-Синку, якщо ти не кинеш цю нахабну пройдисвітку, вважай, що у тебе немає матері! Ця Нінка старша за тебе років на п’ятнадцять! – вкотре вселяла мені мама.
-Мамо, не можу, не виходить! І радий би… – виправдовувався я.
…У мене була кохана дівчинка Оленка 14 років. Чиста, скромна, бажана. Коли я познайомився з нею на шкільній дискотеці, мені було 18 років. Сподобалася мені Оленка, хоч плач!
Через її подружку я правдами-неправдами запросив Олену на побачення. Ви думаєте, вона прийшла? Ні! Я, як мисливець, почав вистежувати здобич. Роздобув телефон Олени, дзвонив, благав про зустріч. Нарешті дівчинка здалася. Але попередила, мовляв, приходь до моєї мами та проси її дозволу.
Я стояв біля дверей Олени, пітнів, червонів, переживав. Мама виявилася добродушною жінкою з гумором. Вона довірила мені свій скарб на дві години.
Ми з Оленкою гуляли парком, балакали, сміялися. Все було цілком цнотливо. І раптом Олена каже:
-Вова, у мене є хлопець. Я його, здається, люблю. Але він гулящий. Мені набридло його щоразу заставати з іншими дівчатами. Все ж таки, я маю гордість. Давай спробуємо з тобою потоваришувати. Ти згоден?
Я високо підняв брови та з ще більшою цікавістю подивився на Олену. Тобто, Оленка могла бути (або здаватися) недоторканою, а могла вже й любити. Я ще більше захопився цією дівчинкою. Дві години нашої зустрічі непомітно пролетіли, і я повернув Олену її мамі.
…Згодом, я вже не міг жити без цього дівчиська.
Моя мама теж полюбила це “сонечко”. Олена часто приходила до нас у гості. Мама намагалася її вчити жіночим хитрощам. Іноді вони, забалакавшись, забували про мене.
Коли Олені виповнилося 18 років, ми з нею заговорили про весілля. Жодних сумнівів у тому, що ми одружимося ні в мене, ні в Олени, ні в наших батьків не було. Весілля призначили на осінь.
…Настало літо. Олена поїхала до села, до бабусі. А я все літо провів на дачі, допомагаючи мамі по господарству. Поливаю якось на городі помідори. Чую хтось гукає:
-Шановний, дайте води напитися.
Обертаюся, стоїть жінка років 35 ти. Якась неохайна, скуйовджена і в очах вогонь. Щось не пригадаю такої сусідки на дачі. Але ж не відмовляти в проханні. Наливаю в чашку колодязну воду і підношу незнайомці:
-Пийте на здоров’я.
Жінка із задоволенням випила і каже:
-Ох, дякую, чоловіче! Трохи не засохла від спраги. У мене з собою моя наливка. Солоденька. Візьміть на подяку. Не гидуйте.
І незнайомка засунула мені наповнену пляшку. Ну, дають, треба брати. Кричу вслід жінці:
-Дякую!
Увечері я за вечерею випив цю наливку. Того дня мама поїхала до міста, і я був сам на дачі. Була б мама, вона нізащо не дозволила б торкнутися цієї пляшки.
Наступного дня гостя завітала знову. Ми з нею розмовляли. Її звали Ніною. Вона жила неподалік села. Я запросив Ніну до хати. У неї з собою була та сама солодка і смачна наливка. Я нашвидкуруч зробив салат, бутерброди. За бесідою ми не помітили, як наливка закінчилася. Зараз, через роки, я проклинаю себе за те, що трапилося далі.
Ніна мене, як хлопця, підкорила. Я, немов теля на мотузку, був весь у владі цієї жінки. Не розумів, що зі мною твориться, був у непроглядному тумані. Прийшов до тями, Ніни не було. Наді мною стояла мама і намагалася мене розбудити:
-Володя, що тут сталося, поки мене не було? З ким ти пив? Чому твоя постіль вся здиблена, ніби табун коней по ній пробіг? – дивувалася схвильована мама.
Я ледве продер очі, в голові шумів ліс і гасав вітер, руки тремтіли. Нічого виразного не зміг пояснити мамі. Надвечір я прийшов до тями. Почав згадувати те, що сталося. Стало соромно перед моєю нареченою Оленкою…
Проте, не минуло й тижня, знову прийшла Ніна. І я … був радий її бачити, навіть злегка скучив за нею. На поріг будинку вийшла мати. Руки в боки:
-Вам Чого, жінко?
Я завів маму до хати.
-Мамо, ти що ж так гостей зустрічаєш? На тебе це не схоже. Може людина з дороги просто води хоче напитися. А ти одразу в багнети, – намагаюся заспокоїти маму.
-Людина? Та це ж Нінка перинка з села! Її кожен собака знає! Тягається по дачах, мужиків спокушає! Тьху! Жахлива! Хоче до тебе добратися! Не дозволю! Гони її в шию, поки не пізно! – розійшлася мама.
Мама не підозрювала, що було вже пізно. Мабуть, напоїла мене Нінка своїм чаклунським зіллям, медовою наливочкою. Не власною силою я до неї прив’язався. Відчував, що вона мені не люба, не моя, а бігав за нею все життя, як тінь.
Про Олену геть забув. А Ніна, коли я їй сказав про наречену, заявила:
-Володю, перша симпатія не обов’язково – наречена.
Заплановане весілля скасувалося.
Моя мати запросила Олену до себе додому і все їй розповіла.
-Ти, дитинко, пробач Вовку дурня. Сам не знає, що в прірву повзе. Схаменеться – пізно буде. Пропаде він із цією***. А ти, Оленко, своє життя влаштовуй. Не чекай на нього, – перепрошувала за мене мама.
Олена щасливо вийшла заміж.
А моя жаліслива мама, бажаючи розлучити мене з Ніною, сходила у військкомат і попросила, щоб її сина терміново призвали до армії. До цього часу я мав відстрочку. Мене призвали до Афганістану. Не описуватиму, через що довелося там пройти… Я повернувся лише без трьох пальців на правій руці. Легке поранення.
Психіка, звичайно, була ґрунтовно порушена. Я став безстрашним та байдужим. Ніна мене дочекалася. У нас вже підростав синок. Ідучи до армії, я не був певен, що повернуся живим, тому вирішив заздалегідь посіяти, так би мовити, насіння. З’явився син.
Мама, як і раніше, ненавиділа Ніну. З Оленою спілкувалася і в’язала шкарпетки та чепчики її доньці. Чомусь мама була впевнена, що дочка Олени – від мене. Я був би цьому невимовно радий, але на жаль…
Все в Олени правильно. Олена заходила у гості до мами. Цікавилася моїм життям. Мама тільки плечима знизувала:
-Ой, Оленко, Вовка все ще з цією пройдисвіткою живе. На мою думку, він не відв’яжеться від неї ніколи. Що син у ній знайшов? Не розумію…
Ці мамині стогнання мені передала Олена багато років по тому, коли я з нею зустрівся.
А поки що я поїхав на заробітки за кордон. Ніна та троє наших дітей поїхали зі мною.
Тут з’явилися ще двоє дітей. Моя мрія про п’ятьох дітей здійснилася.
Але за два роки не стало п’ятирічної доньки від запалення легенів. Ми в розпачі повернулися до себе додому.
Я все частіше і частіше став згадувати Оленку, покинуту наречену. Навалилася важка туга за нею. Дізнався у своєї мами її телефон. Мама навіть адресу дала, але попередила, мовляв, не лізь у сім’ю Олени, не треба чіпати заборонене.
Подзвонив, одразу зустрілися. Олена покращала. Вона запросила мене до себе додому, познайомила із чоловіком. Мене представила, як друга дитинства. Мабуть, чоловік був настільки впевнений у дружині, що спокійно пішов у нічну зміну, залишивши нас наодинці з Оленою.
На столі стояло недопите шампанське та фрукти. Донька Олени гостювала у бабусі.
-Ну, тепер, вітаю, Володю! Все про тебе знаю зі слів мами. Розкажи сам, як живеться? – Зітхнула Олена і проникливо подивилася прямо в очі.
-Пробач мені, Оленко. Так вийшло. Нічого вже не зміниш у житті. У мене четверо дітей, – сказав я.
-А нічого і не треба міняти, Вова. Побачилися, згадали юність і годі. Тільки маму твою шкода. Вона всі ці роки страждає через тебе. Ти лагідніший з нею будь, – просила Олена.
Дивлюсь на Оленку, око не можу відірвати. Час, ніби її стороною оминав. Така сама красива, як і раніше, бажана. Взяв її за руку, поцілував ніжніше нікуди.
-Олено, кохаю тебе, як тоді, в юності. Тільки кохання наше повз пропливло. Усього не розкажеш, життя не перепишеш. Каюсь перед тобою! – прорвало мене.
-Вова, Тобі час. Пізно вже, – ставила крапку на цій зустрічі Олена.
Але хіба міг я так піти?
Налинули на мене невимовні почуття, душа затремтіла, спалахнула шалена пристрасть!
…Вранці я тихенько пішов. Олена солодко спала.
Ми стали таємно зустрічатись. Це тривало три роки. Потім Олена з сім’єю переїхала до передмістя і зв’язок назавжди обірвалася.
…З Ніною я розлучився, коли виросли діти. Мала рацію моя мати. Пройдисвіт і є пройдисвіт. Пройшлася моєю долею, потопталася, серце надломила.
…Скільки воду не варити, все одно вода буде.
Моєю рідною виявилася лише одна дитина. Перший син…
