– Що має статися, щоб ти нарешті помітив, наскільки мене це дратує? – Ніна різко обернулася до чоловіка і мало не випустила з рук секатора. – Піна повинна піти з рота, як у собаки? Чи що?
– Ніно, ну а що я можу зробити? – Максим зітхнув, не відриваючись від збирання ягід. – Ми ж на дачі, а не на маневрах. Ну, потерпи трохи.
Дача свекрухи перебувала у стані типового липневого безладдя: тут зарості, там сухі гілки, складені в купу, біля хвіртки – пожухлі кущі лохини, які їм треба було прибрати.
Все, як завжди, тільки молодша невістка, Катюша, лежала на шезлонзі під парасолькою, як єгипетська цариця, і з поблажливою усмішкою цідила холодний лимонад із трубочки.
А ще – всюди були прив’язані кульки з написом «Катюша чекає на хлопчика». Звичайно, надувала і розвішувала їх зовсім не Катюша.
Ніна кинула такий погляд на Катю, ніби хотіла пропалити в ній дірку. Та ніжно гладила живіт, хоч його ще навіть не було видно.
– Мені не можна на сонці. У мене чутлива шкіра, – сказала вона свекрусі, коли та втретє боязко попросила допомогти нарізати кропу.
Тамара Іванівна лише лагідно посміхнулася у відповідь.
– Ну звісно, звісно, доню. Ти ж у нас тепер в особливому становищі. Бережи себе, не сіпайся. Я тоді Олю попрошу.
Ніна розігнула спину та потяглася. Спина нила від напруги. З самого ранку жінка тягала банки, бігала за оцтом, чистила моркву та картоплю, мила посуд…
Оля, дружина старшого сина Тамари Іванівни, зігнулася в три дуги, пересаджуючи якісь кущі. На обличчі – той самий вираз, що й у Ніни. З домішкою роздратування.
Поки Максим косив траву, Катя захоплено розповідала, як вони з Єгором обирали меблі для дитячої. Говорила так, ніби це був подвиг, праця її життя.
– Ми зупинилися на м’ятному. Білий уже набрид. Сірий надто депресивний, погано впливатиме на дитину. А м’ятний – ніжний.
– Чудово, – відповіла Тамара Іванівна з таким захопленням, ніби їй сказали про збільшення пенсії. – Ми з дідом тобі й ліжечко купимо, і постіль, не хвилюйся. Головне – відпочивай.
– Головне – відпочивай. Ага. Замість тебе поорють інші, – подумки передражнила Ніна, витираючи піт з чола.
На язиці крутилося багато слів, але цензурних серед них не було. Згадався їх із Максимом перший рік шлюбу.
Жодних шезлонгів, тільки полуниця, яку треба було поливати та збирати. А ще – цікаве положення з токсикозом на тлі бур’янів, перегріву та господарських рукавичок.
Одного разу Ніна втратила свідомість прямо на грядці. Свекруха лише розвела руками.
– Нічого, наші бабусі в полі дітей на світ приводили. Водичкою прохолодною побризкайся, у затінку посидить – і будеш, як новенька.
Катю ж усі носили на руках. Свекруха навіть мазала їй ноги кремом від набряків. Свекруха! Ті ж руки, якими колись шльопнула Ніну газетою за неправильно вимиті вікна.
Максим побачив, що дружина вже реально “закипає” у всіх сенсах, підійшов і тихо спитав:
– Може, принести тобі води?
– Води? – Ніна посміхнулася. – А може, Катю попросиш? А то вона за весь день нічого важчого за виделку не підійняла.
– Ну, вона ж в положенні, чого ти…
– А мені, виходить, можна було картоплю на восьмому місяці копати?
Максим зітхнув. Як завжди. Його універсальні реакції на будь-який конфлікт: зітхання, виправдання, мовчання.
Увечері свекруха організувала свято на честь невістки. Усі їли торт, плескали в долоні, вітали з хлопчиком. Катя ловила овації.
Ніна з Олею тихо мили посуд.
Вони повернулися додому ближче до одинадцятої ночі. Було жарко. Ніна спала погано, попри втому. О пів на другу її розбудив телефонний дзвінок. Максим узяв слухавку і пішов у сусідню кімнату, але через тонкі стіни все було чутно.
– Полуницю? Ну, гаразд, я тоді заїду до тебе, заберу, потім – до неї, – почувся голос чоловіка.
Ніна сіла на ліжку. Вона вже здогадувалася, про що йдеться, але не могла повірити в таке нахабство.
– Ти тепер працюватимеш безплатним нічний кур’єр? – спитала вона, поки він перевдягався.
– Ну… Типу того. Катьці полуниці захотілося, а Єгор на зміні.
Ніна лягла, зчепивши зуби. Її обличчя горіло. Справа була не в полуниці. Просто її все дістало. Вона ще трималася, але їй уже почали набридати ці танці навколо бджолиної матки.
За тиждень пролунав черговий дзвінок свекрухи.
– Ніночко, доню, ти б з Олею заїхала до мене, – солодким голосом попросила та. – Мені треба огірки закрутити. Катюшу, бідолаху, мучить токсикоз. Їй від запаху оцту погано. А ти у нас дівка сільська, тобі не страшно.
Ніна ледь не похлинулася чаєм та власним обуренням.
– Тобто, в мене тепер є імунітет до запахів? Ой, як чудово! Влаштуюсь тоді пожежником.
– Ну не гнівайся, Ніночко. Ми ж родина. Ти сильна. Не те що Катя, у неї нервова система ніжна, та й взагалі вона міська дівчинка, не звикла до наших справ…
Ніні не дуже хотілося рвати пупок замість когось, але вона з важким серцем все ж таки погодилася. За звичкою.
Вони й раніше допомагали свекрусі разом з Олею, тож роздмухувати скандал не хотілося. Не дай Боже у Каті потім щось піде не так, вони ще крайніми виявляться.
…На кухні біля свекрухи стояли тазики з огірками, порожні банки та пляшки з оцтом. Катя лежала в спальні з маскою на очах і навушниками у вухах. Під кондиціонером, поки решта обливалася потом.
– Вона від запахів божеволіє, – напівголосно сказала свекруха. – Їй навіть від крему для рук погано стає. Ви намагайтеся акуратно, двері на кухню прикрийте, щоб до неї запах не дійшов.
Оля чистила часник з такою люттю, ніби перед нею кревний ворог. Ніна так само нервово мила огірки.
– Ти як? В порядку? – тихо спитала старша невістка.
– Ні. Але, боюсь, валідолу тут недостатньо, – процідила Ніна крізь зуби.
Катя в якийсь момент продефілювала повз них до холодильника.
– Ой, а що, залишилися тільки персикові йогурти? А я полуничний люблю…
Після цього Катя розвернулася і пішла, звісно, не запропонувавши допомоги. Ще й із незадоволеним обличчям. Свекруха дивилася їй услід так, ніби перед нею пройшла сама Мадонна з немовлям.
– Дівчатка, може, хтось із вас збігає за йогуртом? – запропонувала Тамара Іванівна.
Повисла важка, задушлива пауза.
– Я піду. Зовсім, – раптом сказала Ніна.
– Ніно, ти чого? Ну, почекай, огірки ж ще залишилися, – спробувала зупинити її свекруху.
– Закручуйте їх із вашою богинею!
Оля пішла разом із нею. Вони домовилися, що їхньої ноги більше в будинку свекрухи не буде.
…З тієї пори час летів набагато швидше. Катя вже стала мамою. Все, що вона виставляла напоказ, здавалося казкою.
Виписка, повітряні кульки, квіти, усміхнені обличчя… Але незабаром ситуація у квартирі Каті та Єгора різко змінилася.
Малюк був тривожним, погано спав і нескінченно кричав, у тому числі вночі. Катя, бліда і змучена, нагадувала вулкан: з кожною хвилиною гніт її терпіння ставав коротшим.
Єгор стурбовано метався по квартирі, намагався жартувати, але його жарти бісили дружину, а не заспокоювали.
Довелося кликати бабусю на допомогу.
Тамара Іванівна спочатку пишалася своєю потрібністю, але невдовзі відчула, що її сили виснажуються. Вона вже не мала ні залізних нервів, ні кінських сил, як колись у молодості.
– Я б з радістю допомогла вам, Катю, але в мене тиск скаче, руки тремтять… – майже плакала вона телефоном, коли невістка вкотре в наказному тоні попросила допомогти.
– Я просто не виводжу.
– Ну, а хто тоді допомагатиме? – запитала Катя. – Ви ж обіцяли! Ви так хотіли онука, от сидіть із ним!
Слово за слово, і незабаром дійшло до образ.
– Та ти просто курка стара! Користі від тебе, як від чайника без дна! – У запалі гніву сказала невістка.
Тамара промовчала. Просто проковтнула образу і поклала слухавку. Вона заплющила очі, але її зазвичай спокійне обличчя посіріло.
Просте слово «стара» здавалося якимось чужим, проте варто визнати: час узяв своє. Вона вже не могла нескінченно віддавати себе.
Увечері підскочив тиск, довелося викликати швидку. Тамару відвезли до лікарні з гіпертонічним кризом. Ніна дізналася про це через Єгора, коли він зателефонував їй із проханням.
– Ніно, можеш до мами в лікарню з’їздити? Вона попросила речі привезти. Я б і сам, але не можу залишити Катю одну, їй тяжко з малим. Ти ж там все одно поряд…
Ніна лише важко зітхнула. Питання здоров’я було для неї святим.
– Добре. Я з’їжджу.
Тамара лежала під крапельницею. Тепер вона зовсім не була схожа на ту залізну леді, яка керувала парадом. Зараз свекруха була слабкою людиною похилого віку з безпорадним страхом у погляді.
– Вибач, не хотіла тебе турбувати. Думала, Єгор приїде, – голос Тамари був тихий і хрипкий. – Я для них усе, а в них навіть немає часу…
Ніна сиділа поруч і мовчала. Вона не намагалася підбадьорювати свекруху, не казала, що все буде гаразд. Це було б фальшиво.
Ніна просто була тут, іноді поправляла подушку і пропонувала склянку води, сподіваючись, що це полегшить її стан.
Оля прийшла за годину і змінила Ніну. На ніч Тамара залишилася одна, варилася у своєму кошмарі та важких думках.
Їй здавалося, що вона проходить через пекло. У цьому пеклі у головних героїв її п’єси прорізалися обличчя. Кожен показав своє справжнє ставлення до неї.
За п’ять днів Тамару виписали. Єгор все ж таки зустрів її. Катя, звісно, не з’явилася. Вона за цей час навіть не поцікавилася станом свекрухи.
Вчорашня богиня з животом тепер стала недоторканною втомленою матір’ю. Місце лимонаду та повітряних кульок, зайняли безсонні ночі та дитячі кольки.
Тепер Тамара стала частіше дзвонити Ніні та Олі. Не для скарг та прохань. Просто так, щоб почути, поговорити, іноді навіть спитати поради.
Вона прислухалася до думки старших невісток, хоча, звісно, до ідеальних стосунків їм було далеко. Зрідка Тамара все ще командувала за звичкою, але вже без крайнощів і м’якше.
Катя, на щастя, майже не з’являлася на сімейних зустрічах. Здавалося, весь її світ зосередився навколо немовляти.
На будь-які прохання про допомогу вона відповідала, що у неї дитина, тому вона не зможе. До того ж з роками це не змінювалося.
Одного дня Ніна та Оля разом сиділи на кухні, пили чай після генерального прибирання у свекрухи. За вікном намічалися сутінки, плавно наступала приємна нічна прохолода. Тамара Іванівна сиділа біля вікна і дивилася на яблуні.
– Дівчатка, я ось що хотіла сказати… – з легким тремтінням у голосі почала вона. – Дякую вам. Знаю, характер у мене не цукор. Але ж ви не кинули мене в біді.
…На відміну від Каті. Але озвучувати це свекруху не стала.
– Що, роздивились чиєсь личко ближче? – Усміхнулася Оля.
– Ага. Варто було припинити танцювати довкола нашої бджолиної матки, як у неї одразу прорізалося жало, – підтримала її Ніна.
Попри отруту в словах, обидві невістки тепер були спокійні. Все знову стало на свої місця. Нехай їх двоє, а не троє, зате нікому не треба слугувати. Навіть Тамарі Іванівні, адже тепер вона не вказує, а просить і дякує.
Тож, шановні свекрухи, перш ніж обирати улюбленицю, думайте головою, а не п’ятою точкою, бо не всі будуть такими милосердними, як Ніна та Оля! Я слушно міркую? А як би ви вчинили в цій ситуації?
Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
