– Мамо, тату, готуйте кімнату! Я повертаюся додому. Із сином!
Ніна не просила і навіть не повідомляла. Вона говорила у наказному тоні. Мама здивовано дивилася на телефон, батько відклав виделку убік, бо стало не до їжі.
Марина, старша дочка, відчула, як по спині пробіг знайомий холодок. Вона зрозуміла, що розмова буде не з приємних, адже сестра не виходила на зв’язок цілих три роки. Але Марина і подумати не могла, що Ніна почне з таких новин.
– Ні! – Раптом різко і жорстко сказав батько. – У нас у квартирі вільних спальних місць немає. Ти колись сама зробила вибір, тепер сама й розумійся.
– Ой, ну ніби нікуди нас покласти! Хай Марина визволить кімнату. Вона ж без сім’ї, їй простіше. Або диван поставте на кухні. Вам що, шкода, чи що?
У Марини, аж подих перехопило. Вона з дитинства звикла до подібних витівок із боку сестри, але легше від цього не було.
Попри відмову батька, жінка подумки вже готувалася до того, що доведеться підшукувати житло. Так було завжди!
Ніна вважала, що всі довкола їй винні, напирала на навколишніх і поступово справді отримувала необхідне. Марина ж…
Вона була спокійною, сором’язливою, намагалася не вплутуватися в суперечки. Їй простіше було поступитися.
Цим Ніна і скористалася.
– Ніно, зрозумій… ми не можемо, – лагідно сказала мама. – Ми досі кредити за твоє навчання не сплатили.
– І з Мариною ми живемо разом не від хорошого життя. Вона допомагає нам фінансово, хоч й не зобов’язана. Ми просто не впораємося ще й з тобою та з дитиною.
– Тобто вам все одно, що буде з вашою дочкою та онуком?! – Закричала Ніна. — Ви взагалі нормальні?
– Ніно… Зменш оберти! Я з тобою розмовляти в такому тоні не буду, відповів батько і натиснув на кнопку завершення виклику.
Мати трохи пожурила його, мовляв, ну навіщо так різко, але в цілому по ній було видно, що вона згодна з батьком. Вечір проходив у напруженій тиші.
Марина згадала, з чого все починалося. У їхній сім’ї завжди було так: або Ніна отримує те, що хоче, тут і зараз, або всім мало не здасться від її істерик.
…Марина була на шість років старша за Ніну. Так вийшло, що любили батьки обох, але молодшу балували трохи більше.
По-перше, їм здавалося, що вони вже краще розуміються на питаннях виховання. По-друге, коли Марина була маленькою, із фінансами у сім’ї було туго.
Згодом становище покращало, але дівчинка так і залишилася скромною. Вона не вимагала дорогих подарунків і не хотіла обтяжувати батьків. Ніна ж наганяла втрачене за двох.
Першу серйозну істерику вона влаштувала в десять років. Їй захотілося цуценя, та не аби яке, а одразу лабрадора. Великий собака, не простий у догляді.
Батькам було очевидно, що ця примха зрештою ляже на їхні плечі. До того ж тримати таку тварину у двокімнатній квартирі здавалося просто нерозумним. Але Ніна й чути нічого не хотіла.
– Якщо не купите мені цуценя, я щось зроблю з собою! – пригрозила вона батькам.
І це поставило їх у глухий кут. Вони справді злякалися, особливо мати. У результаті батьки все ж таки привезли цуценя. Доглядати ж його довелося Марині та матері, бо Ніна вічно була «зайнята».
Те саме було й з літнім табором, до якого збиралася поїхати її однокласниця. Проблема полягала в тому, що табір не простий, а тематичний, присвячений «Гаррі Поттеру». Коштувало це задоволення двадцять тисяч. І це не за два-три тижні, а всього за чотири дні!
– Олена їде, а я чим гірша?! Якщо не відправте мене, я сама туди втечу! – сказала Ніна і скривджено схрестила руки на грудях.
– Ну і збігай. Тебе з ганьбою привезуть назад, – відповів батько.
І все одно вони відправили доньку в поїздку. Бо простіше було заплатити гроші заради спокою у будинку. Але простий шлях не завжди правильний.
У старших класах Ніна раптом заявила, що поїде до Києва вступати в університет разом з Оленою.
– Не збираюся гнити в цьому болоті, – сказала вона.
Марина спочатку лише посміхнулася. Ніна була, м’яко кажучи, не старанною ученицею. Бюджет їй точно не світив, та й на платне ще треба пробитися.
Університет же вона обрала один із найкращих по країні, а конкурс там має бути ого-го. Час на підготовку – лише рік, а стартовий рівень знань – такий собі. Місія нездійсненна.
Але посміювалася Марина недовго.
– Ви що, збираєтесь свою доньку без освіти залишити? Хочете, щоб я в найдавнішу професію подалася? – Напирала Ніна на батьків. – То я подамся, якщо туди не вступлю! А що мені ще лишиться? І це буде через вас!
Батьки не були залізними. За кілька місяців вони здалися, та найняли репетиторів. Довелося влізти у кредити. Батько за цей рік постарів на всі п’ять, мати почала пити пігулки жменями, і тільки Ніна цвіла і пахла.
У результаті вона справді вступила. А вже через пів року почала хвалитися Марині:
– Ну все, можеш мене привітати! Я тепер не в гуртожитку, а у хлопця живу. У нього батьки багаті, у будівельній сфері крутяться і повністю його забезпечують, а він мене. У нас щовечора суші, уявляєш?
Марина сприйняла цю новину дуже сухо. Ні, добре, звичайно, що Ніна тепер має стосунки, але відправляли вони її в столицю зовсім не за цим.
– А навчання ж як?
– Та ну тебе! Я з тобою радістю ділюся, а ти мені про своє навчання, – образилась Ніна. – Я тепер живу, як принцеса. Він навіть сказав, що може цього місяця поїдемо з його батьками знайомитися.
За кілька місяців настрій сестри змінився. Тепер у її голосі прозирали ревнощі, образа і розпач.
– Не знаю, що робити… – скаржилася вона. – Він постійно заграє з іншими, а на мене ніби й не хоче дивитися в цьому плані.
– Так, дбає, ні в чому не відмовляє, але я в нього, як кішечка живу. Нагодували, погладили – і все. Навіть відкрито листується при мені.
– Ну, кидай його, що тут думати, – відповіла Марина без особливого ентузіазму.
– Ага, і такого нареченого впустити? Він мені каже, мовляв, що отримує там лише приємні емоції. Каже, що я все одно для нього особлива та єдина, що йти та зустрічатися з кимось він не збирається.
– Ну, і він же реально вдома днями, якщо не брати до уваги навчання. У нього грошей стільки, що мені, можливо, жодного дня не доведеться працювати. Не збираюся я його кидати.
Марині було очевидно, що це щось несерйозне, але переконувати сестру – згубна витівка. Та й вислуховувати то захоплення, то обурення щоразу їй не хотілося.
– Тоді не скаржся мені, – просто сказала вона одного разу.
Ніна тоді різко обірвала розмову. Вона справді більше не скаржилася. Вже на другому курсі вона сказала батькам, що при надії. Ті, зрозуміло, були збентежені.
– Доню, а як же навчання? – одразу спитала мати.
Вони нещодавно влізли в нові кредити, щоб внести оплату, тому ця новина зовсім не втішила їх.
– Ну а що навчання? Навчання я кидаю. Не буду ж я немовля на лекції тягати, – буденно заявила Ніна.
А чого б їй переживати? Вона лише пожинала плоди, горбатилися тим часом інші. Навіть Марина допомагала, хоч і засуджувала батьків.
– Та ти ж своє життя зараз гробиш! – не витримав батько. – Ми віддали все, що в нас було, щоб ти мала шанс!
– Ви мені його дали, от я й зачепилася у Києві. Просто іншим шляхом, – заперечила Ніна.
– Та він тебе навіть заміж не кликав! Завтра за двері виставить, що робитимеш?
– Це мої проблеми! І моє рішення! Тільки я можу розпоряджатися своїм життям, – відрізала сестра і кинула слухавку.
З того моменту вона аж три роки не виходила на зв’язок і не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Неначе сім’я припинила існувати для неї.
А тепер, коли знадобилася допомога, вона знову намалювалася. У результаті Ніна все ж таки знайшла собі шию, хоч і іншу. Її прийняла бабуся з боку батька – Маргарита. Вона не просто пустила Ніну до себе, але ще й стала на її бік.
– Вітю, як ти так можеш? Рідна дочка з онуком на руках, а ви її не приймаєте! Серця у тебе немає!
– Я цього онука знати не знаю! Коли я хотів познайомитись з ним, мені дали від воріт поворот. А тепер вона вимагає вигнати Марину з дому, хоч та допомагає нам із кредитами! Це, на твою думку, справедливо?
– Ну, це ж дочка твоя, тіло від плоті! Сім’я таки! – не вгамовувалася бабуся.
– Ні, мамо. Сім’я – це коли всі один за одного, а не вічні примхи та шантаж, – твердо відповів батько.
Вже за місяць від бабусі посипалися перші скарги. «Золота онука» не лише вимагала уваги, а й командувала в хаті, як завжди. До того ж постійно скаржилася на батьків, які «витурили її на вулицю».
Батько та мати сильно переживали. Звичайно, їм було боляче від засудження, від почуття провини, від докорів бабусі. Але вони нарешті припинили бути жертвами. Вони не прогнулися.
А Марина, дивлячись на них, відчувала повагу та подяку. В якісь віки батьки встояли перед тиском Ніни й не дозволили тій знову перевернути їхнє життя з ніг на голову.
То ж її життя! Нехай тепер висьорбує! Шанс двічі не стукає…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
