– Марино, я тебе прошу – ти про Пашу подумай, моя квартира нехай йому залишиться, він хлопець молодий зовсім, йому потрібніше, зараз житло важко купити … – мати говорила про це по три рази на день, коли постаріла, і її перевезли до них.
І ось знову.
– Мамуль, кому ж ще, якщо не Паші? – відповіла Марина, – чим присягнутися, щоб ти була спокійна?
– Вірю, доню, вірю. Зробіть усе по розуму, а там він і одружиться, і діти підуть…
– Бабуся, що ти на той світ поспішаєш? Я взагалі-то все чую, – надувся Паша, який поруч збирав тумбочку до ліжка – щоб бабусі зручніше було, туди й ліки можна покласти, і окуляри, і воду поставити.
– Тобі ж у лікарні сказали, що серце добре працює, погіршень немає. Живи та радій.
Вона відвела погляд від Марини та подивилася на Павла.
– Не поспішаю я, – посміялася вона, – ще поживу, але, якщо що, то хочу, щоб квартира тобі відійшла. І мамі твоїй нагадую.
– Не треба мені нагадувати, я й сама знаю, – сказала Марина.
– Паша ж …
– Бабуль, – вліз Паша, – я ціную твою турботу, але мені не дуже приємно, що ти так кажеш, ніби я чекаю від тебе квартиру. На мене незабаром косо дивитися почнуть. Живи до ста років, не думай про квартиру.
Але бабуся думала про це днями. Через вік вона не переживала про формальності, хоча варто було б, але постійно нагадувала, щоб вони завжди все робили по совісті, і щоб Марина не залишила сина без даху над головою.
Паша доглядав бабусю не менше, ніж його мама, а іноді й більше, бо частіше бував удома. Він тоді ще навчався в інституті, підробіток залишив, бо не міг вечорами туди ходити, і перебував із бабусею весь свій вільний час.
Коли вона видихнула востаннє, він теж був поряд.
– Бабуль, я вже викликав “швидку”, вони зараз будуть, вже ось-ось, – кидався він по кімнаті, хапаючись то за ліки, то за телефон і знову набираючи номер екстреної допомоги. – Вони вже їдуть, уже майже… Потерпи трохи.
Вона трималася за серце і, здавалося, майже не дихала. Але слабко кивала його словам, заспокоюючи більше його, ніж себе.
Коли лікарі увійшли у двері, вони могли лише констатувати, що життя покинуло літню жінку. А Паша так і сидів у коридорі навпочіпки.
– Це я винен… Я вийшов ненадовго, а коли повернувся, вона вже… Був би я вдома, викликав би вас раніше.
– Молодий чоловіче, – підійшов до нього лікар, – навіть якби ви викликали нас раніше, навряд чи ми змогли б їй допомогти…
Паша хотів щось відповісти, але прибігла мама і, кинувши сумку, відвела його до кімнати, а потім пішла розмовляти з лікарями. Так чітко, по-діловому. А Паша дивився в стелю, він ледве зібрав себе.
Поступово життя повернулося у звичне річище. Залишилися тільки Паша та його мама, ну, і їхній старий кіт.
Бабусина квартира стояла порожньою, до неї постійно руки не доходили. По-хорошому, там треба зробити ремонт, розібрати старі речі, може навіть перепланування затіяти, але ні грошей не було, ні часу.
І мама впала в апатію, ходила тільки на роботу, нічого не хотіла, навіть з Пашею спілкувалася не охоче.
– Мамо, не можна ж так нудитись… – сказав він їй у день, коли дописував дипломну роботу. Паша дуже сумував за бабусю, але розумів, що життя не стоїть на місці, треба рухатися далі.
– Зі мною все добре, – відповіла вона.
– Мамо.
– Що? – Порожнім поглядом дивилася вона на нього, – почуття таке … Почуття нереальності того, що відбувається.
– Колись я була маленькою дівчинкою і в мене була молода мама, а тепер мами немає, і мені вже шістдесят років. Так непомітно минуло життя.
– І нічого воно не минуло, – відповів Паша. – Ти в п’ятдесят шість вважатимеш себе старою? Мамо, якщо так думати, то справді згаснеш. Думки матеріальні. Думай позитивніше!
Щоб якось підбадьорити маму, Паша взяв її із собою за місто, на вилазку, яку влаштовувала компанія, де він раніше підробляв, а після отримання диплома сподівався залишитись на постійній основі.
Нудний захід щодо зміцнення командного духу. Але мама аж ожила на природі. І завела шанувальника.
Леонід, старший колега Паші, в Марину закохався з першого погляду. А мама, говорячи з ним, зовсім розвеселилася, навіть помолодшала, стала схожа на себе колишню.
– Як він тобі? – Запитав Паша вже вдома.
– Хто? Шашлик?
– Угу, ти ж з ним сміялася весь вечір.
– А, ти про Леоніда… Ну, він запропонував зустрітися якось, на каву сходити. Ти ж не проти?
– Я лише за.
Закрутилось у Марини з Леонідом. А у Паші з роботою, – тепер він вийшов на повну ставку, обов’язків у нього побільшало, відповідальності теж більше, та й доводилося часом довго не бути вдома. Тож він радів, що у мами тепер є кавалер, з яким вона не сумувала.
Незабаром Леонід звільнився з їхньої компанії.
– А чого так? – Запитав Паша, коли вони перетнулися вдома.
– Я ж просив підняти зарплатню. Але на це у них немає грошей, звичайно. Натомість Кирило Романович знову на новій машині. Ну, я й пішов.
– Тебе звільнятися не вмовляю, розумію, для молодого фахівця місце відмінне, але, як наберешся досвіду – тікай від них.
Паша поради прислухався, але поки не поспішав робити висновки.
Йому запропонували від компанії поїхати до Львова, попрацювати там рік, і він, не довго думаючи, поїхав. На той час Леонід уже жив із Мариною, і Паші не страшно було залишати маму зовсім одну, – вона ж тепер не одна.
– Павлушо, якщо я поки що бабусину квартиру здам, як ти на це дивишся? – Зателефонувала мама.
– Чудово, – відповів він, – якраз і на ремонт накопичимо. Я тут уже почав відкладати. Як повернуся, то відразу займуся цим. Давно настав час мені туди вже з’їхати, а то що я у вас під ногами плутаюсь…
– Паша, ти ніколи мені не завадиш.
– Ну, я вже не дитина, мамо. Потрібно жити окремо.
Набравшись досвіду, подорослішавши, накопичивши грошей, Паша повертався в рідні пенати. Як то кажуть, у гостях добре, а вдома краще.
Тому, ще дорогою з вокзалу, він уже посміхався усмішкою до вух і крутив головою на всі боки. Нарешті, вдома!
Кіт миттю обтер білою шерстю об його чорні джинси.
– Як же я за тобою скучив! – Паша гладив кота, а то шипів і виривався. – Злюко ти наш!
Він не став наперед говорити мамі, що приїжджає сьогодні, щоб вона не відпрошувалася з роботи. А то для неї це щоразу нервування. Начальник потім тиждень нудить, що вона дозволила собі зайву годину відпочинку, а мама дуже переживає.
Паша, поївши, розбирав валізу у своїй кімнаті. До сьомої години приїхала мама.
– Вгадай, хто вдома? – весело крикнув він.
– А… Паш… Ти… що-небудь поїв? Я не думала, що ти так рано приїдеш, – мама сама не своя, ніби син не рік удома був відсутній, а на пів години в магазин вийшов.
Увечері Паша, безперечно, розповідав, як йому працювалося в незнайомому місті, з ким він там познайомився, в які історії влип, і показував їй приблизний варіант ремонту, який він хоче зробити в бабусиній квартирі. Але грошей поки що мало, треба ще збирати.
А мама аж позеленіла, наче її нудило.
– Мамо? Ти нормально почуваєшся?
– Так…
– Тоді… завтра я з’їжджу в бабусину квартиру…
– Та немає більше бабусиної квартири! – Несподівано випалила вона. – Немає її! Я її продала!
– А… постривай, ти гроші на вклад поклала?
– Ні… – вона прикрила очі рукою, – Льоні віддала. Він сказав, що йому друг якийсь вигідний план запропонував, що через рік повернемо утричі більше. А я… Ну, ти сам бачиш, що його речей тут уже нема.
Паша озирнувся і помітив те, на що раніше не звернув увагу – у коридорі з чоловічих черевиків тільки його, а на вішалці висить його спортивна куртка та мамині пальта. Усе! Леоніда ніби тут й не було.
– Як він тебе переконав?
– Ось якось переконав, – зітхнула мама. – Вибач мені, Паш. Я не думала, що так вийде, але переїжджати тобі нікуди.
Чи прикро було Павлові, – звісно! Він розумів, що з матір’ю він не житиме завжди. Ця квартира для нього була не лише стінами, а й пам’яттю про кохану бабусю!
Чи образився він на матір, що вона з ним не порадилася, – так! Чи буде він шукати “шахрая”, який ввів матір в оману, та поцупив гроші, – обов’язково! Він це так не залишить, – і винні отримають покарання! Але це вже зовсім інша історія…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
