Я стояла біля вікна і крутила в пальцях обручку. Не на пальці – у руці. Рік, як зняла. Рік, як не знала, куди її подіти.
Викинути – безглуздо. Продати – дрібно. Зберігати – боляче.
За вікном було сіро. Грудень, субота, опівдні. У орендованій однокімнатній пахло кавою та самотністю. На кухні остигала одна філіжанка. Одна тарілка у сушарці. Одне життя, яке колись було зовсім іншим.
Я прибрала обручку в кишеню пальта. Туди ж, куди її прибирала щодня. Навіщо ношу з собою – сама не розуміла. Звичка. Або жах остаточно відпустити те, що вже пішло.
На стіні залишився порожній цвях. Раніше там висіла фотографія. Ми втрьох: я, Ігор та його мама, Зінаїда Павлівна. Знімок прибрала в шухляду комода ще влітку. Дивитись на щасливі обличчя було нестерпно.
Я подивилася на годинник. Той самий, із тонким шкіряним ремінцем, який Зінаїда Павлівна подарувала мені на п’яту річницю весілля. Єдине, що я залишила з того життя. Крім обручки в кишені.
Рік. Триста шістдесят п’ять днів тиші. Ні дзвінка, ні повідомлення. Вона обрала сина – це правильно. Це нормально. Так і має бути. Але від цього не менш боляче.
Телефон на столі завібрував. Я не одразу подивилася на екран. Мабуть, по роботі. Квартальний звіт не чекає, навіть у суботу. Але то була не робота.
На екрані світилося ім’я, яке я не видалила з контактів. Просто не змогла.
“Свекруха”.
Серце тьохнуло. Я дивилася на екран і не наважувалася відповісти. П’ять гудків. Шість. Палець завис над кнопкою. І я таки натиснула.
– Алло?
Голос Зінаїди Павлівни був рівним. Такий самий, як завжди. Але щось у ньому змінилося. Якась нова нота, яку я не одразу розпізнала.
– Світлано. Можеш приїхати? Сьогодні, якщо вийде. Мені треба тобі щось віддати.
Пауза. Я не знала, що сказати. У голові промайнула тисяча думок.
– Що віддати?
– Приїдеш – побачиш. Це не телефонна розмова.
Я хотіла спитати ще щось. Чому зараз? Чому, після року мовчання? Що сталося? Але слова застрягли у горлі.
– За годину, – сказала я, і натиснула відбій.
Руки ледь помітно тремтіли. Я дивилася на телефон і намагалася зрозуміти, що сталося. Рік тиші – і раптом дзвінок. Рік мовчання — і мені потрібно тобі дещо віддати.
Що вона хоче віддати? Мої речі, які залишилися у їхньому будинку? Якісь документи? Чи це просто привід побачитися, бо інакше вона не вміє?
А може, вона заслабла. Може це прощання. Від цієї думки стало холодно всередині.
Я вдягла пальто. Перевірила кишеню – обручка на місці. Навіщо беру із собою – не знала. Так просто. Про всяк випадок.
Адреса та сама. Будинок, де я була сотні разів за десять років. Будинок, який пах пирогами й старим деревом. Будинок, який рік тому зачинився переді мною.
Маршрутка гойдалася на вибоїнах. За вікном пропливали знайомі вулиці. Я дивилася на сірі будинки та згадувала.
Перша зустріч із Зінаїдою Павлівною. Мені було двадцять шість, Ігореві – двадцять вісім. Ми зустрічалися пів року, і він нарешті вирішив познайомити мене з мамою.
Я страшенно нервувала. Уявляла сувору жінку, яка оцінюватиме мене з ніг до голови та знаходитиме недоліки.
А вона відчинила двері й сказала:
– Ти Світлана? Ігор багато розповідав про тебе. Заходь, суп холоне.
І одразу на «ти». Без церемоній, без допитів. Просто заходь, ти вже своя. Я закохалася в неї майже так само швидко, як в Ігоря.
За вікном пропливло кафе “Ромашка”. Ми ходили туди втрьох на день народження Зінаїди Павлівни. Щороку десять років поспіль.
Останній раз – півтора року тому, ще до розлучення. Ігор тоді вже «затримувався на роботі». Я ще не знала, що ці затримки пахнуть чужими духами.
А Зінаїда Павлівна, мабуть, уже здогадувалася. Вона завжди бачила все. Але мовчала, не лізла.
– Мати не повинна втручатися, – говорила вона мені якось давно, коли ми з Ігорем посварилися через якусь нісенітницю. – Самі розберетеся. А я – чай поставлю.
І ми розбиралися. Десять років розбиралися. А потім він пішов до іншої, і розбиратися стало ні з ким.
Маршрутка зупинилася на знайомій вулиці. Знайомий будинок. П’ятий поверх, треті двері ліворуч.
Я вийшла і постояла хвилину біля під’їзду. Ноги не хотіли йти. Не тому, що боялася побачити Зінаїду Павлівну.
Боялася іншого — що вона скаже щось, від чого стане ще болючіше. Або навпаки – не скаже нічого. І тоді цей візит стане просто ввічливим прощанням із минулим.
Я увійшла до під’їзду. Ліфт, як завжди, не працював. П’ять поверхів пішки. Раніше я пробігала їх за хвилину. Зараз кожна сходинка давалася насилу.
На майданчику п’ятого поверху пахло чимось знайомим. Шарлотка? Зінаїда Павлівна завжди пекла шарлотку суботами.
– Головне – не шкодуй яблук, – вчила вона мене. Ми стояли на її кухні, я у фартуху з квіточками, вона – у своєму, синьому в горошок. І сміялися з того, як криво я ріжу яблука.
Я подзвонила у двері. Чекала. Двері відчинилися.
Зінаїда Павлівна постаріла. Чи я раніше не помічала? Сивого волосся побільшало. Зморшки глибші. Але спина пряма. І очі – ясні, живі.
– Заходь, – сказала вона. – Чайник вже гарячий.
Ні обіймів, ні сліз, ні довгих привітань. Просто – входь. Як наче я приходила щотижня, а не пропала на цілий рік.
Я увійшла. У квартирі все було, як і раніше. Той самий килим на стіні. Той самий сервант із кришталем, який ніколи не діставали. Ті самі фотографії в рамках. Я завмерла.
На стіні висіли знімки з нашого весілля. Не прибрані, не заховані.
Я і він під аркою із квітів. Я в білій сукні, яку вибирала разом із Зінаїдою Павлівною. Він у костюмі, який вона й прасувала вранці перед церемонією.
Вона не зняла фотографії. За цілий рік не зняла.
– Сідай, – Зінаїда Павлівна вказала на стілець біля кухонного столу. – Зараз чай принесу.
Я сіла. Руки самі лягли на знайому клейонку. Скільки разів я сиділа за цим столом. Скільки розмов, скільки кухлів чаю, скільки тарілок із пирогами.
Вона повернулася із чайником. І поставила переді мною кухоль. Я впізнала його одразу. Білий, із синіми волошками.
Той самий кухоль, який я купила їй на якесь свято. І який потім завжди вважала «своїм» у цьому будинку.
– Твій улюблений, – говорила Зінаїда Павлівна, коли я приходила.
Вона зберегла кухоль. Дістала саме його. Щось усередині здригнулося. Маленька тріщина у стіні образи, яку я будувала цілий рік.
– Як ти? – спитала вона, розливаючи чай.
– Нормально. Працюю.
– Квартиру орендуєш?
– Так. На Набережній.
– Далеко від роботи?
– Три зупинки.
Ми говорили про що завгодно, тільки не про головне. Про погоду. Про ціни в магазині. Про те, що зима цього року холодна. Обидві чекали, хто перший. Я не витримала.
– Зінаїдо Павлівно, навіщо ви мене покликали?
Вона відставила кухоль, й подивилася на мене уважно. Тим самим поглядом, що завжди бачив наскрізь.
– Зараз покажу.
Вона встала і пішла до спальні. Я залишилася сидіти, дивлячись на свій чай. Пара підіймалася тонким струмком. Годинник на стіні цокав. Все було як раніше, і все було по-іншому.
Зінаїда Павлівна повернулася з дерев’яною скринькою в руках.
Я впізнала її одразу. Стара, лакована, з потертими кутами. Я бачила цю скриньку один раз – на двадцяту річницю весілля Зінаїди Павлівни та її покійного чоловіка.
Там зберігалися сімейні прикраси. Золото від бабусі. Сережки матері. Каблучка, яке за традицією передається невістці. Навіщо вона її дістала?
– Це тобі, – сказала Зінаїда Павлівна і поклала скриньку на стіл переді мною.
Я не зрозуміла.
– Мені? Але ж я вже не…
– Не переривай!
Вона сіла навпроти. Руки, сухі та зморшкуваті, лягли на кришку скриньки.
– Я рік думала, як це зробити. Дзвонити – язик не повертався. Але мовчати більше не можу.
Вона відчинила скриньку. Усередині лежали прикраси. Я бачила їх і раніше – на тій самій річниці. Сережки з маленькими камінцями. Ланцюжок з кулоном. І каблучка – вузька, золота, з крихітним блакитним каменем.
– Це бабусині сережки, – Зінаїда Павлівна вказала на них. – Це – мамина каблучка. А це моє, весільне. За нашою традицією все переходить невістці. Дружині сина.
– Але ж я вже не дружина…
– Ти моя невістка!
Голос Зінаїди Павлівни став твердішим. Вона дивилася мені просто у вічі.
– Ти була нею десять років! Ти будеш нею, доки я жива! Та – не невістка! Та – ніхто!
Я мовчала. Не могла знайти слів.
– Світлано, я мовчала рік! Не тому, що на його боці була. Бо мати не лізе! Син дорослий – його вибір, його життя, його помилки. Але прикраси – мій вибір! І я вибираю тебе!
Вона присунула скриньку ближче до мене.
– Ти була мені дочкою. Десять років! Вона – ніхто. Син – дурень. Це я йому у вічі сказала. Але ти моя сім’я. Була й лишилася!
Горло перехопило. Я дивилася на скриньку і не могла повірити, що чую.
– Зінаїдо Павлівно, я не можу цього взяти. Це ж ваше, сімейне! Це має залишитися…
– У сім’ї, – перебила вона. – У сім’ї й залишиться. Ти моя сім’я, Світлано, – не вона. Не ця вертихвістка, яка моєму дурню-синові голову заморочила.
Вона помовчала. Потім додала тихіше:
– Я хочу знати, що це в тебе, а не в неї. Не в ломбарді, коли вони розлучаться. А у тебе!
– Коли розлучаться?
Я впіймала себе на тому, що голос здригнувся.
– Світлано, я ж мати! Я все бачу. У нього було щасливіше обличчя, коли ви з ним лаялися, ніж зараз, коли вона йому посміхається. Це ненадовго. Але це вже не твоя турбота.
Вона замовкла. Я також мовчала. Ми просиділи так, напевно, з годину кожна у своїх думках. Чай охолонув, ми налили новий. Потім ще. Говорили про щось незначне, знову мовчали.
За вікном темніло. Взимку це відбувається швидко – щойно було сіро, і ось уже сутінки. Годинник на стіні відраховував секунди.
Я дивилася на скриньку. На прикраси всередині. На руки Зінаїди Павлівни – ті руки, які стільки разів гладили мене по голові, коли було погано. Які передавали тарілку із пирогом через стіл. Які зараз віддавали мені найдорожче.
Я думала – це сім’я чоловіка. Втратила чоловіка – втратила все.
Але сиджу в будинку, який мені не належить. З жінкою, яка мені не мати. І почуваюся вдома. Вперше за рік.
Я полізла до кишені пальта, та дістала обручку.
– Зінаїдо Павлівно. Я її рік ношу із собою. Не на пальці – у кишені. Не знала, куди подіти. – Поклала обручку на стіл.
– Візьміть. Хай буде у вас.
Вона взяла обручку, покрутила у пальцях. Подивилась на мене.
– Ні, – сказала вона. – Це твоє. Ті десять років були, – їх не скасуєш. Залиш собі. Але носи не в кишені. Носи на ланцюжку. Ось на цьому.
Вона дістала зі скриньки тонкий золотий ланцюжок – той самий, з кулоном. Зняла кулон і простягла мені.
– Як пам’ять про те, що було хорошого. Гарне ж було?
Я взяла ланцюжок, повісила обручку, й застебнула на шиї. Холодний метал ліг на шкіру – і одразу зігрівся.
А потім Зінаїда Павлівна дістала зі скриньки свою каблучку – ту саму, вузьку, з блакитним каменем – і одягла мені на палець лівої руки.
– Отак, – сказала вона. – Тепер правильно.
Сльози потекли самі. Я навіть не намагалася їх стримати. І Зінаїда Павлівна теж плакала – тихо, без схлипів. Просто сльози по щоках.
Ми сиділи одна навпроти одної й мовчали. Слова були непотрібні. Все вже було сказано.
Я залишилася на вечерю. Потім – на чай із шарлоткою, тією самою, з яблуками.
– Пам’ятаєш, як ти їх різала? – спитала Зінаїда Павлівна.
– Криво.
– Страшно криво. Я думала, ти навмисне.
Ми засміялися. Вперше за вечір по-справжньому.
– Куди ти проти ночі, – сказала вона, коли я почала збиратися. – Переночуєш. Кімната вільна.
Я лишилася.
Вранці пахло кавою та чимось смаженим. Я вийшла на кухню в халаті, який Зінаїда Павлівна дістала для мене з шафи. Теж знайомий – м’який, в дрібну квіточку.
– Сідай, – сказала вона від плити. – Зараз снідатимемо. Оладки вже майже готові.
Ми їли оладки зі сметаною та пили чай. Як раніше. Ніби нічого не змінилося.
– Зінаїдо Павлівно, – сказала я. – Я приїжджатиму, якщо ви не проти.
Вона відставила кухоль і подивилась на мене.
– Свєтко, я рік чекала, щоб ти це сказала. Тільки не раз на місяць, частіше. Тут одній нудно.
– А Ігор?
Я сама не знала, навіщо спитала. Але слово вилетіло.
– Ігор заходить раз на тиждень. З нею. Сидять десять хвилин і тікають. Наче в гостях у чужих.
Вона помовчала.
– Тому що для неї це чужий дім. А для тебе був своїм.
Я подивилась на свої руки. На годинник із тонким шкіряним ремінцем.
– Годинник, – сказала я тихо. – Я його носила щодня. Жодного разу не забула надіти.
Зінаїда Павлівна кивнула.
– Знаю. Бачила вчора, коли ти зайшла.
Я не відповіла. Просто кивнула. Після сніданку я одяглася, – пальто, шарф, чоботи. Зінаїда Павлівна вийшла мене проводити.
– Скриньку не забудь, – сказала вона.
– Може, поки що у вас залишити? Я ж приїжджатиму.
– Ні. Це твоє. Хай буде в тебе.
Я взяла скриньку. Важка, дерев’яна, що пахне старим лаком і чимось ще – часом, мабуть. Історією сім’ї, в яку я увійшла десять років тому і з якої, виявляється, нікуди не йшла.
Я вийшла надвір. Зима, ранок, сонце низьке. Холодне повітря обпалило легені. Сніг хрумтів під ногами.
На руці годинник від Зінаїди Павлівни. На шиї – ланцюжок з обручкою. На пальці лівої руки – її каблучка, з блакитним камінчиком.
Рік тому я стояла біля вікна і не знала, куди подіти обручку. Зараз знала.
Сім’я – не кревність, не свідоцтво про шлюб, не спільне прізвище. Сім’я – це ті, хто вибрав тебе раз і на все життя.
Свекруха вибрала, – виходить, вона моя сім’я? А я її.
Я обернулася. У вікні п’ятого поверху стояла Зінаїда Павлівна, та махала рукою. Я помахала у відповідь і посміхнулася.
На душі було легко і приємно, ніби знайшла щось дороге, але давно втрачене. Як колишній відреагує на вчинок матері, тільки богу відомо, – але точно не зрадіє! Та це вже його проблеми, – мені байдуже…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
