– Мамо, про себе подумай! Навіщо ти там усе літо горбатишся? А витрати які? Та за ці гроші можна тонну овочів купити.
– Васю, припини, – заливалася слізьми старенька. – Ти нічого не розумієш! Я не зможу там жити. Що я робитиму у твоєму місті? У вікно дивитимусь, і від нудьги чахнутиму?
– А кури, – ніби не чуючи її голосіння, обурювався чоловік, ходячи по чисто вимитій підлозі.
Здавалося, час завмер у батьківському будинку. Іноді, прокидаючись тут, слухаючи метушню матері в кухні, він ніби опинявся в дитинстві.
Зараз поснідає, і побіжить із хлопчиками рибалити, чи поїде з батьком на сінокіс. Відігнавши спогади, Вася знову почав їй вимовляти:
– Половину яєць ти просто даруєш сусідці.
– Так у неї діти голодують, я ж тобі розповідала. Гуляє вона сильно, от і прибігають до мене. Я їх годую, та і їй ні, та продуктів дам. Шкода її, недолугу.
Вася зупинився, різко розвернувшись на підборах:
– Шкода? Це ти Зою шкодуєш? Вона сама такий вибрала шлях. Чому я навчався на одні п’ятірки, зубрив все до чорноти в очах. Вступив сам, безплатно, – крикнув він.
– Відучився, зачепився зубами у місті. Квартиру купив, одружився. А вона? Чи забула ти, що вона ще в школі це робити почала?
– А чого їй не гуляти, – моментально кинулась на захист сусідки його мати, побілівши від гніву. – У тебе ми були з батьком, а в неї?
– Забув, що в них у сім’ї було одинадцять дітей, і як дядько Коля вживав міцні напої? Хтось зміг вирватися з цієї трясовини, а вона ні. Не всі сильні, комусь і слабким бути.
– Правильно, тому в неї вісім дітей. Бідолашна, – єхидно промовив Вася.
Він бачив, що в його матері тремтять губи, вона часто моргає, і вже кілька разів хапалася за серце. Але був непохитним.
Річ у тім, що його матері було вже сімдесят дев’ять років, і вона потихеньку почала здавати. Якщо раніше він міг приїхати до неї в гості раз на місяць, то тепер доводилося проводити всі вихідні в селі.
Все було на ньому: дров наколи, води принеси, щось підлатай. Жінка погано почувалася, але все одно завзято займалася домашнім господарством.
Скільки разів він лаявся з нею через банальний город? Щороку одне й те саме. Мати всю зиму ледве ходила, лікувала спину та ноги. Але варто було тільки засяяти першому весняному сонечку, і вона відразу бралася за розсаду.
– Не можна, щоб земля гуляла, – примовляла вона, зітхаючи й потираючи поперек, що нив. – Ти мені тільки скопай, а далі я сама.
Його дружина, Тамара, злилася і лаялася з ним постійно з цього приводу. Її дратувала безхребетність чоловіка, а ще те, що матері потрібна була допомога. Вася ж був завжди зайнятий, та і їй доводилося мотатися з ним.
– Сама! Сама! А потім допоможіть, приїжджайте, все поросло. Скільки там можна горбатитися? Хоче – хай собі вирощує, а не в промислових масштабах.
– Ти не їси консервації, а я днями стою біля плити, щоб нічого не пропало. Потім роздаю лечо, аджику та салати. А яблука? Навіщо їй двадцять вісім яблунь? До мене вже восени на роботу жінки, як на ринок ходять за покупками.
– Та марно, – опустивши голову, сказав чоловік. – Вона мене не чує.
Його дружина, кинувши місити тісто, у серцях вигукнула:
– Продавай будинок. Він уже на ладан дихає, там стільки треба вкладень. А в нас діти, онуки. Є куди гроші витратити.
– Може, залишимо, як дачу? Коли матері не стане?
– Васю, ти у своєму розумі, – покрутила біля скроні його дружина. – Чотириста вісімдесят кілометрів! Катерина Михайлівна хоч раз подумала, що для нас ця картопля золота?
– Ми ж рахували, скільки нам кожна поїздка обходиться. Твоїй мамі, останнім часом, все гірше і гірше, за нею треба наглядати.
– Може, найняти когось?
– Кого? Запустіле село, – сердито вигукнула дружина. – Одні старі, та сусідка її, асоціальна особа.
Знаєш що, треба бути рішучішим. Приїхав, склав її речі, та перевіз. Нема чого їй умови ставити.
Він розумів, що його дружина має рацію. Та й у нього не було стільки здоров’я, щоб постійно мотатися у рідні краї.
Робота, дім, та й діти іноді просять за онуками доглянути. Ображаються, що їм ніколи. Так і життя пройде повз них, у поїздках до матері.
Тому, зітхнувши, Вася так і вчинив. Попри схлипування і прохання матері, безжально склав її речі. Курей пустив на м’ясо, чим викликав новий потік сліз.
Жінка, виплакавши всі сльози, тепер просто сиділа на ґанку, гладячи зморшкуватою рукою сходинки. Вона напередодні попрощалася з подругами, сходила на цвинтар до чоловіка та свекра.
Її сусідка, Зіна, дізнавшись про приїзд Васі, та його рішення продати будинок, примчала разом із дітьми. Обнявшись, жінки розплакалися:
– Катерино Михайлівно, як ми без вас?
– Ой, Зіно, не рви мені душу. Дай хоч дітей обійму, як онуки мені стали.
– Баба Катя! Баба Катя, – обступили її діти, яких вона почала цілувати й гладити зморшкуватими руками. Сльози текли по її обличчю, але вона їх не стирала.
– Мамо, – осмикнув її син, скривившись від гидливості. – Не ганьби, ти маєш своїх онуків.
– Хіба я їх виховувала? Ти ж їх сюди не привозив, до матері Тамари на все літо відвозили, – образливо сказала жінка. – Не до мене, ні! І правнуків я не бачила жодного разу.
– От і познайомишся. Усе, поїхали.
Вони вже йшли до машини, коли жінка, схлипнувши, знову кинулася до хати. Вася підійшов до неї й, долаючи опір, практично заштовхав у машину.
Востаннє чоловік окинув поглядом батьківську хату, серце занило. Схаменувшись, стиснув зуби, натиснув на газ, і рвонув геть.
Матері не стало за місяць. Вона, приїхавши, байдуже сиділа щодня біля вікна, дивлячись в нього байдужим поглядом. Усі спроби розворушити, розбурхати її, не увінчалися успіхом.
Вася на цвинтарі плакав, як дитина. Він картав себе за те, що так безжально вчинив. І усвідомив, що її життя зупинилося ще тоді, коли він відвозив її з рідного села, в якому жінка прожила все життя. Але, яка тепер користь від цього усвідомлення…
