Дзвінок. Відчиняю двері. За дверима красуня – молодиця років тридцяти з невеликим, точена фігурка, червона сукня-міні, що облягає, відкриває засмаглі красиві ноги, в глибокому декольте пишні груди. Макіяж, усі справи. Усміхаюся красуні:
– Вам кого?
– Мені вас, – відповідає суворо, – мене Любов’ю звуть.
– Любов – це чудово. Приємно, коли в дім приходить любов, – радію я, відчиняючи двері ширше, – заходьте.
Заходить. Стоїть посередині передпокою, озирається.
– Та ви в кімнату проходьте. Он туди. А я швиденько на кухню, у мене там млинці смажаться. Вимкну плиту.
Повертаюся до красуні за пару хвилин. Вона сидить у кріслі, нога на ногу, лікті на підлокітниках, спина витончено вигнута, як у кішки перед стрибком. Відчувається, що чекає серйозна розмова. Що ж, поговоримо.
– Чай? Кава?
– Ні. Нічого не треба.
– Добре. Я так розумію, що у вас є розмова до мене. Слухаю. Мене звуть Надія Петрівна.
– Я знаю. Я про вас усе знаю!
– Так? – щиро дивуюся я, – треба ж. А я ось про себе далеко не все знаю. Ви потім розкажіть мені про мене докладно, гаразд? Мені цікаво. Особливо цікаво дізнатися про своє майбутнє.
– Охоче розповім про ваше майбутнє: дуже скоро від вас піде чоловік.
– Сергій? Хм. І куди ж він піде?
– До мене. Я його кохана жінка.
– А… – нарешті доходить до мене, – ви його кохана жінка. Розумію! Знаєте, а я теж його кохана жінка, принаймні він сам так говорить. Треба ж, який збіг! Слухайте, Любов, а давайте з цього приводу по келиху.
– Ви що? Не питиму я з вами. Ось ще.
– Та ви не лякайтеся. Я ж не пропоную вам до чортиків. Так, суто символічно – по ковточку за знайомство.
Я йду на кухню за червоним та келихами. Повертаюся. Красуня Любов, як і раніше, сидить у кріслі, лікті на підлокітниках, нога на ногу, спина, як у кішки перед стрибком.
Я підбадьорливо посміхаюся їй, ставлю на стіл пляшку та келихи. Наливаю насичену рідину, та йду до гості.
– Давайте, Любов, за знайомство, – простягаю їй келих.
– Не буду я з вами ні за яке знайомство пити, – не здається Любов.
– Ну як хочете. – Я зробила ковток зі свого келиха, та пояснила: «Це я за знайомство», пригубила з іншого: «Це з приводу вашого приходу».
– Отже, Любов, – я сідаю в інше крісло, – ви прийшли забрати мого чоловіка?
– Саме так. Тим більше, що він уже майже мій чоловік. Залишилося лише оформити все документально.
– Він любить мене, а я його. Кохання – це головне у житті. Тому ми маємо бути з ним разом. Я якось говорила з ним про це, і він у принципі погодився.
– Прекрасно, – радію я, – зараз ми з вами, Любов, все разом і зробимо.
– Що зробимо?
– Ми разом зберемо речі мого, пардон, вашого Сергія. Потім викличемо таксі, і ви все повезете.
– Так… ви згодні, чи що?
– А що мені лишається? – Сміюся я. – Давайте, голубонько, відразу і приступимо.
– У тій шафі всі речі та предмети чоловічого туалету вигрібайте. А я у спальні все підберу. Поїхали. Цигель, цигель, ай-лю-лю!
– Так, світлі літні штани, літні джинси, теплі джинси. Шкарпетки. Труси, плавки, футболки. Носові хустки. Джемпер. Ще джемпер.
– У нижньому ящику електрична бритва. Три шкіряні ремені. На вішалці строкате гроно краваток. Вихідний костюм. Ще костюм. Ще. Вітрівка.
– Куртка демісезонна, куртка зимова шкіряна. То що ще? А де його чорна японська парасолька? Ось вона, голубонька.
Заходить Любов.
– Що, все вже зібрали? – Дивуюсь я, – швидко ви. Сподіваюся, нічого не пропустили? Там у тумбочці під телевізором документи.
– Мої залишаєте, його забираєте! – Командую я. – Цигель-цигель! Ай-лю-лю!
– Надія Петрівно, – перериває мене Любов, – а чому ви так швидко погодилися віддати чоловіка мені?
– А що таке? Хіба ви не радієте?
– Ні, я рада, звичайно. Тільки…. Не зрозуміло якось. Я думала…
– Ви думали, що я ридатиму, кричатиму, чубитимуся за нього, вас виганятиму, так? Ні, люба. Навіщо мотати нерви собі та вам?
– Навіщо влаштовувати вистави, якщо вже все вирішено. Безглуздо. Там, на кухні келих рудий із зображенням тигра – його теж беріть. Це Сергійка улюблений, онука подарувала на день народження.
Розправившись із шифоньєром, дістаю з антресолей фотоальбом. Гортаю, виймаю всі фото, де Сергій. Виходить пристойний стос. Акуратно складаю у пакет.
Знову заходить Любов.
– Надіє Петрівно, я що подумала, адже це чисто моя ініціатива щодо переїзду Сергія до мене. А що як він заперечуватиме?
– Та в жодному разі! Як він може заперечувати переїзд до такої красуні, та ще, на ім’я Любов? До коханої та люблячої жінки! Він буде лише радий, – рішуче розсіюю я її сумніви.
– Зараз ми все складемо в одне і разом подивимося, чи не забули чогось. Беріть ось це, я ось це, й понесли до зали.
Ми переносимо речі до зали, складаємо на диван. Разом з тим, що вже приготувала Любов, вийшла чимала купа: весь диван завалений із горою.
– Інструменти! – кидаюсь я до комори. Так, ящик з інструментами, електродриль, набір свердел. Ще ящик із різними залізяками. Коробочка з цвяхами та шурупами. Здається все.
– Здається все! – Підводжу я підсумок, після того, як перенесла всі залізяки на диван.
– Надія Петрівна, може, я все ж таки трохи поквапилася? Давайте я спочатку поговорю із Сергієм? Хоча б телефоном.
– Це зайве! Ви згодні, Сергій теж, я не заперечую. Все гаразд. Зараз я принесу пакети, баули, мішки – пакуватимемо.
Ми спритно та акуратно пакуємо речі в чотири руки. Робота кипить. Іноді я, згадавши щось ще, йду то в спальню, то на кухню, то на балкон, то в передпокій, то в комору – як птах у дзьобі несе в рідне гніздечко черв’ячка або травинку, так і я все несу і несу на диван – то флешку, то капці, то гайковий ключ, то кросівки, то запальничку з попільничкою.
Уф. Здається все. Упс! Новий ноутбук! Улюблена іграшка мого чоловіка, пардон, колишнього чоловіка.
– А ось у цьому пакеті, Любов, його брудні речі, не встигла випрати, то ви вже самі.
– Та ні, не візьму.
– Та ні, візьміть. Щоб потім не було причини ні йому, ні вам сюди повертатися. Ну що викликаю таксі?
– А… можна чаю?
– Можна.
П’ємо чай у кухні. З млинцями.
– Я його люблю, – довірливо розповідає мені Любов. – Він дуже добрий. Він розумний, тонкий, великодушний, дбайливий, уважний, веселий та щедрий. Він, знаєте який? Він…
– Знаю, – киваю я, – грубий, лінивий, мовчун, нечупара, неуважний. Ніколи не згадає ні про мій день народження, ні про жіноче свято. Скнара, яких мало.
– А ще в нього пунктик – схиблений на чистоті, скрізь йому бардак мерехтить, дістав мене вже своїми причіпками. Це він у батька пішов, той був таким самим.
– Не може бути! – Не вірить Любов, – а, може, я помилилася адресою? Наплутала? Може, ваш Сергій це зовсім не мій Сергій.
– Жодної помилки. Все вірно. Адже ви йшли до Надії Петрівни, а я і є Надія Петрівна.
– Але чому тоді він такий різний?
– Ви не переймайтеся, Любов, – заспокоюю я її, – мене він розлюбив, а вас полюбив. Тому й ставлення таке різне. У вас все буде добре. Ще добавки?
Любов задумливо киває. Доливаю чаю, підкладаю млинці.
– Смачні, – хвалить Любов, – а от я готую не дуже.
– Нічого. Адже він непогано заробляє. Будете в ресторанах харчуватися, або наймете домробітницю. Це не головне. Головне в житті – кохання!
– А чому ви сказали, що ви теж його кохана жінка? Це він вам так казав?
– Рідко. Тільки за хвилини гарного настрою. А вони у нього траплялися не часто. Точніше, на людях він сама ввічливість і душевність, приємна людина, а вдома зовсім інший – роздратований, замкнутий, злий, завжди всім незадоволений, нічим йому не догодиш.
– Він із тих, хто несе в будинок весь негатив, що накопичив за день, щоб повалити все на близьких, тобто на мене.
– Але це тому, мабуть, що я йому набридла, стала дратувати. У вас зовсім інша справа – кохання, порозуміння, отже, все обов’язково буде добре.
– І все ж таки він хоч зрідка, та називав вас коханою жінкою?
– Брехав, мабуть. Або за звичкою говорив. Не беріть на думку. Порівняйте себе і мене – де вже мені до вас, красуні такої.
– А ви ще зовсім нічого, – критично окидає мене поглядом Любов, – дуже навіть. Чесно кажучи, я вас уявляла зовсім іншою – старою, буркотливою, товстою тіткою, що опустилася. З його слів так виходило.
– Це тому, що він мене так бачить. Набридла я йому, набридла. Можна зрозуміти, за стільки років.
– А вам не шкода, що він іде?
– Жаль?! – регочу я. – Ось вже ні! Зовсім навпаки. Тобто я хотіла сказати, що я намагатимуся мужньо пережити цю втрату.
– Надія Петрівно, а давайте… по дві краплі. За знайомство.
– А давайте, – підморгую я їй і йду до зали за пляшкою.
– … Ну, будьмо!
– За знайомство, – Любов хильнула червоне, промокнула губки серветкою, озирнулася, – а у вас дуже мило. Затишно. Мені сподобалося. Чистота, порядок, все зі смаком.
– Видно, що ви гарна господиня. А для мене прибирання – чисте покарання. Терпіти не можу цим займатися. Відразу настрій псується. Жаль своє життя витрачати на такі нецікаві речі.
– Чесно кажучи, і мені іноді буває шкода. Але ще шкода прирікати себе та близьких на життя у бруді та хаосі. А загалом, я люблю займатися господарством. Готувати люблю. А ще я люблю співати.
– Я помітила.
– А заспіваймо разом?
– Я не співаю.
– Шкода. Під гарний настрій Сергій любив іноді поспівати зі мною дуетом.
– А ваша дочка… Як вона поставиться до того, що її батько пішов із сім’ї?
– Це їй не сподобається, звісно. Батька вона обожнює. Але що робити, коли так сталося? Ви це на думку не беріть.
– Це вже мої справи. Я Наталці все розтлумачу, зрозуміє. Не зараз, то згодом. Все ж таки сама вже мама, моїй онучці скоро три буде. Ну то що, викликаємо таксі?
– Ой, я якось не розраховувала… Боюся, що грошей на таксі може не вистачити. Давайте я наступного разу все відвезу.
– Нічого, я заплачу. Все ж таки Сергій мені не зовсім сторонній.
– А, може, таки…
– Ні, Любов, ніяких «може таки». Не варто відкладати на потім такі важливі, доленосні справи. Ой, секундочку, телефон. …
– Так, Сергію. Слухаю. …Стоп. Давай, любий, змінимо тон, поговоримо спокійно, без крику. Що ти хотів сказати? …Так, я все зробила, що ти наказував.
– Так, квартплату заплатила, за телефон також, інтернет проплатила. …Так, джемпер із хімчистки забрала. Із сестрою твоєю Тамаркою магазинами пройшлися, все, що їй потрібно до ювілею, закупили…
– Сациві на вечерю? Ось цього не обіцяю. …Як чому? Думаю, що сьогодні вечерятимеш ти в іншому місці? …Де? Думаю, скоро тебе сповістять про це. …
– Та ні, жодними загадками я не говорю. Не збожеволіла і дах мій на місці. І настрій чудовий. Співаю. П’ю чай з млинцями. Ну гаразд, Сергію, справи у мене. Ти ні про що не хвилюйся. Все буде гаразд.
Любов розгублено тупцює на сходовому майданчику. Таксист, маленький енергійний дядько, робить уже третю ходку за речами. Я з посмішкою говорю:
– Любо, ви абсолютно маєте рацію: головне в житті – це кохання. Все інше другорядне. Я бажаю вам із Сергієм від щирого серця великого щастя, повного порозуміння. Бережіть своє почуття. …
– Пане таксисту, ви все? Ось гроші, візьміть, здачі не треба – допоможете панночці речі донести до квартири.
– Так, Любов, ось тут я записала рецепт млинців, які вам так сподобалися. Якось на дозвіллі приготуйте Сергію, він любить смачно поїсти.
– І не хвилюйтеся ви так. Все буде добре!
А для Сергія це був справжній сюрприз, може й не такий приємний, як для Любові, – та вже нічого не вдієш! Як кажуть, – потяг рушив!
– Він і божився, що більше ніколи, і каявся, і присягався, потім погрожував, – та все марно. Я була непохитною!
– Навіщо мені таке опудало під старість років?! Краще жити у своє задоволення, ніж виконувати забаганки зрадника ! Не дарма кажуть, – сивина у голову, а чорт у бороду…
Як вам вчинок дружини? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки!
