Я людина старого загартування. Як п’ятдесят років тому мене привчили до порядку, то я його й дотримуюсь. Дітей своїх виховувала аналогічно, бо мені це було завжди важливо.
Дочка старша в мене розумниця, у мене пішла. У мене до неї щодо чистоти ніколи не було претензій, завжди все ідеально робила. Середній син теж намагався відповідати моїм вимогам. А ось молодший до безладу ставиться спокійно.
Його мало хвилювало те, що в його кімнаті пил у два шари та бруд. Вже я і лаялася з ним, і вмовляла – все безглуздо. Тільки коли я зі злості сказала, що сама у нього прибиратиму, тоді він якось заворушився.
– Навіщо так убиватись? Ти постійно прибираєшся так, ніби до нас президент приїхати повинен, – бурчав син раз у раз.
– Ну що за дурниці? – Зітхала я, пояснюючи істину, яку до мене колись донесли. – Між іншим, порядок дисциплінує.
Звичайно, до повного порозуміння ми так і не дійшли. Думаю, саме через це він і переїхав за першої ж нагоди, чого не робили мої старші діти, які з’їхали від мене вже після двадцяти.
Мені було шкода, що так сталося, але я сподівалася, що самостійне життя покаже йому важливість прибирання. Бардак не стали б терпіти ні в гуртожитку, ні на орендованій квартирі.
Думаю, це його рішення і дало нам змогу далі спокійно спілкуватися. Чим далі, тим рідніше, як то кажуть. Я була приблизно в курсі його справ, тому особливо не турбувалася.
Доки він не привів до мене Катю, на якій збирався одружитися. Мені вона одразу не сподобалася. Неохайна якась вона була чи що. Я, звичайно, потім висловила сину свою думку, але він пропустив все повз вуха.
Одружилися вони, а я їх жити пустила до квартири, яку здавала. Навіщо молодій сім’ї витрачати нечувані суми на оренду? Нехай просто платять за рахунками.
Тільки я відразу ж попередила, щоби бруд не розводили. У мене мешканці були охайними, від них вимагатиму те саме. Вони погодилися та переїхали.
Якийсь час не чіпала молодят, але приблизно через рік прийшла в гості. Мені не сподобалося те, що я побачила. Так, було чисто, але лише на перший погляд.
По кутках звисали гірлянди з павутиння, дзеркало було в плямах, а підлогу явно мили перед моїм приходом і нашвидкуруч. Мені стало дуже неприємно.
Я не стала терпіти та сказала, що мене таке не влаштовує. Ми ж домовлялися, що я їх пускаю лише за умови регулярного прибирання, і не варто перетворювати квартиру на свинарник.
Ледве не посварилися з Катею, але син вчасно втрутився. Переконав мене, що вони мали напружений тиждень на роботі, не до прибирань було, але надалі вони намагатимуться не доводити до такого.
Наступного разу картина була трохи краща, але я також знайшла безліч недоліків. Хотіла було похвалити за покращення, але зайшла у санвузол і обімліла, побачивши унітаз та ванну. Я не беруся повністю описувати те, що там було, але в мене ледь не трапився інфаркт від побаченого.
– Та невже так складно скористатися йоржиком? – обурювалася я. – Невже не можна раз на тиждень вимити все, як годиться? Скільки ви там не прибирали?
– Мамо, заспокойся, днями все прибирали. Води не було, тільки сьогодні дали, ось так і вийшло, – син знову спробував делікатно згладити кути, але цього разу не вийшло.
– Не води мене за носа! – я навіть голос підвищила від злості. Тоді я навіть пошкодувала, що виселила квартирантів. – Таке за кілька днів не трапляється!
До сварки приєдналася і невістка, яка заявила мені:
– Ви збожеволіли на чистоті через те, що нещасна жінка! В нас є чим ще можна зайнятися крім цього вашого прибирання.
Чесно кажучи, мене це до глибини душі образило:
– Хіба я так багато вимагала, що ти мені таке сказала? Та я життя прожила і горя не знала, а ти соплячка мені таке ще висловлюватимеш. Я вас виселю, бо нашої домовленості ви не дотримуєтеся.
Якби не її в’якання невістки, я б ще стрималася, але вона просто розлютила мене. У відповідь на мене вже син озброївся.
– Якщо ти мамо таке вимагаєш, то можеш забути, що в тебе є молодший син. Я все дитинство терпів твій деспотизм, а тепер ти перейшла межу.
Мене ці слова вибили з колії, тож я пішла додому, щоб ще чогось не наговорити. Квартиру вони незабаром загадать до стелі, і це ще в них немає дітей.
Не знаю вже, і що робити? І як донести до них, що те, як вони живуть, зовсім ненормальне? При цьому не втративши сина…
