Син в мене з’явився, коли мені було сорок років. У лікарні мені сказали, що я стара жінка.
Як би дивно це не звучало, але мені здається, що саме в такому віці ти по-справжньому усвідомлюєш всю красу материнства. Адже ти вже повністю сформована особистість із життєвим досвідом та цінностями, які сильно відрізняються від тих, що були у двадцять років.
Я повністю поринула у виховання свого сина і весь свій вільний час присвячувала лише йому.
Артем ріс слухняною, вихованою дитиною, і проблем у мене з ним ніколи не виникало. Мої подруги завжди казали, що мені дуже пощастило з дитиною, тому що він не завдає великих клопотів, на відміну від їхніх хуліганів.
Так було, доки Артему не виповнилося чотирнадцять років. Якоїсь миті я зрозуміла, що просто не впізнаю своєї дитини. Син зовсім відбився від рук, почав огризатися, робити все наперекір і на зло мені.
– Це перехідний вік. У нас теж так було, – казали мені ті самі подруги.
Я з нетерпінням чекала, коли ж цей період закінчиться, але, як виявилося, все тільки починалося. До шістнадцяти років Артем став просто некерованим, я не могла з ним навіть просто поговорити. Він часто не ночував удома, у школі за рейтингом оцінок знаходився на останньому місці.
Попереду був одинадцятий клас, і я дуже переживала, що син завалить випускні іспити. Але, на моє щастя, якось він здав необхідні для вступу предмети та тепер готувався до випускного вечора. Я, ясна річ, теж планувала туди піти.
Купивши собі вечірню сукню для такої події, я приміряла її перед дзеркалом, коли Артем повернувся з репетиції вальсу. Подивившись на мене дивним поглядом, він спитав:
– І куди ти так зібралася? На роботу?
– Як куди? – Здивувалася я. – До тебе на випускний, звісно.
– У цьому вбранні ти виглядаєш як стара бабця, – сказав син, – не примудрися у цьому піти, не ганьби себе і мене не ганьби!
Я втратила мову. Такого я точно не очікувала почути.
– Тобі не соромно так із матір’ю розмовляти? – обурилася я. – Жодної поваги! Я, між іншим, вже не дівчинка, щоб ти мені оцінки ставив.
– У всіх моїх друзів мами прийдуть у гарному вбранні, а ти в якійсь доісторичній сукні, – не заспокоювався Артем.
– Матусям твоїх друзів по сорок років, не більше. А мені вже за п’ятдесят. Тому, дозволь, я сама вирішуватиму, в чому мені йти, – образилася я.
– У такому разі можеш взагалі не приходити на мій випускний! – прокричав Артем. – Я не хочу, щоб усі бачили, яка в мене стара мама!
Від почутого в мене потемніло в очах. Ноги майже не тримали, і я присіла на диван, що стояв поруч. Різко підскочив тиск, запаморочилося в голові. Але це було дрібницею в порівнянні з тим, що діялося у мене в душі. Образа, біль, агресія, обурення. Всі почуття змішались в одну велику грудку і накрили мене з ніг до голови.
– Ти хочеш сказати, що соромишся мене? – нарешті спитала я в Артема.
– Ти просто одягаєшся як бабця, тим самим ще сильніше наголошуєш на своєму віці, – зрозумівши, що наговорив зайвого, намагався виправдатися Артем.
– Добре, щоб не ганьбити тебе, я нікуди не піду, – тихо відповіла я.
Артем демонстративно закотив очі та пішов до себе в кімнату.
Мені було дуже прикро від слів сина. Я й уявити не могла, що колись маленька, безпорадна, беззахисна дитина виросте і стане повним егоїстом. При цьому зовсім забувши, як буквально кілька років тому біг до мене з розбитим коліном, ридаючи та чекаючи втіхи.
Однак, як би мені зараз не було погано, якщо Артем знову прибіжить до мене в сльозах, я, так само як і кілька років тому, зроблю все, щоб він усміхався.
