– Я зараз відкрию тобі одну таємницю, – сказала Віра Павлівна, ставлячи переді мною кухоль свого фірмового какао.
І я зрозуміла, зараз станеться щось неординарне.
За сім років заміжжя я вивчила всі інтонації своєї свекрухи. Ось ця, з легким тремтінням голосу, означала катастрофу планетарного масштабу.
Минулого разу вона так говорила, коли повідомляла мені про те, що її кіт Барсік наказав довго жити. А до цього – коли посохли її помідори на дачі.
Я пила какао маленькими ковтками, намагаючись відтягнути момент істини. На кухні пахло випічкою, Віра Павлівна завжди пекла, коли нервувала. Судячи з гори булочок на столі, вона дуже нервувала.
– Андрійко тобі зраджує, – раптом випалила вона.
Від несподіванки я пролила какао собі на блузку.
– Що? – я схопила серветку і машинально промокнула коричневу пляму, що розповзалася по тканині.
– У сенсі?
– Так у прямому. Вчора до мене забігав Костик. Ледве на ногах стояв, відзначали вони щось там на роботі, ну він і заскочив до мене, поряд живемо.
– Ну і давай розповідати, який Андрійко молодець, як секретарку нову обкрутив. Двадцять три роки дівчинці, Ритою звуть.
– Він і квартиру винайняв їй, і по ресторанах водить… Справжній мужик, двох жінок утримує! Це Костика слова, якщо що.
Костянтином звали рідного брата і колегу Андрія, з яким вони були дуже дружні.
Булочка застрягла у мене в горлі. Я закашлялася, а Віра Павлівна кинулася мене рятувати. Вона плескала мене по спині й примовляла:
– Ну ось… Довів до чого…
– А де він винаймає… їй… Ну… квартиру? – Запитала я.
Свекруха назвала вулицю, і я невесело посміхнулася. Ну так… Андрій завжди мріяв там жити, казав, що це є центр всесвіту. А ми з ним сім років прожили у звичайному мікрорайоні, у двокімнатній, що дісталася мені від моєї бабусі.
– Зате своя, не іпотечна, – втішав він мене, коли я боязко пропонувала подивитися щось ближче до центру.
– І що мені тепер робити? – Похмуро запитала я.
– Я б на твоєму місці спочатку перевірила, – Віра Павлівна дістала з кишені фартуха складений аркуш. – Ось, Костик навіть точну адресу сказав.
Я взяла папірець, прочитала адресу. Близенько до Андрієвої «вулиці мрії».
– Поїду прямо зараз, – я встала, але Віра Павлівна втримала мене за руку.
– Сядь. Спочатку вирішимо, що далі робитимемо, – сказала вона.
Довелося підкоритися.
На вимогу свекрухи поїхали ми вдвох. План був простий: дочекатися, сфотографувати, пред’явити. Але Андрій уже був тут, його машина стояла біля під’їзду елегантної новобудови.
– Ну що, ходімо? – Запитала Віра Павлівна.
І тут мені стало страшно. І я зробила останню спробу… наївно, звичайно, але все ж таки… хотіла зберегти ілюзію нормального життя.
– А… може, не треба? – несміливо запитала я.
– Треба, Федю, треба, – обізвалась свекруха. – Мені теж моторошно. Сина рідного на такій гидоті ловити… Але ти мені, як дочка. І Марійка – внучка моя єдина. А він…
Вона не домовила і роздратовано махнула рукою.
Підійнявшись на п’ятий поверх, я знову забарилася, і свекруха прийшла мені на допомогу. Вона зробила мені знак сховатися і натиснула кнопку дзвінка.
За кілька секунд почулися кроки, а потім жіночий голос запитав:
– Хто?
– Сусіди, – сказала свекруха.
Двері відчинилися, і визирнула руда голова.
– Здрастуйте… – сказала дівчина, переводячи погляд зі свекрухи на мене.
– Добрий день, – відповіла свекруха, – ми ваші сусіди з першого поверху, збираємо підписи, щоб нам тут дитячий майданчик під вікнами не робили. Ви підпишете?
– Майданчик… А ви що, проти дітей? – Закліпала очима дівчина.
– Ми не проти дітей як таких, але вони, знаєте, кричать, – сказала свекруха. – У мене вікна у двір виходять, то машини кожну секунду гудуть, то маргінали всякі кричать… А тепер ще й це! Нехай десь там майданчик ставлять, а не під вікнами. Можна увійти?
– Так, звичайно…
– То підпишете? – спитала свекруха, коли ми ввійшли.
– Ну, не знаю…
– Хто там? – почувся з вітальні голос чоловіка, і я мимоволі здригнулася.
– Сусіди, – відповіла Рита, – щодо майданчика запитують.
Тут у коридорі з’явився сам Андрій, розслаблений та задоволений, як кіт.
– Щодо… – почав він.
Побачивши нас, він відразу затнувся.
– Та… Та… Таня?! Ма… ма?! – його очі, здавалося, були готові вилізти з орбіт. – А… ви… що тут…
Рита так і ахнула.
– Та ось, прийшли подивитися, на що ти витрачаєш сімейні гроші, – Віра Павлівна пройшла у квартиру, як до себе додому, та критично оглянула обстановку. – О-о-о… євроремонт, треба ж… Ага… І стіл накритий! Як для серйозного банкету.
– Мамо, це… не те, що ти думаєш, – Андрій спробував взяти ситуацію під контроль. – Це просто… корпоративна квартира. Для переговорів.
– Для переговорів, значить? – я нарешті подала голос. – Серйозно, чи що? Сім років ми одружені, і ти навіть не потрудився придумати нормальну відмазку?
– Таня… – він зніяковіло глянув на мене. – Давай … це, давай вдома поговоримо, га? Не при сторонніх же…
– При сторонніх?! – обурилася раптом Віра Павлівна. – Це ти про Риту, якій ти квартиру винаймаєш і яку так любиш?
Рита мляво пискнула. Андрій зблід, але відразу взяв себе в руки.
– Це… і хто ж мене здав, га? – зі свистом втягнувши повітря, спитав він.
– Не скажу, – відрізала Віра Павлівна. – Хочеш з’ясовувати, з’ясуй сам. А ми підемо, тут дихати нема чим.
Свекруха повезла мене до себе і почала відпоювати м’ятним чаєм.
– Нічого, дочко… – втішала вона мене. – Я йому влаштую зараз шах та мат. Хай тільки спробує.
Години за дві примчав Андрій і з порога почав виправдовуватися:
– Мамо, Таню, ну вислухайте мене! Це все не серйозно! Просто розвага, нічого більше! Танюш, я тебе люблю, ти моя дружина, мати моєї дитини!
– Моєї дитини, – поправила я. – Марійка тільки моя. Ти тепер… просто донор, який сім років прикидався батьком!
– Як ти можеш так казати?! – Він спробував обуритися.
Але Віра Павлівна його перервала:
– Андрію, все! Досить виставу влаштовувати! Сідай, розмова є.
Вона дістала з шухляди теку з документами та одягла окуляри.
– Я тут подумала … – почала вона. – Квартира ця записана на мене. Дача теж. Плюс накопичення у мене деякі є. Я збиралася тобі все залишити, але тепер передумала.
– Мамо… Е… – від хвилювання Андрій навіть підвівся.
– Сиди! Завтра ми з Танюшею підемо до нотаріуса, і я оформлю дарчу на Марійку. Все їй відпишу і квартиру, і дачу, і гроші. А ти, синку, можеш жити зі своєю Ритою й надалі.
– Ти… Ти не можеш! – Андрій почервонів.
– Ще і як можу!
– Це ж моя спадщина! Я твій син!
– Був сином! А став незрозуміло ким! Пройдисвітом, який зраджує дружину, та ще й хвалиться цим! Марійка моя внучка, їй все й дістанеться. Все, рішення остаточне!
Наступного дня ми зі свекрухою справді пішли до нотаріуса. Віра Павлівна оформила дарчу на Марійку, а я подала заяву на розлучення.
Як не чинив опір Андрій, незабаром ми припинили бути чоловіком і дружиною. Тепер він сплачує аліменти. Мати з ним майже не спілкується, а мені й даремно таке “щастя” більше не потрібне.
Тільки одне мені не дає спокою! Не раз чула “страшилки” про поганих свекрух. А моя виявилася, рідніша за матір, яка пішла проти свого сина заради нас з донькою!
Виявляється, й такі бувають, – мудрі, людяні, та дбайливі! Дякувати Богу та долі, що в мене саме така…
Як вам вчинок матері? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
