Коли всі нарешті зібралися на кухні, Олена зненацька встала зі стільця.
Мати ще діставала кухлі з шафи, брат щось дивився в мобільному телефоні, чекаючи, коли всі сядуть, а батько, перед яким стояла порція другої страви, уже готовий був починати їжу.
Олена не дала батькові навіть доторкнутися до виделки, не те щоб повечеряти. Дочка встала і, дивлячись прямо йому в обличчя, випалила:
– Я все знаю, я бачила тебе з іншою жінкою!
Батько завмер, тримаючи руку над виделкою, подивився на дружину, потім на дочку, потім на сина. Його рука повільно опустилася на стіл.
Батько був голодний, але тема розмови явно не додала апетиту. Він мовчав, бо, мабуть, був не готовий до такого звинувачення.
Мати продовжила діставати кухлі, немов це була і не новина для неї. Вона вдала, що не почула, чи не надала значення словам дочки.
Олена розлютилася. Ніхто й уявити не міг, чого їй варто було тримати в собі ці кілька годин ненароком помічену зраду.
Вона на власні очі побачила, як батько обіймає і цілує просто на вулиці, біля торгового центру, жінку, і це була не його дружина. Перед Оленою наче промайнули кадри фільму на уповільненій швидкості.
Вона зупинилася на перехресті, щоб перейти дорогу, і побачила автомобіль батька, припаркований біля торгового центру.
Олена зраділа, що, можливо, додому не треба буде їхати громадським транспортом, і підійшла до машини.
Дочка обернулася навколо себе, шукаючи поглядом батька, а сама почала діставати мобільний телефон. Батько стояв спиною, за кілька метрів від Олени.
Білявка обіймала його, запускаючи руку в густе волосся, потім довго цілувала, а батько відповідав, тримаючи її за талію і поправляючи волосся.
Олена вже хотіла зробити кілька кроків і оголосити, що вона застукала парочку на місці злочину. Але стрималася.
Зробила лише кілька фотографій та коротеньке відео, бо парочка швидко зайшла до будівлі. Додому Олена поїхала автобусом, намагаючись тримати себе в руках.
– Мамо, батько тебе обманює, а ти мовчиш? Тату, що ти скажеш, чи ухилятимешся?
– Ні, доню, не буду. Вибачте мені. У мене справді інша жінка. Дякую за вечерю.
Батько встав, так і не торкнувшись їжі. Він пішов у кімнату, повернувся за кілька хвилин з невеликою сумкою і почав взуватися в коридорі.
Мати одразу вискочила до нього. Вона щось шепотіла. Батько відповів: “Ні”. Так повторювалося тричі.
Вже у дверях, що відчинилися, мати крикнула:
– Не йди!
Відповіді не було.
Мати повернулася на кухню і почала прибирати зі столу.
– А вечеря? – відразу запитав Артем здивовано.
– Все, поїли.
– Е-е-е, – відірвався син нарешті від гаджета. – Так не піде, я голодний.
– А все, звикай, грошей на вечерю тепер не буде.
Артем підвівся з-за столу, схопив шматок хліба і вже в отворі висловив матері:
– Тоді я переїжджаю до бабусі. Завтра ж. Батька замучила, тепер за мене візьмешся?
– Твоє право, тільки на випускний не проси у мене грошей, – мати одразу перейшла на крик.
Із сином у неї після дев’ятого класу зовсім зіпсувалися стосунки. Мати вважала, що він повинен більше часу приділяти навчанню, а не гаджетам та друзям. Артем стояв на своєму.
Він не був відмінником, але й низьких балів за чверть не отримав, закінчив дев’ятий клас з середніми та високими балами й без проблем перейшов до десятого.
Часом Артем гостював у бабусі під приводом допомоги їй, але насправді втікав. Батько не був у курсі цієї ситуації.
– Мамо, ну що ти починаєш? Бабусі потрібна допомога. У неї спина болить, їй тяжко, – Артем спробував виправдатися.
– Допомога? Та ти там лише у комп’ютер граєш! І з цими своїми друзями… хто вони такі? Я нікого з них не знаю!
Останнім часом він ніби віддалився. Весь його час займали гаджети та якісь нові друзі, яких вона ніколи не бачила. А подорожі до бабусі стали підозріло частими, особливо з ночівлями.
– Мамо, ну що тобі не подобається? Я ж добре вчуся, все роблю по дому. Що ще потрібне? – Артем починав злитися.
– Мені потрібно, щоб ти не просиджував весь час у телефоні! Щоб ти спілкувався із нормальними людьми, а не з цими… віртуальними друзями! І щоб ти не обманював мене, говорячи, що допомагаєш бабусі, коли насправді граєш у комп’ютер!
– Мамо, дай мені хоч трохи волі! – син узяв кросівки й сів на банкетку. – Я ж не маленький! Ось, батька доконала, пішов, тепер моя черга? – Артем відчинив вхідні двері.
Він не міг пояснити матері, що в цих іграх і спілкуванні з друзями він знаходить те, чого не вистачає йому вдома.
Розуміння, підтримку, спільні інтереси. Він не міг пояснити, що бабуся, хоч і бурчить іноді, але приймає його таким, яким він є.
– Іди, йди! Тільки не забудь, що в тебе завтра контрольна з математики! – крикнула мати йому в спину.
Двері грюкнули. Мати зупинилася в коридорі, відчуваючи, як у грудях наростає грудка образи та нерозуміння. Вона хотіла якнайкраще, хотіла, щоб син виріс гарною людиною, а виходило погано.
Олена спостерігала за тим, що відбувається з відкритим ротом, стоячи біля столу на кухні. Гаразд, брат зі своїми заскоками, видно, навіть не усвідомив, що батько пішов із сім’ї, але ж мати?
Її поведінка для доньки була абсолютно непередбачуваною і незрозумілою.
– А ти? – мати повернулася до звичних справ і підійшла до раковини. – Хто тебе просив? Промовчати не могла, чи підійти до мене з цим твоїм обманом?
– Та ти розумієш, що ти мені все життя зіпсувала цим своїм зізнанням? Розумієш? – мати без сил опустилася на стілець і закрила обличчя руками.
Олена вийшла з кухні, накинула куртку і вискочила надвір. До бабусі, як брат, їхати не хотілося. Олена безцільно тинялася майже годину, поки остаточно не замерзла.
Вона хотіла дійти до найближчого супермаркету, щоб погрітися, але близько нічого не було. Олена обернулася. Навпроти перукарня, поруч квіткова крамниця.
Щось із них мало бути відчинено. Олена підійшла до квіткової – зачинена, тоді вона смикнула ручку сусіднього закладу, двері піддалися, дзвіночок радісно брязнув.
– Нарешті, – підняла руки повна жінка з асиметричною короткою стрижкою. – Скільки на тебе чекати? Ти ж ще годину тому мала прийти. Ганчірка і відро в підсобці, ходімо, покажу, мені вже час додому.
Олена здивувалася, обернулася навіть, подумавши, що хтось зайшов разом із нею. Ні, за спиною нікого не було.
– Вибачте.
– Що вибачте, тільки не кажи мені, що мити не будеш!
– Не буду, я просто зайшла погрітися.
– А, ти не Ганна?
– Ні, – замотала головою Олена.
– А заробити хочеш?
Олена знизала плечима.
– Зігрієшся, раз все одно без діла тиняєшся. З дому пішла?
Ця жінка дивилася на Олену і ніби читала її, як розгорнуту книгу.
– Зрозуміло. У школі вчишся?
– Ні, в інституті.
– Ах, в інституті. Тим більше бери щітку, совок, ганчірку, ось тобі відро і мий, давай.
Олена озирнулася, зняла куртку та повісила на вішалку біля входу. Приміщення перукарні було невелике, на три крісла, затишне.
Поки Олена підмітала щіткою підлогу, жінка розставляла на полицях коробки із фарбою, ще якийсь товар.
– Ну то що, розкажеш, чому пішла з дому? – Запитала жінка.
– Побачила, що батько з іншою цілується, і за вечерею розповіла.
– Ото як. А що батько сказав?
– Нічого, – знизала плечима Олена, – підтвердив, що в нього інша жінка, зібрав речі й пішов.
– А мати?
– А мати мене звинуватила у всьому і сказала, що я їй все життя зламала, не змогла промовчати.
– О, то мати знала все, була в курсі.
– У сенсі?
– У прямому. Така реакція може бути тільки, якщо твоя мати знала, що в батька інша. Домовилися вони, що поки що будуть разом. Брати, сестри у тебе є?
– Так, брат молодший.
– Ну ось. Знаєш, скільки пар живуть заради дітей та не розлучаються? У-у-у, у мене така сусідка була, все чекала, коли діти виростуть, загнала себе, захворіла і жила з нелюбим все життя, тепер нікому не потрібна. Краще одній дітей тягнути, ніж ось так.
Олена зупинилася.
– Давай, давай, прибирай, тобі тепер гроші будуть потрібні. Підеш до нас працювати? Щодня, окрім понеділка, мити треба?
Олена кивнула.
– І це… З батьком поговори. Його версію того, що сталося, ти повинна знати. А то, може, в цій усій історії не він і винен, мати не хотіла розлучення, от і казала, що заради дітей.
– Як не він винен?
– А так, дитинко. Скоріше за все.
Олена задумалася, продовжуючи мити підлогу. Закінчивши прибирання, вона взяла гроші за свою роботу і пішла додому.
У квартирі було тихо, Олена намагалася не шуміти, на годиннику була майже дванадцята.
– Де ти вешталася? – Мати вискочила в коридор і ввімкнула світло.
– Працювала.
– Працювала? Та ти тарілки за собою погано миєш, а тут працювала, чи… стривай.
– Ні, нічого поганого, не треба про мене так думати. Буду підлогу мити в перукарні, недалеко від будинку.
– Нарешті! Я вже думала, ти ніколи не злізеш з моєї шиї, – змахнула руками мати.
– Брат буде жити у бабусі, я намагатимуся з’їхати до гуртожитку наступного року, пропишуся у бабусі в області, і ти житимеш так, як захочеш, ніхто тобі заважати не буде.
– Що ти таке кажеш? – обурилася мати.
– Ну, ми ж всі заважаємо тобі жити! Ти сама сказала, що я тобі зіпсувала життя. Так живи, ніхто не заважатиме.
Мати розлютилася, Олена теж. Далі розмовляти вона з матір’ю не стала, пішла до кімнати й зачинила за собою двері.
З батьком Олені вдалося побачитися лише за місяць. Батько під’їхав до перукарні й чекав дочку біля сходів.
– Тут працюєш, – кивнув батько у бік входу, коли Олена прийшла.
– Так. Зручно, що ввечері й платять добре.
– Тобі, якщо гроші потрібні будуть, ти не соромся, дзвони. Матері я на руки грошей не дам, тільки вам, якщо що.
– Тату …, – Олена завмерла. Вона не знала, як спитати його.
– Я давно повинен був порозумітися, але… ваша мати просила. Її я якраз і не обманював, тільки вас, виходить, грав у сім’ю. Я навіть радий, що ти побачила, та все розповіла.
– Про те, що я закохався, вашій матері сказав відразу, тоді ж, майже рік тому, запропонував їй розлучитися, а вона в жодну:
– Як же діти? Дай Артему доучитися нормально.
– І я погодився. Плакала, благала.
– Не треба було цього робити. Все одно це вже була не сім’я, думаєш, Артем чи я нічого не помічали? – відповіла Олена.
– Не знаю, коли мені було щось помічати? Я метався між двома родинами. Вибач мені, Олено, не хотів я, щоб все так вийшло.
– Вона гарна, тату, ця жінка? Ти з нею й досі щасливий?
– Так, дочко, дуже. І не минає це почуття. А ще, знаєш, вона мене дуже любить, тепер я розумію, що значить бути щасливим.
Олена підійшла й обійняла батька.
– Тату, а я за тебе рада.
– Дякую, – відповів він, міцно обіймаючи дочку. Для мене це дуже важливо. Я ніколи вас з Артемом не кину.
– Хотілося б вірити… – Подумала дочка і махнула на прощання…
Звісно, що у житті всяке трапляється: розчарування, зради, горе, щастя, радість, – і це нормально. Як кажуть, – не тільки у Бога за пазухою, а й у дідька на паличках…
А ви що скажете з цього приводу? Схвалюєте задум матері? Пишіть в коментарях свої думки, щодо цього. Ставте вподобайки.
