Зіткнувся в коридорі з Оленою, нашим фінансовим директором, вона похвалилася картонною коробкою.
Я питаю:
— Зарплату із банку привезла?
— Ні, це мені у заторі подарував старий друг (на коробці напис: «Медтехніка»)
– Це на що він натякає?
— Ні на що, просто я його так давно знаю, що сама можу подарувати йому навіть дезодорант, і він теж щиро зрадіє. Ми познайомилися 98-го. У мене тоді були великі неприємності з машиною.
Молода була, дурненька і купила на свою голову Тойоту у перекупа, а там номери агрегатів перебиті, розмитнення фальшиве, та ще й знайомі поліціянти взяли гроші, обіцяли допомогти, але ні чорта не зробили. Останньою краплею було те, що даішникам дорогою вигребла з гаманця останні гроші, щоб не евакуювали.
Коротше машина дорога, а її тепер тільки на запчастини.
Заїхала у свій двір, припаркувалася біля смітників, сиджу, їм рогалики з маком та плачу. Не хочу в такому стані з’являтися вдома.
Стукають у вікно, відчиняю. Чоловік з лопатою в помаранчевому жилеті перепрошує і весело так каже:
– Чи не могли б Ви від’їхати на п’ять метрів? Ми зараз будемо тут перед сміттєзбірником майданчик асфальтувати. А чого Ви плачете, що сталося?
Тут я хотіла послати його якомога далі та зачинити вікно, щоб асфальтом не так смерділо, але сама не знаю чому, двома словами переказала йому свою біду.
Він відповів:
— Та перестаньте, яке це лихо, головне, щоб усі були здорові… Ви так смачно їсте рогалик, не пригостите?
Я розлютилася на себе від того, що поділилася своєю бідою з дорожнім робітником і на його нахабство, але машинально простягла в нього рогалик.
Чоловік:
— А можна ще один, для напарника, адже нас двоє…
Я була в шоці від такого нахабства, але дала і другий рогалик. Від’їхала і спокійно продовжувала ревти, нікому вже не заважаючи.
Хвилин за десять знову постукав робітник. Я відкриваю і зло питаю:
— Ви за рогаликами!
Чоловік:
— Ні, маєте чим записати? Пишіть.
Він зі свого блокнотика продиктував телефон і додав:
– Це домашній номер, зателефонуйте туди після дев’ятої вечора і скажіть, що Ви від Гени. Я його попереджу. Він генерал поліції і напевно вас врятує.
Чоловік попрощався і втік у сизому асфальтовому диму, а я залишилася в ступорі не знаючи, що й подумати.
Увечері все ж таки зателефонувала (а що мені втрачати..?)
А вже за два дні, вранці в МРЕВ мою машинку урочисто поставили на облік і видали новенькі номери! (Даішники аж із віконець своїх повискакували, щоб мені догодити…)
Я тиждень полювала за дорожнім робітником Геною, щоб сказати спасибі та все-таки язик довів до Києва, я знайшла його на сусідній вулиці.
Довго дякувала, вручила дорогі цукерки, ігристе, каву, ще щось не пам’ятаю і поцікавилася, звідки він знає генерала, та ще так близько, що аж генерал передавав привіти йому та дружині.
І Гена розповів, що ще пів року тому він був дуже небідною людиною, торгував медтехнікою, але криза знищила його бізнес, тепер працює у трьох місцях — добу через три, і навіть його дружина-домогосподарка, яка не працювала жодного дня у своєму житті, пішла до шкільної їдальні мити посуд.
І все заради того, щоб “не випасти з обойми”, адже жили вони у величезній двохсотметровій квартирі елітного будинку і, зчепивши зуби, рвали жили.
Продали з дому все, окрім шкільних підручників, але нізащо не хотіли продавати квартиру, хоч тільки на комунальні платежі та охорону, на місяць витрачалося $500.
Перед сусідами-мільйонерами тримали фасон, а самі жили на п’ятдесят баксів на місяць на трьох (добре хоч донька до звичайної школи ходила).
З того часу ми з Геною потоваришували сім’ями. Новий рік завжди зустрічаємо разом. Не минуло й двох років, як Гена піднявся вище, ніж був до кризи.
А сьогодні стою на світлофорі, хтось стукає мені в дах, дивлюсь Гена на джипі:
– Оленка, хочеш тонометр подарую?
– Давай.
– На, клацай із задоволенням, і ні в чому собі не відмовляй.
Ніколи не знаєш де злетиш, а де впадеш. Тому життєві обставини треба приймати гідно, та не цуратися просити допомогу, саме допомога приходить завжди від тих, від кого її зовсім не чекаєш!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
