім’я!
Світлана розуміла – розмова марна. Брат не хотів розуміти її проблеми.
У четвер Світлана взяла відгул і розпочала генеральне прибирання. Квартира була чиста, але для приїзду рідні потрібна була не просто чистота, а стерильність.
– Світлано, – зателефонувала невістка Іра, – ми завтра до вас увечері заглянемо.
– Добре. А допомогти не хочете?
– Чим допомогти? У тебе ж завжди все під контролем.
– Під контролем, але допомога зайвою не буде.
– Ой, та ти впораєшся! У тебе такі здібності до господарства. Я не вмію так добре накривати стіл.
– Навчишся, коли захочеш.
– Навіщо вчитись, якщо є ти? – засміялася Іра.
Після дзвінка Світлана сіла на диван і закрила обличчя руками. Виходить вона назавжди записана в сімейні господині.
Увечері вона витратила останні гроші у дорогій крамниці. Червона риба, креветки, дорогий сир та ковбаса – все для того, щоб батьки пишалися дочкою.
– До свята готуєтесь? – весело підморгнув касир.
– До випробування, – відповіла жінка.
Батьки з тіткою приїхали у п’ятницю. Світлана зустріла їх на вокзалі з посмішкою.
– Світлано! – обійняла її мати. – Як ти схудла! Працюєш багато?
– Працюю, мамо. Іпотеку платити треба.
– Іпотеку! Раніше таких слів навіть не було.
– У ваш час і квартири безплатно давали.
– Давали гідним людям, – мовив батько.
– Світлана молодець, пробилася в столиці! – заговорила тітка Надя.
«Пробилася». Гарне слово для опису двадцяти років важкої праці.
Вдома розпочався традиційний огляд квартири.
– Яка чистота! – захоплювалася мати. – Прямо музей!
– І холодильник повний! – додав батько, дивлячись на кухню.
– Світлана завжди була господарською, – сказала тітка.
Господарською вона стала за потребою. У дитинстві була звичайною дитиною.
– Мамо, сідайте відпочивайте, я вечерю зараз подам.
– Ми допоможемо!
– Не треба, я сама впораюсь.
– Наша Свєтка все сама! – гордо сказав батько.
Все. Завжди. У всьому сама. І ніхто не замислюється, чи їй це легко дається.
На вечерю приїхали Дмитро з дружиною Іриною. Як завжди, точно до подачі на стіл.
– Привіт, батьки! – радісно привітався брат. – Як доїхали?
– Добре доїхали! Свєтка нас зустріла.
– Молодець наша Світлана! – похвалив Дмитро, сідаючи за накритий стіл.
– А ми думали, до вас теж заїхати, – сказала синові мати.
– До нас? – переглянулося подружжя. – Ой, мамо, у нас ремонт.
– Який ремонт? – Здивувалася Світлана. – Ви мені нічого не казали.
– Косметичний, – швидко відповіла Іра. – Шпалери переклеюємо.
– Шпалери переклеюють два дні максимум.
– У нас повільно виходить, – розвів руками брат.
– Та й не зручно до нас, – додала Іра. – Тут у Свєти краса, затишок!
– А в нас бардак, – підтвердив Дмитро.
Світлана накладала салат та мовчала. Брат брехав легко і невимушено.
– Світлано, а що це за салат? – поцікавилася тітка Надя.
– Цезар із креветками.
– Дорого, мабуть?
– Не дешево.
– Але ж для рідних нічого не шкода! – весело сказала Ірина.
Після вечері чоловіки відпочивали на дивані перед телевізором, а жінки лишилися на кухні.
– Світлано, а покажеш нам Київ! – Попросила мати.
– Звісно, покажу. Завтра підемо в центр.
– А ще можна по крамницях. Тітка Надя хоче онукам подарунки купити.
– Можна. Поїдемо до торгового центру.
– Іро, поїдеш із нами?
– Ні, я втомилася, – сказала невістка.
– Втомилася від чого? – Здивувалася Світлана.
– Від роботи, від дороги. Затори такі!
– Які затори? Ти ж на метро їздиш.
– На метро теж утомлюєшся, – засміялася Ірина.
Світлана зрозуміла – Іра просто не хоче витрачати час на чужих родичів.
Наступного дня в торговому центрі тітка Надя купувала подарунки, а мати все розпитувала Світлану про роботу, зарплату, плани.
– Світлано, а заміж не думаєш?
– Мам, мені ніколи думати про заміжжя.
– Як ніколи? Жінка повинна бути одружена!
– Повинна, але спершу на ноги встати треба.
– На які ноги? Ти ж уже відбулася!
Відбулася. Якщо так можна сказати про жінку, яка працює на двох роботах і живе від зарплати до зарплати.
Увечері, коли всі наїлися вечері й розійшлися по кімнатах, Світлана мила посуд і підраховувала витрати. За один день пішла третина її місячного бюджету.
Наступного дня Світлана водила рідню по музеях та парках. Ноги гули, але скаржитися не можна було – зіпсуєш настрій гостям.
– Світлано, а ввечері знову Діма з Ірою прийдуть? – спитала мати.
– Мабуть, так.
– Добре, що ви живете дружно!
Увечері брат із дружиною справді прийшли. На вечерю, як завжди.
– Ну що, як минув день? – поцікавився Дмитро.
– Добре пройшов, – відповіла мати. – Світлана нас всюди водила.
– Молодець Свєтко! – похвалив брат, сідаючи за стіл.
– А що ви робили? – Запитала Світлана.
– Удома сиділи, – відповіла чесно Ірина. – Відпочивали.
– Від чого відпочивали?
– Від життя! – засміялася невістка.
– Дімо, а завтра не складеш компанію батькам? – Попросила Світлана.
– Завтра не зможу. Справи.
– Які справи? Вихідний же!
– Особисті справи.
– А післязавтра?
– Післязавтра теж зайнятий.
– Чим зайнятий?
– Світлано, та ти не починай! Ти ж у нас екскурсовод, природжений!
Природжений екскурсовод, кухар, прибиральниця та аніматор в одній особі.
– Зіно, – сказала тітка Надя, – а може, нам ще на день залишитись?
– Можна! – Зраділа мати. – Світлано, можна?
Світлана хотіла сказати, що не може, що у неї робота, що вона втомилася. Але глянула на матір і кивнула.
– Звісно, можна.
У неділю, проводжаючи рідню на вокзал, Світлана відчувала не полегшення, а спустошення.
– Дякую тобі, дочко, – сказала мати. – Ми добре відпочили.
– Відпочили – це головне.
– І зрозуміли – ти тут у столиці, як у Христа за пазухою.
Світлана посміхнулася.
– Доню,- додала мати, сідаючи в потяг,- за місяць дядько Коля з сином приїде. Він до тебе теж звернеться.
– До Діми нехай звертається.
– До Діми? Навіщо? Ти ж у нас господиня!
– А якщо я не хочу бути господинею?
– Як не хочеш? Ти ж наша гордість! Свєточко, ти втомилася, тому й кажеш дурниці.
Потяг рушив, а Світлана залишилася сама на пероні. З розумінням того, що за місяць все повториться. І за два місяці. І за рік.
Вона повернулася до своєї не зовсім чистої квартири, де треба було прибирати сліди перебування гостей, і зрозуміла – виходу нема.
Вона назавжди приречена бути сімейним обслуговчим персоналом. А брат із дружиною так і приходитимуть на все готове, зображуючи сімейну єдність раз на місяць. Як достукатися до брата, та напоумити його? Батьки ж не лише її, а і його?
Дайте слушну пораду? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
