Телефон дзвонив, не перестаючи. Світлана насилу розплющила очі, простягла руку до тумбочки, подивилася на екран – Каріна Павлівна. Колишня свекруха.
– Господи, коли вже вони дадуть мені спокій? – подумала жінка.
Світлана знала: якщо вона не відповість, вона буде дзвонити без перерви – жінка була вперта і звикла, що її поза увагою не залишають.
– Каріно Павлівно, привіт. Слухаю, – сказала Світлана, намагаючись, щоб голос звучав рівно.
– Свєтко, спиш, мабуть? Вже ж о пів на сьому! Розлінилася ти без чоловіка, дивлюсь! Вставай, давай!
– Навіщо? Сьогодні субота, у мене вихідний, – стала за звичкою виправдовуватися Світлана.
– Вставай, кажу, і давай швидко дуй до четвертої міської лікарні, в кардіологію – Славка вчора ввечері туди відвезли. Я тобі дзвонила, але ти слухавку не брала.
Світлана вчора ходила із приятелькою на новий фільм, а телефон залишила вдома на зарядці. Коли прийшла, не стала перевіряти пропущені.
– Каріно Павлівно, а ви випадково не забули, що ми зі Славою вже два місяці в розлученні – Телефонуйте його пасії – її, здається, Яною звуть.
– Дзвонила. Вона туди приїхала, а її не пустили й нічого не сказали. Та вона й не розуміє, що в кого питати треба. Тож їдь сама, а потім мені подзвони, як там справи.
– Ні. Я нікуди не поїду – у мене цими вихідними зовсім інші плани були. Краще ви самі їдьте – матері все докладно пояснять, – відповіла Світлана, скинула виклик та відключила телефон.
Вона відкинулася на подушку і дивилася в стелю. Розлучатись у сорок сім років Світлана не планувала – вона взагалі думала, що проживе зі своїм чоловіком до кінця життя.
Але Славкові пів року тому, як кажуть, «чорт у бороду потрапив», і п’ятдесятирічний чоловік несподівано зрозумів, що життя незабаром закінчиться, а він ще, вважай, і не жив.
Двадцять п’ять років з однією дружиною! А глянув навкруги – і очі розбіглися: стільки гарних дівчат! Особливо зачепила його серце Яночка – квіточка на довгих ніжках.
Поруч із нею, двадцятип’ятирічною, він ніби чверть століття з плечей скинув! Дружина, звісно, дізналася. Та Слава особливо й не приховував.
Розлучилися швидко: квартира була Славка, дачу дружина у спадок отримала, ділити треба було лише машину. Слава дружині половину її вартості віддав.
Дочка в них уже доросла, університет закінчує, у столиці живе. Тож обійшлися без суду – про всякі дрібниці, на кшталт техніки та меблів, домовилися мирно.
Світлана винайняла собі квартиру, а в їхню двушку до Слави переїхала Яночка.
Телефон Світлана увімкнула лише наступного дня. І одразу – дзвінок від колишньої свекрухи.
– Світлано, ти що ж це твориш? У Славіка напад, а тобі хоч би що? Лежить бідний під крапельницею, і нікого поряд немає.
– Інша дружина в лікарні під дверима палати ночувала б, а ти в вус не дуєш! Сьогодні, щоб у нього була! Бульйон курячий звари! Йогуртів принеси. І купи нову піжаму.
– Я йому вже два місяці не дружина! – сказала Світлана, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. – А чого ви самі до сина не з’їздите?
– Я вчора там була. Але мені з дому на тролейбусі до лікарні майже сорок хвилин їхати. А я вже не дівчинка, мені сімдесят шість років.
– Нехай тоді Яна йому бульйон возить! Мене тільки дайте спокій! Я вашого Славика двадцять п’ять років різносолами годувала, а він до цієї дівки втік. Нікуди не поїду!
Світлана натиснула відбій і, недовго думаючи, відправила номер Каріни Павлівни в чорний список.
Два тижні жила спокійно. Про Славу майже не згадувала.
Робота в проєктному інституті йшла своєю чергою. Світлана нарешті виспалася, перестала готувати складні вечері, записалася в басейн і навіть купила собі нову сукню – яскраву, червону, таку, яку за чоловіка не носила.
Він вважав, що жінки після сорока повинні одягатися скромно та з гідністю. Тепер Світлана ходила на роботу у червоному та ловила на собі здивовані погляди колег.
У п’ятницю, повертаючись додому, вона завернула в магазин продуктів. У сумці лежали фрукти, йогурт та пляшка гарного червоного – вона збиралася із приятелькою подивитися новий серіал, який усі обговорювали.
Настрій був чудовий. Але недовго. Вийшла Світлана з автобуса, завернула за ріг і зупинилася: біля під’їзду на лавці сиділа Каріна Павлівна. Побачила Світлану і прямісінько до неї.
– Світлано! Давай додому повертайся! Славку виписали. Йому зараз режим потрібний, спеціальна дієта, ліки вчасно пити.
– А ще до різних лікарів на консультації їздити. Так що бери відпустку, возитимеш його і стежитимеш, щоб він ліки вчасно приймав.
Світлана зупинилася, як укопана. Пакет із продуктами поставила на лаву.
– А Яна що робитиме? – Усміхнулася вона. – Очима кліпатиме?
– Втекла вчора ця паразитка, – підібгавши губи, доповіла Каріна Павлівна. – Як Славик із лікарні приїхав, так валізу свою рожеву зібрала і тільки її й бачили.
– Я, – сказала, – Славочко, за хворим тобою доглядати не збираюся. Я жінка молода, хочу весело жити, – і полетіла.
– Я у вікно визирнула, а її біля під’їзду вже якийсь бородатий чоловік чекає. Вона до нього в автомобіль – стриб!- І поїхали. Тож Славко тепер вільний і на тебе чекає.
Світлана відчула, як куточки губ самі собою смикнулися вгору. Цікаво, як зараз Славкові? Мабуть, сидить у порожній квартирі, хапається за серце і згадує, як вона варила йому то солянку, то капусту, то пекла пироги. Згадує, але пізно!
– Зате, я не вільна. У мене зараз справ повно, – відповіла Світлана. – Дачу на продаж виставила, квартиру збираюся купувати. Ніколи мені за всякими Славіками доглядати.
– То навіщо тобі квартира? Додому повертайся. Житимете, як раніше, – пообіцяла колишня свекруха. – Адже Янка втекла.
– Ні! Янка втекла. А потім з’явиться якась Алінка чи Полінка, і що мені знову з дому йти? Дякую! Я кмітлива – за один раз навчилася. Тож тепер я сама, і ви зі Славком теж самі. Усе!
Світлана розвернулася і пішла геть. За спиною чулося обурене сопіння Каріни Павлівни, але жінка не обернулася.
Вдома вона поставила чайник, нарізала фрукти та відкоркувала пляшку. Серіал можна подивитися і завтра – сьогодні хотілося просто посидіти у тиші, відчуваючи, як усередині розливається дивне, майже забуте почуття свободи.
***
За кілька днів колишній чоловік спробував ще раз умовити Світлану повернутися.
– Світлано, пробач мені, – почав Слава, і голос його звучав жалюгідно, як у хлопця. що нашкодив. – Я був недолугим. Сам не знаю, що на мене найшло.
– Вона просто… вона просто молода. А ти – ти моя опора. Повернися, га? Я більше ніколи, ніколи не подивлюся на іншу. Ти ж знаєш.
– Знаю, – спокійно відповіла Світлана. – Знаю, що ти двадцять п’ять років був вірним чоловіком, а потім узяв і все зруйнував.
– Знаю, що ти віддав перевагу двадцятип’ятирічній, а не жінці, яка ростила твою дочку, доглядала твою матір, коли та хворіла, і готувала тобі обіди всі двадцять п’ять років. Знаю, що ти пішов, бо вирішив, що життя минає. Ну, так і живи тепер, Славо. Живи!
– Але я тебе кохаю! – вигукнув він. – Я зрозумів, що люблю лише тебе!
– Пізно, – сказала Світлана. – Кохання – це не коли тобі погано, і ти згадуєш, що є хтось, хто готовий терпіти. Кохання – це коли ти вибираєш людину щодня, а не коли тебе покинула молоденька коханка.
Вона вже хотіла натиснути відбій, як раптом пройшов дзвінок по другій лінії. На екрані висвітлилося ім’я рієлтора. Покупець дачі знайшовся!
– Вибач, Славо, мені дзвонять, – сказала Світлана. – У мене справи. Не дзвони більше.
Вона скинула виклик і відправила номер колишнього чоловіка туди ж, куди й номер його матері – в чорний список.
За тиждень Світлана підписала угоду купівлі-продажу дачі. Тепер разом із тим, що вона отримала за половину автомобіля, грошей вистачало на хорошу однокімнатну квартиру у новому районі, недалеко від роботи.
Вона вже знайшла варіант – великі вікна, світла кухня-вітальня, зовсім поряд автобусна зупинка.
У день, коли вона отримала ключі, Світлана зайшла до порожньої квартири, підійшла до вікна і подивилася на місто. Сонце заливало кімнату теплим світлом, і здавалося, що все довкола усміхається їй.
Поруч із нею нікого не було. Ні чоловіка, який вважав, що знає, як їй жити, ні свекрухи, яка звикла командувати.
Тільки вона, Світлана, жінка сорока семи років, яка нарешті зрозуміла одну просту річ: щастя не в тому, щоб бути комусь потрібним. Щастя – бути потрібним самій собі.
Вона дістала із сумки телефон і подивилася на список контактів. Дочка обіцяла приїхати у вихідні. Подруга Наташка кликала в театр. У басейн потрібно записатися наступного тижня. І серіал ще не подивилася.
Світлана посміхнулася та набрала номер доньки.
– Привіт, Дашо, – сказала вона. – Я квартиру купила. Приїжджай у суботу – новосілля будемо відзначати. І знаєш, я, здається, починаю нове життя.
У голосі дочки почулася радість.
– Мамо, ти чого так весело кажеш? Сталося щось хороше?
– Сталося, – відповіла Світлана, дивлячись, як за вікном повільно спускається сонце. – Я зрозуміла, що бути одній – це не страшно. Іноді це дуже добре.
Вона вимкнула телефон і поклала його на підвіконня. Там, у темному екрані, відбивалася усміхнена жінка з блискучими очима. Вільна жінка.
І телефон мовчав, – ніхто більше не дзвонив і не кликав варити бульйони для всяких Славків…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
