– Та ви вже ледве ходите, який вам ремонт? А головне – навіщо? Яка у вашому віці різниця, на якому дивані сидіти? – роздратовано спитала Аліна, дізнавшись про плани бабусі та дідуся.
– Та ви, може, той ремонт навіть доробити не встигнете, зате які гроші вбухаєте. На вітер, можна сказати!
Віктор Ілліч схопився за серце і важко опустився на стілець, хапаючи ротом повітря. Ніна Андріївна, його дружина, завмерла, округливши очі. Вона не впізнавала свою онучку.
– Аліно, що ти таке кажеш… – ахнула Ніна Андріївна. – Нам теж хочеться пожити по-людськи. Хоча б на старість років.
– По-людськи? – перепитала Аліна, пирхнувши. – А мені не хочеться по-людськи? Якщо вже на те пішло, то це моя спадщина! А ви зараз її в унітаз спускаєте.
– Шпалери їм, бачите, перестали подобатися! А в мене сім’я, у мене, може, скоро діти будуть. Так це внесок у майбутнє, у цьому хоч сенс є, не те що в…
Ніна помітила, як зблід чоловік, і не витримала.
– Аліно, – тихо перервала вона внучку. – Будь ласка, йди. Поговоримо про це потім.
– Коли “потім”? Коли ви все вже купите? І гроші витратите? А ремонти ці з собою на той світ не заберете! А як мені жити? – Не зупинялася Аліна.
У результаті Ніні Андріївні довелося буквально виштовхувати онучку за двері. Жінка погрожувала, що покличе сусідів на допомогу. І, здається, тільки це й спрацювало.
– Ну, зрозуміло. Вікторії своїй не забудьте поплакатися, – зневажливо кинула Аліна перед тим, як піти. – Не здивуюсь, якщо ви все віддасте їй, а не рідній онучці.
Після цього в хаті зависла тиша. Тяжка, з гірким присмаком розпачу. Коли Ніна Андріївна повернулася на кухню, чоловік дивився на неї сумним поглядом.
– Ніно, ти чула? Спадок… Ми ще живі, тут сидимо, а з нами вже попрощалися подумки та все поділили.
– Ну, може, вона на нервах, Вітю… – спробувала виправдати Ніна. – Вони молоді, гарячі…
Жінка намагалася поводитися спокійно, хоча всередині назрівав шторм. Вона й сама не вірила в те, що говорила, просто не хотіла посилювати. Серце в чоловіка слабке, ще, не дай боже, станеться чого.
Віктор Ілліч тільки махнув рукою, сумно зітхнув і дивився у вікно. Вони знали, що це не на нервах. Це був гнійник, який зрів роками й нарешті прорвався.
…А як вони тряслися над цією дівчинкою свого часу. Їхня дочка, мати Аліни, пішла рано: згоріла від невиліковної хвороби за пів року.
Батько дівчинки, тільки-но дізнавшись діагноз дружини, випарувався в тумані. Аліні тоді було п’ять. Віктор та Ніна замінили їй батьків. Самі недоїдали, але в онуки завжди були найкращі сукні, репетитори, море щоліта.
– Бідна дівчинка, так рано осиротіла… – зітхали сусіди. І старі лізли зі шкіри геть, щоб Аліна не відчувала себе обділеною.
Виростили. Вивчили. Думали – опора буде. Але доля, як завжди, має свої плани.
Погляд Ніни теж упав на вікно. На подвір’ї, згинаючись під вагою двох величезних пакетів, поспішала до їхнього під’їзду Віка.
Та сама Віка, сусідка. Ровесниця їхньої Аліни…
Колись дівчатка дружили. У Віки батьки були – не приведи Господь. Батько йшов у загули, мати не відставала.
Дівчинка майже все дитинство провела у них, у Віктора та Ніни, ховаючись від розбірок батьків. Сиділа в куточку тиха, як миша, і робила уроки, поки Аліна вередувала і випрошувала новий телефон.
Віка виросла, відучилася і тепер працювала медсестрою на півтори ставки, виховувала двох дітей та ні на що не скаржилася.
Іноді навіть приходила та допомагала. Без прохань. Могла вимити вікна або принести продукти просто з поваги.
Аліна ж поступово ставала чужою. Сама вона, може, і не стала б так нахабніти, але їй «допомагав» чоловік, Стас. О, він був зразком жадібності.
А починалося все як добре… Коли Аліна привела його знайомитися, старі навіть зраділи: хлопець серйозний, не має шкідливих звичок, працює, непогано заробляє. Але хто ж знав, що він нестерпний скнара?
Якось запросили молоді їх у гості. Віктор із Ніною вбралися, купили дорогий комплект постільної білизни у подарунок. Прийшли.
На столі сиротливо лежала домашня піца майже без начинки: рідкісна сирна стружка, солоні огірки та по одному прозорому кружечку ковбаси на шматочок. Більше нічого. Не було навіть напоїв.
– Частуйтесь, – запросив усіх до столу Стас.
Віктор потягся було за шматком піци, та так і завмер. Йому стало якось ніяково. Якщо все це добро ділити на чотирьох, то там і спробувати не вистачить.
– А є щось попити? – скромно спитала Ніна Андріївна, коли сухе тісто встало поперек горла.
Аліна наївно кліпнула віями.
– Ой, бабусю, хотіла купити сік та забула… Зараз водички наллю.
Зате у них в гостях все було зовсім навпаки. Тут у Стаса відкривалася чорна дірка у шлунку. Він їв все поспіль: салати, гаряче, нарізку.
Їв так, наче його тиждень тримали у підвалі на хлібі та воді. А під кінець застілля штовхав Аліну ліктем убік і пошепки говорив, щоб вона попросила щось загорнути їм додому.
– Начебто, дорослі люди, заробляють пристойно, іпотеки немає, дітей теж… Куди ж гроші витрачають? – дивувався Віктор. – Живуть, як хом’яки: все в нірку, все про запас, ще й з інших тягнуть. Навіщо – незрозуміло…
Ніна тільки зітхала. А що вона могла сказати? Вона також не розуміла такого підходу.
Так би вони й жили, якби не дача.
Ніна та Віктор провели там половину молодості. Власноруч виростили величезний садок. Яблука, вишні, груші…
Чого там тільки не було. Нині вони їздили туди рідко, бо здоров’я не дозволяло. Натомість Аліна зі Стасом внадилися туди, як на роботу.
– Ми, бабусю, поїдемо, перевіримо, як там наш будиночок, – щебетала внучка.
– Їдьте, звичайно. Заодно відпочинете на свіжому повітрі, – раділа Ніна.
А наприкінці серпня Віктор Ілліч попросив сусіда, який мав машину, відвезти їх на дачу. Урожай зібрати. Приїхали. Зайшли на ділянку й остовпіли.
Дерева стояли голі. Зовсім. Ні яблучка, ні груші. Навіть абрикоси, які останнім часом були розміром з горіх, повністю вигребли.
– Може, злодії? – злякалася Ніна Андріївна.
Увечері здогадалися зателефонувати онучці.
– А, та це ми зібрали, – буденним тоном відповіла Аліна. – Стас сказав, чого добру пропадати. Я варення наварила, частину навіть продали колегам на роботі.
– Аліно… – Віктор насупився. – Так і ми хотіли собі хоч відерце на зиму. Не красиво вийшло. Ви б хоч запитали, чи привезли трохи…
– Діду, ну не починай, – роздратовано пирхнула Аліна. – Вам купити складно? У всіх магазинах і на всіх ринках цих яблук – завалися. А ми бензин витрачали, їздили, лазили збирали… На мою думку, ми заслужили компенсацію.
– Компенсацію? – перепитав дід. – Ну гаразд, буде вам компенсація…
Зовсім незадовго до того їх затопили сусіди. Шпалери відвалювалися пластами, ламінат здувся, у квартирі пахло вологістю та пліснявою. Жити так не можна було. Потрібен капітальний ремонт, а грошей не вистачало.
І Віктор ухвалив жорстке рішення.
– Продаємо дачу, Ніно. Все одно ми вже не їздимо туди, а годувати нашого зятя скнару мені щось не хочеться.
Ніні було трохи сумно, але вона погодилася.
Дачу швидко продали та почали планувати ремонт. Як тільки Аліна та Стас дізналися, що їхня дача пішла, почався цирк. Жадібність зятя, помножена на сліпу закоханість Аліни, дали гримучу суміш.
Стас, мабуть, уже потратив ці гроші, розпланував бюджет на п’ять років уперед, а тут у нього з-під носа вивели жирний шматок. Видно, він почав нацьковувати дружину, і та прийшла вимагати «своє».
З роздумів Ніну вирвав дверний дзвінок. На порозі стояла Віка.
– Тітко Ніно, я там у магазині такі гарні яблука побачила, як Віктор Ілліч любить. Ось принесла вам. Шарлотку випечете.
– Вікторіє, та навіщо ж ти витрачалася… – Ніна Андріївна ледве стримала сльози: після криків рідної внучки ця турбота з боку, здавалося б, чужої людини, шкрябала по живому.
– Беріть-беріть, – Віка сунула пакет Ніні в руки. – Як здоров’я? Тиск сьогодні міряли?
…Минуло три місяці. Ремонт нарешті було завершено. На кухні поклали кахлі, поміняли всю сантехніку, поновили меблі.
Замість стародавньої газової плити, яку треба було розпалювати сірниками, поставили нову панель. А вже, як Ніна захоплювалася посудомийною машинкою.
Віктор Ілліч, дивлячись на це перетворення та посмішку дружини, не міг не відчути задоволення. Він ніби скинув стару шкіру.
Але якщо стіни можна було відштукатурити, то тріщину у стосунках з онукою закласти було нічим.
Після того злощасного дня вони не спілкувалися. Ніні досі було боляче, коли вона згадувала те, що сталося. Іноді рука сама тяглася до телефону, проте жінка стримувалася.
Але через пару днів, у день народження Аліни, вона все ж таки не стрималася і написала внучці привітання. Замість відповіді Аліна надіслала похмурий смайлик.
– Аліно, у тебе все добре? Ніхто не скривдив? – стурбувалася Ніна.
Цього разу онука розщедрилася аж на голосове повідомлення.
– Образили! Ви й образили! – почувся її сердитий голос із динаміка. – Ну що, задоволені? Щасливі тепер? Домоглися свого! Стас пішов. Все, немає в мене тепер чоловіка!
Літні люди спантеличено переглянулися.
– А ми тут до чого? – обережно спитала Ніна.
– До того ж! Він щодня пиляв мені мозок, що я ганчірка, що не змогла на вас вплинути, що ви мене ні в що не ставите. А потім зібрав речі та звалив до мами. Через ваш безглуздий ремонт я залишилася одна!
Ніна слухала голосове повідомлення та відчувала, як усередині щось остаточно обривається. Остання ниточка надії.
– Аліно… Може, він тебе просто розлюбив? Нормальні чоловіки так не роблять, – заперечила Ніна.
– Та до чого тут це? – обурилася онучка. – Ви мали допомогти! Це нормально – допомагати молодим! А вам, аби п’яту точку в теплі тримати…
– Не сьогодні завтра на той світ вирушать, а їм ремонти подавай! Та щоб ви провалилися з цими своїми меблями!
Там було ще багато повідомлень, але Ніна не стала слухати їх. Вона зрозуміла, що марно. Навіщо їй зайвий раз сипати собі сіль на рану?
По щоках потекли сльози. Ніна плакала беззвучно, здригаючись. Віктор Ілліч сів поруч і поклав їй руку на плече.
Так вони й сиділи кілька хвилин. Мовчки, в оновленій, красивій, але такій порожній тепер квартирі.
– Нічого, Ніно, – тихо сказав Віктор, гладячи її по сивому волоссю. – Переживемо. Це, як зуб вирвати: один раз боляче, проте потім стане краще.
Наступного дня до них знову зазирнула Віка. Вона не знала ні про скандал, ні про розлучення. Просто прийшла, як завжди, у своєму старенькому пуховику.
– Тітко Ніно, Вікторе Іллічу, я тут пельменів наліпила, вирішила і вам занести. Смачні, домашні. Поставте чайник?
Поки вони пили чай, Віка розповідала їм про якусь смішну пацієнтку та про те, що їм обіцяли премію до Нового року.
Ніна дивилася на неї та думала, що іноді «рідня» – це просто генетична лотерея, в якій можна програти. А є люди, які стають рідними не по кро ві, а по душі та совісті.
Коли Віка, перемивши посуд після чаювання, пішла додому, Ніна Андріївна раптом запитала:
– Вітю… А квартира ж… Кому?
Віктор притих на кілька секунд. Він, звісно, знав, що вона думає. І знав відповідь.
– Точно не Аліні, Ніно. Досить з неї! Нехай будує своє життя сама, якщо ми їй так заважаємо.
– Люди засудять… – зітхнула Ніна. – Скажуть, що рідну онучку обділили, чужій дівці все відписали.
– А мені начхати, що люди скажуть! Люди з нами не живуть і склянку води не подають. А Віка… Вона хоч би людина. Не закопує нас раніше, ще й допомагає.
– Думаєш, треба переписати заповіт?
– Думаю, треба зробити дарчу, – кивнув Віктор. – Завтра до нотаріуса й поїдемо. І знаєш, Ніно… Ось мені чомусь зовсім не соромно.
– І мені, Вітю. І мені…
За вікном повільно кружляв сніг. У квартирі ще пахло домашніми пельменями. Життя, всупереч прогнозам Аліни, не закінчувалося.
Воно просто зробило крутий поворот, скинувши з плечей Віктора та Ніни зайвий баласт. Ось така сумна історія…
А ви як вважаєте, слушно вчинили Ніна та Віктор? Пишіть свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
