– Та ти повинна дякувати чоловікові, що він тебе ще терпить! Якби я була мужиком, давно б з тобою розлучилася, – прошепотіла мама доньці на вухо, ще не знявши взуття.
У ніс ударив знайомий аромат улюблених маминих парфумів. Тяжкий, з в’язким шлейфом, майже агресивний. Юля здригнулася. Навіть не від злих слів, а від болючої передбачуваності.
Знову мама. Знову із миротворчою місією. І знову все не на користь дочки.
У вітальні стояв Гліб, недбало спираючись на спинку крісла. Спокійний, навіть нудний. Він просто спостерігав.
У нього це виходило особливо добре: з важливим виглядом підтискати губи та чекати, доки жінки розберуться між собою.
Юля ще кілька хвилин тому зривалася на крик, доводячи, що дитина – спільна, що короткий день у садочку – це не її вина. А тепер весь запал кудись випарувався.
Пізно. Мама вже тут. Все буде, як завжди.
– Ти чому мені одразу не подзвонила? – уже голосніше спитала Ірина Львівна, вішаючи пальто на спинку стільця.
– Я без проблем погодилася б посидіти з Льошею завтра. Що ви, як діти? Сваритеся через нісенітницю.
– Ми не сваримося, мамо, – видихнула Юля, обійнявши себе руками. – Просто я ось-ось втрачу роботу. “Нісенітниця”, ага.
– У мене також проєкт, – ліниво вставив Гліб. – Мені що, звільнитися, щоб довести, що я добрий батько? Я можу! Тоді годуватимеш мене на свою копійчану зарплатню.
– А що мені робити? – підкинулася Юля. – Мою роботу хтось за мене зробить?
Мама навіть не стала слухати. Вона підійшла до Гліба і поплескала його по плечу, втішаючи «бідолаху».
– Він і так утомився, Юлю. Ти ж знаєш: чоловікам тяжко з маленькими дітьми. Це ти його дев’ять місяців під серцем носила. А він – он, працює, намагається, як мужик і повинен. Ти ж жінка. Будь мудрішою.
Ці слова Юля чула не вперше. І навіть не вдесяте. Коли Льоша був немовлям, і Гліб йшов раніше, щоб не чути крики, – мама приходила і допомагала замість нього.
Коли Гліб забув про річницю весілля, мама сказала:
– Та вони такі. Він просто не знає, що тобі це важливо.
Все, що робив Гліб, автоматично виправдовувалося. Втомився. Стрес. Він не звик. Він же чоловік. А Юля все частіше відчувала себе не дружиною і не жінкою, а нянькою та прислугою.
– Мамо, – тихо прошипіла вона, – ти розумієш, що ти зараз не допомагаєш, а робиш так, щоб він взагалі нічого не робив?
– Гліб – добрий чоловік, – перервала мати. – Мені видніше. Я розумніша за тебе і досвідченіша. Ти маєш триматися за нього.
Гліб навіть не намагався втрутитися. Він здавався підсудним, а Ірина Львівна була його незмінним адвокатом, який виграв справи навіть без його участі.
Юля дивилася на чоловіка і намагалася згадати, коли він востаннє був із нею заодно. Згадувалося погано.
Коли вони тільки одружилися, Ірина Львівна була у захваті. Купувала Глібу вовняні шкарпетки, розповідала, як пощастило Юлі. На річницю весілля вручила набір інструментів.
– Я рада, що поряд з тобою тепер є чоловік, – прокоментувала тоді мати.
Юля згадала, як вони вперше серйозно посварилися з Глібом. До неї в гості мали прийти колеги. Вона попросила чоловіка допомогти з приготуванням, щоб не вдарити обличчям в багнюку.
Він поїхав розважатися до друзів, заявивши, що це не його колеги.
– Так – не зобов’язаний.!Що ти за дружина, якщо не можеш сама прийняти гостей? – сказала Ірина Львівна, дізнавшись про це.
Юля тоді промовчала. Потім знову. І знову. Це ж мати, її авторитет не обговорюється. До того ж Юля не хотіла втратити допомогу. Мама допомагала їм з дитиною, зі справами, навіть із грошима, коли було туго.
Але тепер Юля почала розуміти, що вона сама збудувала цей порочний трикутник. Мати їй не помічник.
Вона переймається не щастям дочки. Просто у неї є власний інтерес – Микола Вікторович. Її новий чоловік.
Він жив разом з Іриною у квартирі, яка наполовину належала Юлі.
– Я не збираюся розлучатись, мамо, – тихо сказала дочка. – Але я й не збираюся жити з чоловіком, який усе перекладає на тещу.
Ірина Львівна завмерла.
– Ну, і що ти хочеш? Сваритись далі? Через роботу?
Юля глянула на Гліба. Він, як завжди, мовчав. Навіть не підтримував Ірину. Просто дивився збоку, все ще не вмикаючись у свою сім’ю.
– Ні, – відповіла дочка. – Я хочу, щоб ми були у відносинах удвох, а не втрьох.
Мама трохи примружилася. У її погляді промайнуло щось, що нагадує тривогу. Юля пішла до спальні, залишивши їх наодинці.
Наступного разу вона не дзвонитиме. Не проситиме допомоги. Бо вона виходила заміж за Гліба, а не за свою матір.
Але Юля не врахувала однієї проблеми – у Гліба теж був телефон.
У спальні пахло сиропом від кашлю. Імунітет Льоші вкотре дав збій, і батьки знову не могли вирішити, хто доглядатиме дитину.
Гліб вдавав, ніби на ньому тримається взагалі все. Якщо вірити його словам, лікарняний для нього був недозволеною розкішшю. Проте його відповідальність не заважала йому скидати робочі дзвінки в неробочий час.
Коли вони так і не дійшли згоди, Гліб подзвонив тещі сам. Та, звісно, миттєво примчала.
– Мені посидіти з онуком тільки на радість, – охоче молодого бійця заявила Ірина Львівна.
Юля видихнула. Не через вдячність, а від безсилля. Їй хотілося видавити з себе «дякую», але в горлі стояла грудка.
Тому, що щоразу, коли мама допомагала, погляд Гліба змінювався. Він ніби намагався без слів сказати дружині, мовляв, бачиш, розібралися, а ти істерила.
– Це не твій обов’язок, мамо, – сказала Юля з натиском. – І не лише мій! Це і його дитина теж. Інакше я такими темпами втрачу роботу. І колись залишусь біля розбитого корита з таким чоловіком.
Колеги вже почали підколювати Юлю. Начебто жартівливо, але з ноткою роздратування. Юля знала з досвіду, що спочатку тебе жаліють, потім м’яко натякають, а потім просять піти.
Вона спробувала поговорити з Глібом ще напередодні, коли той повернувся з роботи, повечеряв та влаштувався перед комп’ютером.
– Гліб, на мою думку, я сама тягну і дім, і дитину. Ще й працюю! Моя мама допомагає, але це не означає, що тебе не повинно бути в сім’ї. Мені вже ніяково, що твоя теща вирішує за тебе всі питання.
Він не відривався від монітора.
– Ну, ми ж справляємося.
– Справляємось. Завдяки мені. Але я не залізна! Я просто навчилася мовчати, але рано чи пізно мене прорве.
– Ти перебільшуєш, Юлю. Може, в тебе ці дні? Випий пігулку й відпустить.
Юлі захотілося підвестися і піти. Або жбурнути в нього чимось. Але вона знову промовчала, щоб не ускладнювати.
Вона знову поринула у думки про минуле. Згадала, як Гліб постійно уникав відповідальності. Він «не вмів» міняти підгузки, йшов у іншу кімнату від сина, що плакав ночами, сердився, якщо не було вечері.
Тоді Ірина Львівна майже жила у них. Вона гуляла з візком, варила компоти, бігала до аптеки. Глібу нічого не треба було робити. Все було зроблено за нього.
У ті часи Юля була вдячна мамі. Дуже. А зараз раптом усвідомила, що допомога Ірини коштувала їй дуже дорого. Ціною стали нерви, вбита в мотлох самооцінка, та повага до себе.
Вона зробила висновки й за тиждень відкрила окремий рахунок у банку. Поклала туди тисячу. Потім ще дві. Звісно, це не квиток у нове життя.
Але Юля потихеньку почала готувати фінансову подушку. Цифри в банківському додатку нагадували їй про те, що якщо раптом доведеться – вона впорається сама.
Збоку здавалося, що в їхніх стосунках нічого не змінилося. Але Юля терпляче чекала, щоб показати, що це не так. І незабаром випадок трапився сам.
Все почалося з банальності: Льоша знову застудився! Вночі злегка покашлював, але не температурив.
– Я його відведу, але вдень йому може стати гірше. Тоді доведеться забрати. Будь готовим. Твоя черга, – твердо сказала Юля чоловікові, збираючи сина в садочок.
– На мене не сподівайся. В нас дедлайн. Там великий замовник, перенести не вийде, звично відповів Гліб. – Подзвони…
– Ні, – перервала його дружина. – Досить. Його батьки – ми, а не моя мати. Я відпрошусь сьогодні, але наступний лікарняний твій. Якщо відмовишся – вирішуватимемо, як жити далі окремо.
На роботі Юля попередила начальника. Той зітхнув, але кивнув. Однак він дивився на неї вже не як на жертву обставин, а як на людину, яка зробила свій вибір. Не на користь робочих обов’язків.
Увечері, звісно, зателефонувала Ірина Львівна.
– Чула, Льоша захворів. Я приїду до вас завтра вранці, – попередила вона.
– Дякую, мамо, але не треба. Ми впораємося, – відрізала Юля.
– Як же ви самі? Гліб сказав, що ти не можеш вирватися з роботи. А він…
– Мамо, я щось упустила той момент, коли ти почала цікавитися моїм чоловіком більше, ніж я сама, – роздратовано відповіла дочка.
У слухавці було тихо секунд десять. Потім пролунав м’який, майже винний подих. Але під цією м’якістю зачаївся розрахунок.
– Юль, ти зараз перегинаєш. Ти вже не дівчинка. У тебе є сім’я. Чоловік. Дитина. Досить провокувати Гліба. Терпи!
– Ні, мамо, це ти перегинаєш! Досить лізти в наше життя!
– Я лізтиму! Я не хочу втрачати свою сім’ю через твою дурість. Куди ти поїдеш, якщо він тебе виставить? До мене не треба, у мене своє життя!
Юля відчула себе так, ніби хтось вибив повітря з її легенів. Зазвичай мами самі кличуть дочок, іноді навіть стають ініціаторами розлучення.
А ось Ірина заздалегідь давала зрозуміти, що чекати на допомогу не варто. Або терпи, або провалюй!
– А я й не збираюся повертатись, мамо. Але якщо знову полізеш допомагати зятю – просто продам свою частку.
– Я не повинна мовчати заради вашої зручності! Мені й так уже нема чого втрачати. Що це за сім’я, якщо мене ніхто не чує?
Мати скинула дзвінок. Перша. І Юля зрозуміла: щось у її сімейному трикутнику нарешті змінилося.
Вночі у Льоші очікувано підійнялася температура. Вранці Гліб, звичайно, як ні в чому не бувало, став збиратися на роботу. Юля спокійно вручила йому сироп.
– Сьогодні ти залишаєшся із сином, – сказала вона. – Не відпустять – напиши заяву. Або не пиши. Але я більше не збираюся тягти все одна!
Він не сперечався, але звично схопився за телефон. Юля почула лише уривки: «Та ми не впораємося… Допоможіть… Ви ж завжди…»
– Гліб, у мене сьогодні не вийде. Викручуйся сам. Я ж не можу підстраховувати ваз вічно, – мабуть, так відповіла теща.
Цього Юля не почула. Але все зрозуміла по кислому обличчю Гліба.
Коли вона повернулася з роботи, у квартирі було тихо, навіть спокійно. Не чистота і порядок, звичайно, але терпимо.
На кухні на підлозі – кубики, на столі – тарілка з пожовклими яблуками. Зі спальні долинав приглушений сміх. Гліб та Льоша разом будували залізницю.
Юля поволі зняла пальто, пішла на кухню і ввімкнула чайник. Так, вона не почувала себе героїнею. Вона не розлучилася, не перевернула життя, не перевиховала чоловіка. Але вперше їй не довелося тягнути все самій, чи через матір.
– Як там Льоша? Вже не кашляє? Може, таки потрібна допомога? – написала Ірина Львівна буквально за десять хвилин.
– Все нормально. Справляємось. У мене тепер є дорослий чоловік і голова на плечах, – відповіла їй Юля.
Може, ця сварка була не останньою. Але Юля твердо вирішила, що відтепер її сім’я триматиметься, якщо не на коханні, то хоча б на повазі, а не на третьому зайвому!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
