Коли у інваліда більше сил і життєлюбства, ніж у здорових людей. Син з п’яти років не ходить – відмовили ноги після ДТП.
Мені було боляче дивитися на те, що дитина прив’язана до ліжка і до свого візку. Ми жили (і все ще живемо) на четвертому поверсі в старій хрущовці.
Звісно, в будинку ніякого ліфта, тому вийти на вулицю – це просто неймовірне завдання. Якщо перші кілька років я спочатку брала коляску, спускала її, піднімалася, брала сина спускала його. Піднімалася і брала сумку, закривала двері. Коли набігає так, то вже сил немає.
Спасибі сусідові. Він на вихідних допомагає спускати дитину на собі.
Дитині вже 16 років і я не можу тягати його на собі. Та й я з роками не молодію.
Поїхати в лікарню – проблема, сходити з сином в парк – теж проблема.
Часто плакала. Плакала через відсутність сил, перспектив, грошей, особистого життя.
Але перестала, коли зрозуміла, що син сам себе зможе забезпечити. Я не боюся за його майбутнє. Чому? У нього є мізки.
Він уже заробляє більше за мене. З 12 років став захоплюватися програмуванням. Я купила йому ноутбук для ігор, розваг.
А син радів, коли написав свою першу програму. Я раділа разом з ним. Весь свій вільний час він витрачав (і продовжує витрачати) на програмування.
У 15 років почав займатися фрілансом. Зараз в місяць заробляє по 12 000 – 20 000 грн. Я не щомісяця заробляю 10 000 грн.
Думаю, що скоро накопичимо грошей для переїзду в маленький приватний будинок або хоча б на перший поверх.
За 30 хвилин в день витрачає на гантелі та фізичні вправи.
Головне – що син не сумує, багато читає і працює. Дякуючи сучасним технологіям, що інваліди при необхідності можуть заробляти нарівні з усіма.
Якщо це читають люди з обмеженими можливостями, пам’ятайте, що ви все можете! Ніколи не здавайтеся, не впадайте у відчай, не падайте духом! У вас все вийде. Почати займатися новою справою ніколи не пізно.
Вибачте, що сумбурно. Але я жодного разу не письменник.
