Син погодився виховувати чужих дітей, хоча сам ще хлопчисько. Ось і не знаю, щастя нам привалило, чи нещастя

З чоловіком ми прожили близько 30 років у мирі та злагоді. Виростили сина. Синок нам дався важко, тому, коли питання постало про другу дитину, я не погодилася. Все боялася, раптом ми свого первістка менше любитимемо. Дурниця, звичайно, але час не повернеш. Я часто чую, що коли дитина росте одна, значить із неї, обов’язково, егоїст виростає.

І не слухняний-то він, і у батьків на шиї довго сидить, і в житті – нікого крім себе не визнає. Наш Ігор зовсім не такий ріс. Він був розумним, красивим, в школі вчився добре. Ані я, ні чоловік, ніколи не сиділи з ним за уроками, ми працювали обидва. Приходили додому ввечері, то синок і в хаті прибереться, і картоплі начистить. Навіть сусідки про нашого Ігорка тільки добре говорили.

Школу закінчив, до інституту вступив. Ми з чоловіком почали задумуватись, що час плине, закінчить Ігор ВНЗ, про сім’ю почне думати. Треба б йому куток якийсь придбати… І прямо все так добре склалося! Ми завели господарство, працювали, не покладаючи рук, копійка до копійки складали, зібрали потрібні кошти.

Будинок  придбали вчасно, саме тоді, коли Ігор захистив диплом.  Щоправда, за спеціальністю влаштуватися не вийшло, тож поки що пішов наш син на завод. Машину собі купив. Не нову, але дуже навіть хорошу. І ось тут почалося…

Спочатку я помітила, що синок став рідше дзвонити. Раніше щовечора – обов’язково. Чоловік мене тільки заспокоював:
– «Ну що ти за істеричка така? Зайнятий  хлопець, а ти…
– Може, у нього дівчина з’явилася?” — гадала я.
– Може, й дівчина. Чим погано? А я все одно не могла собі місця знайти. Ось, що не кажи, а материнське серце завжди чує лихо.

Коли у сина з’являлися дівчата, він завжди їх з нами знайомив. А тут … Я з сином поговорила, звичайно. Але й після розмови не заспокоїлася. Так, з’явилася дівчина. Хороша, розумниця, працює з ним на заводі майстром. Звати Віра. З розмови зрозуміла, що ця Віра серйозно моєму хлопцю в душу запала. А ще зрозуміла, що у мого синочка серйозні плани на цю дівчину.

Попросила Ігоря, щоб вони приїхали. Він погодився, та тільки минуло місяці зо два, а разом із Вірою Ігор не з’являвся. Я вже не знала, що й думати. Але тут уже й батько занепокоївся. То ми вирішили з чоловіком – поїдемо самі. А що, справді, ми ж батьки! Я напекла пирогів, качку затушкувала, зібрала деяких баночок і поїхали.

Ще коли під’їжджали до Ігоревого будинку, у мене було на душі неспокійно. Чоловік кріпився, але по напруженому погляду я бачила – хвилюється. Приїхали. Відкрив нам син, а слідом за ним вискочили діти… Спочатку я навіть не зрозуміла, скільки їх. Це потім зрозуміла – троє. І вийшла дівчина. Ну, яка дівчина… молода жінка років… тридцяти п’яти. А нашому Ігореві – 26!

Я так розхвилювалася, що голос сів, не могла слова сказати. Добре, чоловік врятував:
– Ігорю, ми тут повз проїжджали, думаємо, чого б не заїхати, ну і …
Син спочатку розгубився, а потім швидко взяв себе в руки, й познайомив нас з дівчиною:
– Тату, мамо, знайомтеся – це моя Віра, а це наші дітки… Малеча, ану швиденько ідіть із бабусею та дідом знайомитися!

А я слова сказати не можу. Це, значить, я вже й бабуся?
А Віра на мене так уважно дивися і, здається, ніби розуміє, що нелегко мені її прийняти.
— Я Ігоря дуже люблю, — тихо сказала вона.
— Ще б пак, — не витримала я. – Чого ж його не любити? Та тільки… він же молоденький зовсім!
– Ну, мам, вік – справа наживна, – тільки посміхнувся Ігор.

Посиділи ми недовго, зібралися, та додому поїхали. Поговорити до ладу і не поговорили. Видно, що дівчина непогана. І дітки хороші – не розпещені, не кричать, поводяться дуже добре, і один за одного прямо так і тримаються. Виховані, чистенькі, на нашого Ігоря дивляться, як на ікону… Та тільки куди їх стільки на Ігореву шию? І що він своїх дітей не може надбати? Це ж поступово треба. А тут…

Всю дорогу я плакала, а чоловік спочатку теж жовнами грав, а потім видав:
— Не правильно ми з тобою, мати, робимо. Можливо, він із цією Вірою і знайшов справжнє щастя. Зараз, сама знаєш, які дівчата, а ця … Вдома у них чистенько, я помітив, діти доглянуті … не хвилюйся.

А як не хвилюватися? Як же він їх виховуватиме? Адже й сам ще хлопчисько. А коли підуть свої діти? Ось і не знаю – щастя нам привалило, чи нещастя… Як гадаєте?

You cannot copy content of this page