– Син вимагає, щоб я квартиру за дарчою на нього переписала. Йому якісь борги треба закривати. – А як не перепишу… – вона затнулась, і в її очах спалахнуло таке збентеження, що в Тимофія стислося серце. – Що, як не перепишете? – Сказав, що зробить моє життя нестерпним

Стара трикімнатна квартира на четвертому поверсі панельного будинку зустрічала Тимофія запахом сушеної м’яти, старих книг та свіжоспечених оладок.

Для двадцятирічного студента-другокурсника юридичного факультету орендована кімната в ній стала справжнім порятунком.

Плата була майже символічна, в тиші можна спокійно готуватися до сесій, а господиня, сімдесятдворічна Ганна Семенівна, ставилася до нього з материнською теплотою.

– Тимошо, заходь, чайник якраз закипів! – ласкаво покликала з кухні бабуся, почувши, як клацнув замок. – Ти знову до вечора у бібліотеці просидів? Голодний, мабуть?

– Здрастуйте, Ганно Семенівно! – Тимофій скинув потерті кросівки та посміхнувся, проходячи на кухню. – Та не те, щоб голодний, але від ваших оладок хто ж відмовиться?

Він сів за круглий стіл, покритий в’язаною серветкою, і пильно подивився на жінку. Ганна Семенівна розливала чай, але її руки помітно тремтіли.

Під очима залягли темні тіні, а на столі біля пузатого заварника лежав акуратно складений, але явно багаторазово перечитаний, аркуш паперу.

– Ганно Семенівно, щось сталося? – тихо спитав Тимофій, вказуючи на документ. – Ви самі на себе не схожі. Знову тиск?

– Та ні, Тимошо, з тиском усе гаразд… – вона зітхнула і спробувала посміхнутися, але вийшло важко. – Просто Ігор дзвонив. Син мій.

– І що хоче? – насторожився студент. Він уже чув від сусідів, що єдиний син Ганни Семенівни – мужик жорсткий, який не просихає і вплутується в сумнівні борги.

– Говорить, приїде сьогодні. Вимагає, щоб я квартиру за дарчою на нього переписала. Йому якісь борги треба закривати.

– А як не перепишу… – вона затнулась, і в її очах спалахнув такий відчайдушний страх, що в Тимофія стислося серце.

– Що, як не перепишете?

– Сказав, що зробить моє життя пеклом. Що здасть мене в інтернат для божевільних, а квартиру все одно забере.

– Тимошо, я ж йому все віддавала! І пенсію, і заощадження… А йому мало. Мені страшно у свій будинок його пускати.

– Ви нікому нічого не винні, Ганно Семенівно, – твердо сказав Тимофій, накривши її тремтячу долоню своєю. – І переписувати нічого не будете. Я ж тут із вами.

У цей момент у передпокої пролунав гучний, безцеремонний стукіт кулаком у двері, а потім почувся скрегіт ключа в замку.

– Знову на один замок зачиняєшся, стара! – пролунав із коридору важкий, хрипкий чоловічий бас.

Ганна Семенівна здригнулася і зіщулилася, немов від ляпаса. У кухню безцеремонно ступив чоловік років сорока п’яти в пом’ятій шкіряній куртці.

Від нього несло хмільними парами та дешевим тютюном. Помітивши за столом Тимофія, він на мить завмер, а потім його обличчя спотворила глумлива усмішка.

– Опа! А це що за упир у нас на кухні? – Ігор схрестив руки на грудях, спираючись на одвірок. – Мати, ти зовсім з розуму вижила? Якихось малоліток до себе підселяєш?

– Ігорю, це Тимофій, він винаймає в мене кімнату… – заїкаючись, промовила Ганна Семенівна. – За угодою…

– За якою ще угодою?! – гаркнув син, зробивши крок уперед і гримнувши кулаком по столу так, що забрязкотіли кухлі.

– Ти у мене спитала?! Це моя квартира! Я тут зареєстрований! Швидко вигнала цього опудала геть, доки я йому шию не звернув!

– Чоловіче, вибирайте вирази, – спокійно сказав Тимофій, не встаючи зі стільця, але суворо дивлячись Ігореві прямо в очі. – І припиніть кричати на матір.

Ігор від такого нахабства аж поперхнувся. Він зробив крок упритул і навис над студентом:

– Ти що сказав? Ти на кого пащу роззявив, шмаркачю? На вулиці захотів ночувати? Вимітайся звідси зі своїми пожитками, поки я поліцію не викликав! Наймає він…

– Викликайте, – знизав плечима Тимофій. – Заодно запитаємо у них, на якій підставі ви вимагаєте майно у пенсіонерки та загрожує їй розправою.

– Ах ти тварюко… – Ігор простяг руку, щоб схопити Тимофія за грудки, але студент миттєво перехопив його зап’ястя. Заняття самбо у шкільні роки та щоденні тренування не пройшли даремно – хватка у хлопця виявилася залізною.

– Руки прибрав! –  крижаним тоном промовив Тимофій.

Ігор спробував вирватися, але від болю скривився і відступив на крок, червоніючи від злості.

– Мати! – забурчав він, переводячи свою злість на перелякану жінку. – Ти кого в хату пустила? Він же на тебе нападе! Дай папери сюди на квартиру! Швидко! Я знаю, вони в серванті лежать!

Чоловік рвонувся до старенького серванту, почав витрушувати з шухляд підшивки газет, старі фотографії, ліки. Ганна Семенівна кинулася до нього:

– Ігорю, не треба! Там же нагороди батька! Не чіпай!

– Пішла геть! – Ігор замахнувся на матір тильною стороною долоні.

Ганна Семенівна заплющила очі, але нічого не було. Тимофій ступив між ними, перехопив його підняту  руку і ривком відштовхнув до стіни.

– Ще хоч один крок до неї – і ти звідси поїдеш в травматологію, а потім у слідчий ізолятор, – сказав Тимофій. Голос його звучав абсолютно спокійно, але в ньому була така сила, що Ігор мимоволі завмер.

– Ти… ти погрожуєш мені? – прохрипів син, витираючи піт з чола. – Та я тебе зарию!

– Я не погрожую, я інформую, – Тимофій дістав із кишені смартфон і розвернув екраном до Ігоря. На екрані горіла червона піктограма активного диктофонного запису.

– Починаючи з твого першого крику, я все записано. Твої вимоги переписати квартиру, погрози розправою, спроба рукоприкладства.

– Плюс прямо зараз я натиснув кнопку тривожного виклику в додатку – сигнал пішов до мого дядька, він майор у районному відділі поліції. Патруль буде тут за три хвилини.

Ігор зблід. Пиха з нього злетіла в одну мить.

– Ти блефуєш… – невпевнено пробурмотів він.

– Перевіриш? – Тимофій зробив крок уперед, повністю закриваючи собою Ганну Семенівну. –  Здирство, вчинене із застосуванням наси льства.

– До семи років позбавлення волі. Плюс загроза урвати віку. Тобі з твоїми судимостями якраз під максимальний термін можна потрапити.

Ігор перевів погляд із твердого обличчя студента на матір, яка схлипувала, витираючи сльози, потім на телефон у руках хлопця.

Внизу, у дворі, відгуком на слова Тимофія  завила сирена машини, що під’їжджала. Насправді то була  швидка допомога, що проїжджала повз, але для переляканого агре сора це спрацювало ідеально.

– Божевільний будинок… – прошипів Ігор, задкуючи до виходу. – Мати, ти зовсім з котушок з’їхала! З цим відморозком залишаєшся? Та й сиди тут! Ні гривні від мене більше не чекай, богу душу віддаси – навіть на похорон не приїду!

– І слава богу, Ігорю, – несподівано голосно й чітко промовила Ганна Семенівна, випростуючись. Вперше за довгі роки в її голосі не було страху. – Залиш свої ключі і більше ніколи сюди не приходь. Ти мені не син!

Ігор кинув ключі на тумбочку, з ненавистю глянув на Тимофія, вискочив у коридор і  грюкнув дверима так, що обсипалась штукатурка. У квартирі запанувала дзвінка тиша.

Ганна Семенівна повільно опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Її плечі судомно здригалися. Тимофій тихо підійшов, підняв фотографії, що впали, акуратно склав їх на стіл, налив у склянку води і подав жінці.

– Випийте, Ганно Семенівно. Усе скінчилося.

Вона зробила кілька ковтків, витерла сльози хусткою і подивилася на хлопця:

– Тимошо… А дядько майор справді їде?

Тимофій усміхнувся і похитав головою:

– Немає у мене дядька майора, Ганно Семенівно. Я сирота з дитбудинку. А сирена – це швидка у дворі проїхала.

– Але диктофон, правда, писав. Такі люди, як ваш син, – звичайні боягузи. Вони сильні лише поки відчувають безкарність та чужу слабкість.

Ганна Семенівна подивилася на нього з глибоким, материнським трепетом, взяла його за руку і тихо промовила:

– Дякую тобі, синку. Якби не ти… я навіть не знаю, що б було.

– Нема за що. Завтра насамперед змінимо замки, а потім сходимо та напишемо заяву дільничому – справжню. Повірте, більше він не з’явиться тут.

Бабуся встала, втерла залишки сліз і ласкаво погладила Тимофія по плечу:

– Ну от і добре. Давай я оладки розігрію. А то зовсім остигли, поки ми тут супостатів проганяли.

– Із задоволенням, Ганно Семенівно, – усміхнувся Тимофій, відчуваючи, як у цій старій квартирі вперше за довгий час він почував себе частиною родини, якої у нього ніколи не було…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!