Світлана Михайлівна стояла біля вікна свого помешкання, і дивилася на вулицю. Вітер розгойдував масивні гілки дерев за вікном, наче нагадуючи про те, як швидко пролетіли роки.
Чоловіка, Івана Сергійовича, не стало пів року тому, і життя жінки з того часу кардинально змінилося.
Все, що в неї залишилося, – це скромна квартира в хрущовці, та невелика пенсія, якої ледь вистачало на найнеобхідніші речі.
Світлана Михайлівна завжди займалася суто домашніми справами, дбала про чоловіка та дітей, і ніколи не працювала. Іван Сергійович постійно твердив дружині, що її місце вдома, поряд зі своєю родиною.
Саме з цієї причини пенсійні виплати у жінки були мінімальними. Залишившись сама, Світлана Михайлівна гостро відчула нестачу коштів.
Син і дочка, які виросли, та охазяйнувалися своїми сім’ями, відмовилися допомагати матері, й напівжартома запропонували шукати роботу.
На недільному вечорі, коли жінка знову заговорила про те, що їй потрібна грошова допомога, вони відкрито заявили про це.
– Мамо, ми розуміємо, що тобі без батька важко, але в нас самих турбот повний рот: іпотека, кредити, діти, – похмуро відповів Світлані Михайлівні син Андрій. – Якщо тобі так важко, подумай про роботу.
– Яка робота? Мені вже шістдесят п’ять років! Хто мене візьме? Кому я потрібна? – обурилася жінка, й ображено підібгала губи.
– Ну необов’язково йти в офіс. Можна знайти роботу вдома. Зараз стільки можливостей, головне, щоб було бажання! – підтримала брата сестра.
Світлана Михайлівна спохмурніла, зрозумівши, що розраховувати на допомогу родичів не варто.
– Коли батько був живий, ми вам допомагали, – з досадою та сумом промовила жінка, бажаючи достукатися до совісті сина та дочки.
Однак ті успішно вдали, що не зрозуміли, про що говорила Світлана Михайлівна. Якось увечері, сидячи у кімнаті перед телевізором, жінка раптом згадала, як у юності захоплювалася малюванням.
Вона дістала старий альбом з олівцями, та стала його уважно розглядати. Потім руки самі потяглися до олівців, і жінка швидко пригадала те, чого не робила роками.
Спочатку це була просто розвага, спосіб відірватися від сумних думок, але поступово малюнки ставали все більш впевненими, а ідеї сміливішими.
Якось сусідка, побачивши роботи Світлани Михайлівни, вирішила замовити їй на подарунок портрет для своєї приятельки.
Іменинниця залишилася у захваті, а сусідка запропонувала виставити роботи на місцевому ярмарку.
– Свєто, твої картини просто диво! Спробуємо продати їх на ярмарку? Я впевнена, що люди оцінять! – захоплено заплескала в долоні жінка.
– Ой, не знаю… Може, ніхто не купить. Картини, то й картини, інші й краще малюють, – невпевнено промовила Світлана Михайлівна.
– Не хвилюйся, головне – спробувати. Раптом пощастить? – Наполягала на своєму сусідка. – Я навіть можу піти разом з тобою, як підтримка.
Після цих слів жінка перестала сумніватися і погодилася виставити свої витвори на ярмарку.Ярмарок пройшов вдало: люди зупинялися біля її робіт, захоплюючись незвичайними картинами.
До кінця дня Світлана Михайлівна продала кілька робіт, та отримала свій перший заробіток. Покупці залишилися задоволеними. Вони сильно хвалили її, та бажали творчих успіхів.
Висока оцінка робіт надихнула Світлану Михайлівну. Вона почала активно розвивати свою творчість, використовувати різноманітні техніки та матеріали.
Незабаром у неї з’явилися постійні покупці. Картини жінки почали з’являтися на стінах у місцевих кафе та галереях.
Про те, що Світлана Михайлівна знайшла собі роботу до душі, жінка не розповідала дітям. Син і дочка випадково дізналися про це від дальньої родички. Вони відвідали її у вихідні, та почали засипати питаннями:
– Тебе можна привітати? Тепер ти місцева зірка? Чому нам нічого не розповіла?
Світлана Михайлівна здивовано знизала плечима, ніби нічого такого не сталося.
– Малювання малюванням, але найголовніше, чи приносить це тобі гроші? – поцікавилася дочка Алевтина.
– Приносить, – коротко відповіла мати, не бажаючи вдаватися в подробиці.
Почувши про це, діти відразу пожвавішали. Вони спробували з’ясувати у жінки, скільки грошей вона отримує.
– Дохід хоча б більший, ніж твоя пенсія? – не вгамовувалася Алевтина, яку розпирало від цікавості.
– Більше, – усміхнулася у відповідь Світлана Михайлівна, розуміючи, до чого хилить дочка.
Брат і сестра здивовано переглянулися, проте з’ясувати точну суму доходу їм так і не вдалося.
За два тижні Світлані Михайлівні зателефонував Андрій, і став скаржитися на те, що їм не вистачає грошей.
– Новий рік на носі, одні розтрати, – нарікав він. – То на одне, то на інше. Всім купи подарунки. На дітей тільки скільки піде…
Жінка зрозуміла, до чого хилить син, але наполегливо вдавала, що нічого не розуміє. Андрій звернув увагу на цей нюанс, тож наважився попросити у матері грошей:
– Мамо, ти ж на картинах начебто непогано заробляєш? Допоможи мені купити подарунки для сім’ї?
– Синку, ти гроші в мене просиш? – стримано поцікавилась Світлана Михайлівна. – Якщо вам не вистачає, шукай підробіток. Пам’ятаєш, як ти колись мені так сказав? Я скористалася твоєю порадою, ось і ти моєю скористайся, поки не пізно.
– Я ж не для себе прошу, а для твоїх онуків, – невдоволено пробурчав Андрій, образившись на відмову матері. – Та і як я встигну, якщо до Нового року залишилося менш як місяць.
– Хто шукає, той завжди знайде! – Упевнено промовила мати, і поклала слухавку, задоволена собою.
Вона чудово пам’ятала про те, як діти відмовили їй у допомозі, і якийсь час жінці довелося сидіти на воді та хлібі.
Слідом за Андрієм зателефонувала Алевтина, і теж почала тиснути матері на жалість, нарікаючи на те, що новорічні подарунки виллються для неї в копійчину.
– Підробітку ніхто не скасовував, – відрізала у відповідь Світлана Михайлівна. – Ти молода, з руками відірвуть. Знайди собі хобі, яке гроші приносило б. Я ж знайшла!
– Що я робитиму? Малюватиму теж? – пирхнула в слухавку невдоволена Алевтина.
– Чому? Ти в дитинстві в’язала, можеш знову спробувати згадати свою майстерність, – нагадала доньці Світлана Михайлівна.
– Ага, зараз! Сидітиму і в’язатиму за гроші, – посміхнулася Алевтина. – Я краще серіал подивлюся.
У слухавці запанувала тиша. Жінка збиралася з духом, щоб попросити матір про допомогу.
– А в тебе не завалялось зайвих випадково? Ти ж із продажу картин отримуєш щось, – нерішуче запитала Алевтина.
– Ні, зайвих немає, – відмовила доньці Світлана Михайлівна.
– Ну гаразд, придумаю щось, – зітхнула вона і, сухо попрощавшись, скинула дзвінок.
На якийсь час діти навіть образилися на матір за те, що вона відмовилася допомогти з покупкою подарунків, але згодом швидко відійшли.
Вони, мабуть, дійшли висновку, що хай не допомагає їм, аби в них не просила! Як ви вважаєте, мати слушно вчинила, відмовивши їм в допомозі?
