– Скільки ще вона в мене житиме? – Вибагливо запитала я.
– Ну… – Артем зам’явся і відвів погляд.
– Скільки, Артеме? – продовжила насідати я.
– Ну… я не думаю, що довго…
– Скільки?
Чоловік здивовано глянув на мене.
– А ти чого кричиш? – ображено промовив він.
– Ти не чуєш мене, ось і кричу! – Сердито сказала я.
– Не знаю я! – У тон мені відповів Артем. – Переді мною вона не звітувала!
Ми трохи помовчали.
– Стривай, – почала я, – твоя сестра живе у квартирі, яка належить мені, а ти не знаєш, скільки ще вона «гостюватиме»?!
Артем підійшов ближче і взяв мене за руки.
– Діано, – ледь не слізно почав він, – ти зрозумій, Василина моя сестра!
– Знаю, знаю! – я вивільнила руки. – Ви грали разом в одній пісочниці й ходили в той самий горщик. Все це я вже чула. То скільки?
– Та ну тебе! – плюнув у серцях чоловік і вийшов із кімнати.
Мені залишалося лише зітхнути й подумки закликати себе до терпіння.
…Все почалося рік тому. Одного жовтневого вечора Артему зателефонувала сестра. Він пішов говорити на кухню, зачинив за собою двері, і до мене долинали лише окремі його фрази. Втім, я зрозуміла, про що йдеться.
Василина, яка після тяжкого розлучення хотіла почати все з чистого аркуша, просилася до нас пожити.
– Тимчасово, – запевнив мене Артем.
– Тьома, у нас місця немає! – Злякано озвалася я.
– Та не сюди!
– А куди?
– У твою квартиру, – не моргнувши, сказав чоловік, – Ну, в ту, що тобі від бабусі лишилася.
– Ем… – сказала я. – Слухай, я не впевнена.
– Та два місяці тільки поживе! – вигукнув чоловік.
І… я погодилася. Тому що завдяки старанням чоловіка була впевнена – два місяці, ну максимум три, і людина знайде роботу, найме щось своє. І все повернеться на свої кола.
Я була наївною!
Минув рік. Триста шістдесят п’ять днів, протягом яких Василина жила в моїй двокімнатній квартирі. Постійну роботу вона так і не знайшла, але комуналку коштом підробітків та батьківської «допомоги» абияк оплачувала. І з’їжджати, зрозуміло, не поспішала.
Справи у компанії, де працювала я, йшли не дуже добре. Бажаючи підстрахуватися, я вирішила здати квартиру, про що й сказала чоловікові.
– Як здати? – Артем здивовано глянув на мене. – Там же Василина!
– От щодо Василини, – обережно почала я. – Як би – рік минув…
– І що?
– Вона просилася на два-три місяці, – нагадала я.
Артем промовчав.
– Тьома, – заповнила я тривалу паузу, – поговори з нею, гаразд? Нехай шукає собі інше житло. Добре?
– Добре, я з нею поговорю, – кивнув він і ввімкнув телевізор.
Але, як кажуть, обіцяти – не означає одружуватися. Із сестрою мій чоловік так і не поговорив.
Через тиждень я відновила розмову.
– Артеме, – сказала я, – фірма, в якій я працюю, тріщить по швах.
– М-м-м… І? – почулася лінива відповідь.
– Я можу залишитися без роботи! – Вигукнула я.
– І що? – Знизав плечима чоловік. – Знайдеш іншу, справ то.
– Знайти я знайду, – сказала я, – але поки я шукатиму, нам потрібне підстрахування.
Він невдоволено глянув на мене.
– Ти до чого хилиш?
– До здачі бабусиної квартири, – відповіла я. – Поговори з сестрою, нехай шукає нове житло та з’їжджає, бо сьогодні-завтра я дам оголошення.
– Гей! – підвівся Артем. – Ти ж не можеш так…
– Як?
– Та ось так! У неї немає грошей на оренду, ти ж сама чудово це знаєш!
– Ну хай тоді повертається до свого рідного міста, – сказала я.
Він нічого не відповів, тільки похмуро глянув на мене і вийшов із кухні.
Наступного дня я подала оголошення. Дзвінки посипалися відразу, і нарешті з одним із потенційних клієнтів ми домовилися зустрітися у суботу. Я зателефонувала зовиці та попередила її, що приїду.
– А, ну так… – відповіла вона. – Брат щось таке казав.
– Щось таке, – хмикнула про себе я.
– Будь вдома, будь ласка, – попросила я.
– Добре.
У суботу ми прийшли подивитися квартиру. Житло, варто сказати, було в досить сумному стані, в раковині стояла гора немитого посуду, на полицях пилюка, підлога в якомусь пуху. І запах…
У квартирі стояв вельми специфічний запах, який буває, мабуть, лише у громадському туалеті.
Від сорому я була готова провалитися крізь землю. Але попри всі «жахіття», як говорила моя бабуся, квартира потенційним мешканцям сподобалася.
– У нас оренда закінчується наступного тижня, – сказав чоловік, – і ми одразу сюди тоді й в’їдемо, добре?
– Домовилися, – відповіла я.
Василина тільки губи підібгала.
Протягом тижня я постійно нагадувала їй, щоб та якось вирішила вже своє житлове питання. Вона «угукала» у слухавку й обіцяла, що скоро все «вирішить».
– Дивись, Василино, – майже суворо сказала я, – післязавтра ми приїдемо. Щоб без сюрпризів було, гаразд?
– Добре.
Серце моє відчувало недобре, і до суботи я була, як на голках. У суботу вранці я зателефонувала Василині, але вона не знімала слухавку. Ключа від бабусиної квартири в мене не було, але я, як і раніше, сподівалася, що все буде добре.
А коли ми приїхали, нам ніхто не відчинив.
Я дістала телефон і набрала зовиці. Вона не відповіла, я знову дзвонила у двері, і мені ніхто не відчинив. Я почала стукати, потім кричати, але за дверима було тихо.
– Може, вдома нікого немає? – припустив потенційний орендар.
Я приклала вухо до дверей, прислухалася… І почула, як за дверима тихо ходять.
– Василино! – Закричала я. – Відчини двері негайно!
Василина двері не відчинила.
Як би я не стукала, хоч би як кричала, що б не казала, вона сиділа в моїй квартирі, ніби в обложеній фортеці, і зберігала глухе мовчання.
– Може, поліцію? – Запропонував майбутній наймач квартири.
Ця думка спала і мені. Але спершу я вирішила зателефонувати до Артема.
Чоловік узяв слухавку відразу ж.
– Артем! – сердито заговорила я. – У бабусиній квартирі твоя сестра забарикадувалася. Поговори з нею, га?
– Що вона зробила? – здивувався Артем.
– Зачинилася і не впускає нас! – Закричала я. – Подзвони їй! І скажи, що якщо за п’ять хвилин вона нас не впустить, я викличу поліцію!
– Зараз все вирішимо, – квапливо сказав чоловік.
Клієнти запитливо подивилися на мене, і я запропонувала почекати на лавці у дворі. Хвилин за п’ять Артем передзвонив мені.
– Вона не відповідає! – сказав він злякано. – Слухай, а може, з нею сталося що?
– Я чула, як вона там ходить, – нервово відповіла я. – Дзвони ще, або повідомлення їй надішли. Якщо не відчинить зараз же, приїде поліція!
Двері Василина не відчинили. Вона причаїлася у квартирі й сиділа там тихо, як мишка. Довелося викликати поліцію…
Коли приїхали поліціянти, зовиця удала, що весь цей час вона просто спала.
– Як ви могли не чути, що стукають? – спитав один із правоохоронців.
– Я спала в навушниках, – знизала вона плечима.
Її, як то кажуть, попросили на вихід. Перед виходом вона зло подивилася на мене і прошипіла:
– Я ніколи тобі цього не пробачу! Я все братові розповім! І мамі!
І вона розповіла. А рідня чоловіка довго не могла мені пробачити, що я «вигнала бідну дівчинку». Але мені соромно не було. Ні краплі! За що боролася, недолуга…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
