– Олю, як твій Микола?
– Добре, все у нас. Не хвилюйся.
– Та чого мені хвилюватися, просто так цікавлюся. Кажуть…
– Що курей доять?
– Кажуть, що хворіє.
– Лежить на дивані, відпочиває. Немає ніякої хвороби. Просто весна, город копати час, от і прикидається.
– А якщо не прикидається? Може й справді в нього щось болить. Можливо лікар хороший потрібен?
– Іди куди йшла, не твоя справа! Богу душу віддасть – не велика втрата! Лінтяїв багато!
– Зла ти Ольго, наплачешся ще, коли одна залишишся.
– Ти мене не вчи, у тебе мужика немає, от і мовчи! Твій тебе без копійки залишив, а мій заробив. Мені бідно жити не доведеться.
Наталія цікавилася не просто так. Вона була закохана у Миколу з дитинства. В одному селі виросли, за однією партою сиділи. Наталя за нього контрольні вирішувала, а він захищав її від хлопців.
Наталю ніхто і не чіпав, вона всім допомагала з математикою, всі варіанти могла за один урок вирішити. Їй би вчитися далі – вченим могла стати, а вона на селі залишилася, продавчинею у магазині.
Не змогла тоді поїхати, батько занедужав, мати не справлялася. Місцеве училище кухар-кондитер, – от і вся освіта, яку вона здобула. Спершу кухарем працювала, а потім перейшла в магазин.
На одному місці майже тридцять років. Заміж встигла вийти, діти виросли, батька з матір’ю поховала, а потім і чоловік туди пішов, попередньо прогулявши всі гроші.
Переживала, та не про гроші, сама буде працювати. Залишилася одна, діти приїжджають раз на рік.
У селі всі новини зосереджуються у магазині. Розповідають, додають, переказують. Хтось не те почув, і помчало. Як зламаний телефон.
Починалось із білого, а кінець – чорний. Ось і про Миколу казали, що захворів він добряче. Лежить, з хати не виходить, з усього видно – доживає віку.
Тільки Микола й не думав поми рати. І не ліньки йому було городом займатися, як дружина казала. Просто набридло постійне бурчання дружини, крики без діла, вказівки.
А він не підкаблучник, будинок збудував, працював на знос, рейси додаткові брав, щоб все в будинку було. А їй все мало, все не так.
На кожне свято вбрання нове, перед бабами в селі похвалитися. Та й роботою себе не турбувала, влаштувалася на три години, щоб просто без роботи не бути та вбрання свої вигуляти.
А нещодавно придумала до міста переїхати, будинок продати. Миколі це зовсім не подобалося, будинок він з любов’ю робив, усе сам облаштував. Невеликий, але затишний.
Город доглянутий – також його заслуга. Він планував зробити автоматичний полив, а дружина про продаж заговорила. Гроші навіть на нього відклав, дружині менше став давати – витратить.
Почув він розмову дружини та Наталії у відчинене вікно. Наталя турбується, а для дружини «не велика втрата», «ледар», «прикидається». Ото як! Час вставати, бо зовсім залежався.
– О, підвівся! Все пройшло? Бери лопату.
– Я в рейс, сама копай.
Почався крик і лайка.
– Замовкни, я гроші їду заробляти! Мені треба.
– Надумав, ось і правильно. У місті до сина ближче та зручності. Нашого будинку на квартиру не вистачить, а ще меблі потрібні та все інше. Щоб усе, як у людей, було. Машину твою пізніше продамо.
– Пізно за п’ятдесят років міняти село на місто, особливо, коли бажання немає. Про машину і не мрій, це робоча конячка.
– І взагалі, вона не моя, а мого батька. На його гроші куплена, на нього оформлена. І сина треба було спитати спочатку, йому ж подобається будинок. Він часто приїжджає.
– Ти зовсім усі мізки відлежав, не буде будинку і не їздитиме. Ти раніше зі мною так не розмовляв. Оленька, Оленька…
– Зрозумів я все про тебе.
– Що ти можеш зрозуміти? Тобі тільки вказівки потрібні, ти без них нічого не розумієш сам!
Він мовчки зібрався в рейс, сів у машину та поїхав. Йому здавалося, що дружина шле йому в спину прокляття.
Микола подав на розлучення. Свою половину будинку він залишив за собою. Пів будинку колишня дружина не продасть, їй за такі гроші не купити квартиру. Усе поділили.
Тепер начебто і будинок спільний, але самі чужі, і бюджет у кожного свій. Микола вдома рідко бував, а якщо бував, то в окремій кімнаті. Заборонити йому цього Ольга не може.
– Хочеш обідати – давай гроші, – заявила одного разу колишня дружина.
– Я у їдальні обідав, та й сам можу приготувати.
– Грошей шкода?
– Шкода, вони мені потрібні.
– Куди тобі гроші, побігав, розлучився і вистачить народ смішити. Жили ж добре.
– Добре було тобі! А я – не велика втрата! А ти живи, та радуйся, бо втратила мене. Скоро я не з’являтимуся тут.
‐ Знайшов когось?
– Знайшов. Маю право, ми у розлученні вже рік.
Рік минув, а Микола не міг забути ту розмову дружини з Наталкою. Пожаліла вона тоді його, а дружина лише претензії висловила. І школу згадав.
Проблеми в нього були з математикою, а Наталка допомагала. Приклади, як горіхи клацала і завдання швидко розв’язувала. Він навіть закохався тоді у неї.
А після школи Ольга з’явилася, молодша за нього на два роки, але обкрутила швидко. Збрехала, що при надії, одружилися. Обман потім тільки розкрився. От і жили, спочатку непогано, потім не добре.
Приїхав, машину поставив біля будинку батька. Наташка поряд живе. Довго не наважувався підійти, думав. Якось поверталася вона з роботи та побачила Колю.
– Привіт. Рада, що все гаразд у тебе. Всі думали, що хвороба серйозна у тебе, я навіть злякалася. Переживала. У твоєї дружини якось цікавилася. Вдома навіть заплакала.
– Дякую за занепокоєння, здоровий я. Ти як?
– Нормально.
– Я розлучився.
‐ Чула. Все село про це говорило. Заходь на чай, ти тепер вільний.
– І тебе не буде це бентежити? Ти ж у нас жінка порядна.
– Порядна. Хіба я не можу запросити в гості самотнього чоловіка? Я ж не одруженого кличу.
– Зайду.
– Заходь, я тебе борщем нагодую. Домашнім.
Наталя почала чекати на приїзд Колі, а Коля завжди їхав з радістю. Він навіть упіймав себе на думці, що ніколи так не поспішав додому до Ольги, як зараз.
Минув ще рік. Микола та Наталя одружилися. П’ятдесят із невеликим хвостиком для них лише початок. Автоматичний полив городу Микола зробив, бо давно мріяв полегшити працю жінки.
У рейси їздить уже менше, всіх грошей не заробити, здоров’я важливіше. Наталя дбає, нічого не вимагає, а він старається для неї. І діти ухвалили їхній вибір, підтримали.
Ольга знайшла чоловіка, але це не «Коля», на нього не крикнеш, не вимагатимеш. Начебто і добрий, а не те, та й грошей у нього немає, подарунків немає, допомоги немає. Вигнати збирається. Поміняла шило на мило! Та ніхто їй не винен, – за що боролася…
Як ви вважаєте, слушно вчинив Микола? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
