– Сюди розкладний диван Іллюші стане, а біля вікна поставимо ліжечко для малої, – металева рулетка з тріском згорнулася в руках Ольги Миколаївни. Вона по-господарськи окинула поглядом свіжі соснові дошки, з яких були збиті стіни нової прибудови.
Поліна зупинилася біля краю веранди із садовою лопаткою в руці. Земля з інструменту посипалася просто на чисту сходинку.
– Який ще диван? – Вона незрозуміло дивилася на матір чоловіка.
– Звичайний, Поліно. У них у квартирі не проштовхнутись, – свекруха відмахнулася, поправляючи комір своєї улюбленої бордової кофти.
– Літо на носі. Іллюші з дружиною на природі відпочивати треба, дитина бліда зовсім. А у вас тут місця повно, ось і окремий вхід буде.
Поліна опустила лопатку у бляшане відро з бур’янами. Прибудову до старого дачного будиночка вона планувала два роки. Відкладала з премій, заощаджувала на відпустках.
Мріяла тут зробити простору літню кухню з великими вікнами, щоб вечорами пити каву і дивитися на захід сонця. Вчора робітники закінчили дах, а сьогодні з ранку вона приїхала прибирати будівельне сміття.
А тепер, виявляється, тут планувалась безплатна філія квартири молодшого брата чоловіка!
– Це буде літня кухня, Ольго Миколаївно, – Поліна через силу змусила себе не підвищувати голосу. – Я вже й кухонний гарнітур придивилася. І плитку на підлогу замовила у четвер доставлення.
– Встигнеш зі своєю кухнею, – мати чоловіка взяла її в облогу, походжаючи вздовж стіни та прикидаючи відстань кроками.
– Плитка зачекає. Ця літня прибудова належатиме Іллі, змирись. Ми з Михайлом уже все обговорили. Ілля у вихідні речі привезе.
– Ви обговорили? – Слова застрягли десь у горлі.
Поліна переступила з ноги на ногу, відчуваючи, як усередині закипає глухе роздратування.
– На моїй дачі? Без мого відома?
Ольга Миколаївна обурено сплеснула руками. Перстень із великим каменем блиснув на весняному сонці.
– Ти дивись, власниця знайшлася! – Вона невдоволено скривилася. – “На моїй”! – Ви з Мишком у шлюбі три роки.
– Будуєте на спільні гроші, – значить, дача спільна. Мій син на двох роботах оре, поки ти тут квіточки садиш! І взагалі – ми родина. Сім’я має ділитися.
Воно й зрозуміло. Свекруха завжди вміла перетягувати ковдру на себе. Молодший Іллюша був вічним джерелом турбот, що шукає себе, талантом, якому всі повинні допомагати.
А старший Михайло – зручним гаманцем. Його зарплата чомусь завжди розглядалася Ольгою Миколаївною, як спільний фонд для порятунку молодшого.
Поліна відступила до вікна прибудови. Їй було страшенно прикро чути про «спільні гроші».
– Ви, мабуть, забули одну деталь, – вона подивилася прямо на свекруху, – Михайло оре на закриття кредиту за свою машину.
– А цю прибудову я будувала на свої особисті заощадження! У мене усі чеки від підрядників лежать. Я два роки нікуди не їздила, щоб зібрати на матеріали!
– Ой, та які там заощадження!
Ольга Миколаївна пирхнула, навіть не намагаючись приховати зневагу.
– Три гривні у своєму офісі отримуєш. Мишко продукти купує, комуналку платить, я знаю. Тож не вигадуй тут казки! Ілля приїде у суботу. Крапка! Звільняй простір, нехай робочі стіни утеплюють, коли вже почали.
Це прозвучало настільки повсякденно, ніби свекруха розпоряджалася розставлюванням меблів у своїй власній вітальні. Ні тіні сумніву. Жодної думки про те, що вона переходить межі.
Поліна витягла з кишені домашніх штанів телефон. Пальці трохи тремтіли від злості, коли вона набирала номер чоловіка.
– Ти кому дзвонити зібралася? – Свекруха підозріло примружилася.
– Михайлу, – Поліна натиснула кнопку дзвінка. – Хочу дізнатися, коли він встиг подарувати мою літню кухню вашому молодшому синові!
Гудки тривали довго. Нарешті в слухавці пролунав фоновий шум вулиці та голос чоловіка.
– Так, Полю, я трохи зайнятий. Щось термінове?
– Дуже термінове, – вона не стала відходити убік, навмисне ввімкнувши гучний зв’язок, щоб Ольга Миколаївна все чула.
– Твоя мама зараз стоїть посеред моєї нової прибудови та заміряє рулеткою кути. Каже, що у вихідні сюди переїжджає Ілля із дружиною, бо ви з нею так вирішили. Це правда?
На тому кінці дроту повисла пауза. Чути було, як Михайло важко дихає, мабуть, намагаючись підібрати слова.
– Ну… ми з мамою розмовляли днями, – його голос звучав винно і плутано. – Вона скаржилася, що Іллі з дитиною у місті задушливо. Я й ляпнув, що в нас місця на дачі багато, прибудова яка величезна виходить.
– Ляпнув? – Поліна притулилася спиною до одвірка. – Ти ляпнув, а Ольга Миколаївна вже сюди диван тягне. Я плитку на четвер замовила, Михайле, кухню сплатила. Ти ж це знав!
– Поля, ну не заводься, – чоловік спробував змінити гнів на милість звичним миролюбним тоном.
– Ну, хай поживуть літо. Що тобі, шкода, чи що? Рідня ж. Кухню свою восени поставиш, плитка в сараї полежить, нічого з нею не станеться. Мама мені весь мозок проїла з цим Іллею, я просто хотів, щоб вона відстала.
Поліна скинула дзвінок. Розмовляти далі не мало сенсу. Все стало на свої місця. Михайло, як завжди, вирішив купити собі спокій за її рахунок. Йому було простіше пообіцяти чуже, аніж витримати скандал від матері.
Ольга Миколаївна переможно посміхнулася.
– Ось бачиш. Чоловік твій згоден, – вона знову витягла рулетку.
– Тож давай, прибирай свої відра. Завтра Іллюша приїде підлогу заміряти під лінолеум. Плитка тут дітям ні до чого, холодно від неї.
Поліна подивилася на свіжостругані дошки. На акуратні вікна, які вона вибирала три тижні. На місце, де мала стояти її маленька кавова машина.
Втома від двох років економії та постійних поступок навалилася важким вантажем. Але разом із втомою прийшла якась холодна ясність.
Вона прибрала телефон назад у кишеню.
– Ольго Миколаївно, – Поліна зробила крок на веранду, перекриваючи свекрусі вихід до вікон.
– Жодного Іллі тут не буде. Ні у суботу, ні у серпні! Ніколи!
– Ти як із матір’ю чоловіка розмовляєш? – Літня жінка підвелася, рулетка знову з тріском згорнулася.
– Та я Михайлу зараз передзвоню! Він тобі швидко мізки на місце вправить! Розвела тут самоврядність!
– Телефонуйте, – Поліна стиснула край бляшаного відра так, що пальцям стало боляче. – Заодно запитайте у нього, на чиїй землі він перебуває, коли приїжджає сюди смажити шашлики у вихідні.
Свекруха недовірливо подалася вперед.
– Що ти несеш?
– Правду несу, – Поліна дивилася просто у вічі Ользі Миколаївні.
– Ця земля та цей старий будиночок – подарунок мого батька. Він відписав мені дачу ще до того, як ми з вашим Михайлом одружилися. Це моя особиста земля!
– І прибудову я ставила за власний кошт, на своє ім’я. Ні Михайло, ні тим більше ваш Ілля, не мають до цих соснових дощок жодного відношення.
Ольга Миколаївна роззявила рота. Слова, мабуть, застрягли десь на півдорозі. Вона переводила погляд з невістки на новенькі вікна прибудови, намагаючись усвідомити почуте.
– Та як же… – вона затнулась, – Мишко ж казав… Ви ж разом облаштовували…
– Михайло казав вам, що ви хотіли чути, щоб ви не виносили йому мозок, – Поліна викарбувала кожне слово.
– Він грядки тут копав, так. Шашлики смажив. Але він чудово знає, чия це дача! І чому я сама збирала на літню кухню, не беручи з його зарплати жодної гривні.
Вона вказала рукою на хвіртки.
– А тепер уважно слухайте мене. Якщо Ілля привезе сюди хоч одну табуретку, я виставлю її за паркан разом із ним. І якщо ви ще раз спробуєте розпоряджатися моїм майном, я просто зміню замки на воротах.
Обличчя свекрухи витягнулося. Розуміння того, що вона тільки-но намагалася командувати на чужій території, доходило туго, але вірно. Однак визнавати поразку було не в її правилах. Захисна реакція спрацювала миттєво.
– Тобто ти за спиною у чоловіка все на себе оформила?! – Ольга Миколаївна перейшла у наступ, підвищуючи голос на всю вулицю.
– Щурятничаєш?!
– Мені батько її відписав! – Поліна не витримала і також підвищила голос.
– На відміну від вас, він дбав про свою дитину, а не намагався влаштувати її на чужу шию! І я не повинна забезпечувати вашого молодшого синочка безплатним курортом!
Свекруха задихнулася від обурення. Вона сунула рулетку в кишеню своєї кофти, нервово смикнувши блискавку.
– Ноги моєї тут більше не буде! – Вона прошипіла це крізь зуби, прямуючи до сходів. – І синові я розповім, яку змію він пригрів! Жадібна, дріб’язкова! Та щоб твоя плитка потріскалася!
Вона різко розвернулася і пішла до хвіртки. Ні краплі каяття. Ні тіні сумніву у своїй правоті. Для неї Поліна назавжди залишиться злою загарбницею, яка позбавила бідного Іллюшу законного відпочинку на природі.
Поліна провела її поглядом. Сперечатись і щось доводити в спину вона не стала. Нехай скаржиться Михайлу, хай ображається. Це краще, ніж все літо терпіти на ділянці чужі порядки.
За пів години, коли Поліна вже переодяглася і збиралася їхати, на екран телефону впало повідомлення від чоловіка:
– Мама дзвонила у сльозах. Кричала, що ти її вигнала і дорікнула дачею. Потрібно, щоб я негайно з тобою розібрався. Ти що там влаштувала?
Поліна криво посміхнулася. Вона сіла на дерев’яну лавку біля порога і надрукувала відповідь:
– Я влаштувала собі літню кухню. Плитка приїде у четвер. Якщо хочеш допомогти – приїдь розвантажувати. Якщо хочеш розбиратися – розбирайся з мамою сам. Я у ці ігри більше не граю!
Вона надіслала повідомлення та кинула телефон у сумку. Захід сонця сьогодні обіцяв бути красивим. І дивитися на нього вона буде у тиші.
***
Минуло два місяці. Літня кухня вийшла саме такою, як Поліна мріяла. Світла плитка на підлозі тішила око, а на новому гарнітурі вечорами тихо гула кавова машина.
Михайло тоді помовчав кілька днів для пристойності, спробував завести розмову про те, що «маму треба поважати», але швидко знітився, натрапивши на жорстку відмову Поліни обговорювати цю тему. Плитку розвантажувати він таки приїхав.
Ілля із дружиною зняли будиночок на базі відпочинку, позичивши грошей в Ольги Миколаївни. Сама свекруха слово своє дотрималася – на дачі більше не з’являлася.
Щоправда, тепер у телефонних розмовах із сином вона незмінно називала Поліну «твоя поміщиця», але Поліну це зовсім не дратувало.
Вона сиділа біля відкритого вікна своєї нової кухні, пила каву і дивилася на захід сонця. І тут, нарешті, були лише її правила…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
