– Це моє останнє слово! Ти, доню, ображайся скільки завгодно на батька. Але за Юхима я тебе не віддам! Стій, не переривай. Я все знаю. Що красень писаний, пісні співає, заслухаєшся.
– Тільки душа в нього гнила. Не сперечайся, Оксано. За Остапа підеш і крапка. З ним усе життя будеш, як за кам’яною стіною, слова від нього поганого не почуєш. Він хороша людина, чуєш? – Назар Степанович спробував обійняти дочку.
Та знала, що проти волі батька не підеш. Але руку його відсмикнула і заплакавши, крикнула:
– Силою, не будеш милою!
Назар Степанович глянув у сині очі коханої доньки. Своєвільна, вперта. Але він не допустить, щоб вона була нещасною. Тому твердо сказав:
– Силою будеш милою! Іди, Оксано!”
Біля річки на дівчину чекав Юхим. І знову закалатало серце. Який прекрасний він був, як хотілося прожити з ним все життя. І як сильно в ці хвилини дівчина ненавиділа батька!
Вона б ніколи не подумала, що здатна на таке почуття – тато був для неї прикладом і опорою. Але тут не допомогли ні благання, ні вмовляння.
– Що батько? Злий, чи розтанув? – Провівши рукою по чорних кучерях і уважно дивлячись на неї темними очима в обрамленні пухнастих вій, спитав Юхим.
– Він… Сказав, що не бути нам з тобою разом. Все марно… Його не вмовити, – вона гірко заридала на грудях юнака.
– Спробуй ще! І чим я йому в наречені не підходжу! І будинок у нас, і господарство, – от упертий, – Юхим зі злості змахнув ногою і потрапив по каченяті, яке шкутильгало по березі.
– Ти що, каченя ж! Обережно! – скрикнула Оксана.
– Ой, та знайшла про що думати! Каченя та й каченя. Та не чіпай ти її, оговтається. Пішли краще погуляємо, – і Юхим повів дівчину у бік лісу.
Повертаючись невдовзі додому, вона натрапила на Остапа. Хлопець, побачивши Оксану, сильно почервонів.
Невисокого зросту, з обличчям у ластовинні, з білявим волоссям і прозоро-блакитними очима, які дівчина сміючись, називала “випрані”.
Непоказний зовсім, не те що Юхим. І чого батько упирається? Оксана хотіла сказати йому щось образливе, але тут побачила в руках в Остапа каченя.
– Куди це ти? – посміхнулася вона.
– Та я ходив на річку купатись. Дивлюсь, лежить. Підійняв, а воно кахка так жалібно. Ніжку, мабуть, пошкодив.
– Баті покажу, він уміє тварин лікувати. Якщо зламана, то можна трісочку прилаштувати, – і Остап нехитро глянув у вічі Оксани.
Та зрозуміла, що нещасне каченя якраз і попалося під ногу Юхимові. Тільки вони йому не допомогли. Тепер дівчина густо почервоніла і швидко пішла далі.
Їй стало соромно через те, що її коханий покалічив малюка, а ненависна їй людина його рятує. Чому так?
З того часу каченя прив’язалося до Остапа і скрізь ходило за ним селом. Навіть спало на сіннику поруч. Потішний, він шкутильгав слідом і пильно вдивлявся, чи не подівся куди любий господар.
– Є свинопаси, а це качкопас, прид урок! І качка така сама. Вони призначені тільки, щоб на стіл ставити, – намагався задирати Остапа Юхим.
Але той на глузування уваги не звертав. Проходив повз. А незабаром призначили день весілля Остапа та Оксани. Дівчина плакала без зупинки. Юхим умовляв тікати разом.
Але вона, хоч і любила його без пам’яті, не погодилася, уявивши розлючене обличчя батька. Тоді він зовсім її на поріг може не пустити.
Мати проти батька слова не має. Донька у них одна, мамка все хворіла, двох братиків у дитинстві не стало. І якщо у всіх було по п’ять-шість дітлахів, то Оксана росла єдиною донькою.
У день весілля вона стояла і дивилася на себе у дзеркало. Батько розчулився – біле вбрання було чудовим. І її золотаві коси…
– Найкрасивіша наречена! – поцілував дочку Назар Степанович.
І продовжив:
– Сердишся на мене, доню? Щастя я тобі хочу, золота ти моя дівчинко! Дякую мені потім скажеш!
– Та ніколи! Я зробила, як ти хотів. Але дякую… Ні, тату, – Оксана відвернулася до вікна.
Юхим на її весіллі танцював із Катькою. До неї вона завжди ревнувала, бачила, як дівчина на Юхима дивиться. Ну, а що? Оксана дружина тепер.
Залишилося тільки лікті кусати та дивитися, як колишній коханий з іншою… Дівчина крадькома глянула на Остапа. Той до чарки не торкався. Каченя біля нього крутилося.
– Як недолугий! – злісно подумала вона.
***
Мати допомогла їй роздягнутися. З жахом кидала погляди на двері, звідки мав з’явитися нелюбий чоловік. Той зайшов, постояв, подивився на її стислі губи й обернувся.
– Ти що? Ідеш? А що я скажу людям? Не подобаюсь? – Оксана зіскочила з ліжка і підбігла до чоловіка.
Той мовчки постояв, глянув на неї, та накинув хустку їй на плечі.
– Подобаєшся, дуже. Мила ти моя, найкраща. Тільки я тобі гидкий, бачу. А якщо так… Нічого, поживемо якось. Але поки ти сама не підійдеш до мене, я… не зможу, – і Остап пішов.
– Цього ніколи не буде! – Злісно крикнула вона йому вслід.
Вдень зустріла Юхима. Той, дихаючи хмільними парами їй в обличчя, спробував обійняти, цілуючи.
– Ти що? З глузду з’їхав! Та ти що собі дозволяєш? – Почала відбрикуватися Оксана.
– А що? У тебе тепер чоловік. Можна і зі мною, чи не любий більше? – процідив Юхим.
Але вона пішла геть…
Так тривали дні. Молодята оселилися окремо. І завжди Остап був чимось зайнятий. Якось пішли в ліс по гриби, там ногу Оксана підвернула, тож чоловік ніс її на руках.
Вечорами вони гуляли, він гойдав її на гойдалках над водою. А каченя так і шкутильгало слідом. Поступово образ Юхим став кудись зникати.
Вона знала, що він зустрічається з Катькою і справа йде до весілля. Але ревнощів уже не було. Оксана і сама не розуміла, що з нею таке діється. Остап спроб зблизитися не робив.
А одного разу нещастя трапилося з будинком сусідки. Оксана прокинулася – полум’я. Побігла туди. Люди вже там зібралися. І сусідка Марія із трьома дітьми. Старший, Санька, у рідних у сусідньому селі гостював.
– Твій, молодець якийсь. Усіх нас вивів! Перший прибіг. І багато чого винести допоміг. Золотий хлопець, – Марія погладила Оксану по руці.
– Остап? А де він? – відчуваючи, що всередині все похололо, запитала Оксана.
– Так усередині. Пес у нас там, Шарік. Забився кудись не знайти. Я йому здуру сказала, а він знову туди. Міг би й не шукати, та діти за собакою ревуть, – Марія витерла обличчя хусткою.
І тут звалився дах. Оксана закричала і знепритомніла. Вона прийшла до тями тому, що чиїсь руки гладили її по обличчю. З перемазаного обличчя на неї дивилися очі чоловіка.
– А ти… ти як? Там же впало, – тільки й змогла сказати вона.
– Через віконце встиг. Шаріка цього ледве знайшов. Він під ліжко заліз, насилу витяг, – і Остап з усмішкою глянув на дружину.
– Я злякалася. За тебе. Я… кохаю тебе! – заплакавши, вона притулилася до його плеча.
Через дев’ять місяців з’явився їхній син Микита. Остап, перейнявши навичку батька, лікував корів, коней, міг поставити на ноги тварин навіть у безнадійних випадках.
Звідусіль до нього їхали. Оксана чоловіка любила. І ніяк не могла зрозуміти, як вона взагалі могла захопитися таким, як Юхим?
Той одружився з Катькою. Тільки ніколи не просихав, гуляв і дружину карав. А потім зовсім недієздатною зробив.
І дивлячись на їхнє життя, Оксана з жахом думала, що сама могла опинитися на місці Катьки, якби не залізна воля батька.
Вона вийшла надвір. Там Назар Степанович грав із маленьким Микиткою.
– Батьку… Тато я… Хотіла сказати дякую. За те, що ти не дав мені заміж за Юхима вийти. За те, що ти бачив, що для мене краще. Ти пробач мені, – Оксана підійшла і поцілувала батька.
– Ех, молодість! Ну та гаразд. Зрозуміла і добре. Нам зі своїх років видніше, хто людина, а хто так, ні те ні се. Не міг я єдину й улюблену дочку цьому чудовиську віддати.
– Знав, що сердишся на мене. Але що там… Минуло, й добре. Старших, дочко, слухати треба. Ми життя прожили, бачимо. Тож дай вам Бог щастя! – посміхнувся Назар Степанович.
Оксана дожила до похилого віку. Вона із чоловіком все робили разом. Він косить у полі, – вона неподалік. Народили п’ятьох дітей, було багато онуків.
Щаслива родина. Де приказка “Силою не будеш милою” набула іншого сенсу…
Якщо вам сподобалася розповідь, підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові, зворушливі публікації! Читайте із задоволенням!
