– Та як у тебе рука піднялася таке зробити?
– А що жахливого, не розумію? – Здивувалася Віка. – Я, між іншим, гроші заплатила свої, а ти ще й не задоволена.
– А ти мене спочатку спитати не додумалася, сестричко? – обурилася Лада.
– Та я дзвонила, ти не відповіла, то що мені на тебе цілий день чекати треба було?
– Яка ж ти! Не дзвони мені більше. Бог тобі суддя…
– Ну, ну… Все в тебе Бог на першому місці. Про себе краще подумала б, – пробурмотіла Віка. – І в кого ти в нас така недолуга вийшла? І мати, і батько, начебто нормальні… У бабусю чи що?
… – Весілля ми вирішили не влаштовувати, – розповідала Лада подрузі Соні.
– А чому так вирішили? – засмутилася Соня. – Я не розумію… Сукня, фата, краса! Це ж один раз у житті буває. Ну чи майже раз…
Соня засміялася, Лада теж усміхнулася, а потім сказала:
– Кому це все потрібне, Сонь? Гостям? Родичам? Мені ні.
– Ну добре, а подорож якусь запланували? Медовий місяць!
– Запланували, – усміхнулась Лада. – У село до бабусі Ані поїдемо, якомога далі від цивілізації. Ліси, поля, краса ж!..
– От чудні, моя сестра Лада та її Пашка! – сміючись, розповідала Віка своїй подрузі Юлі. – Одружилися по-тихому, без весілля, на медовий місяць поперлися в село.
– Я її з дитинства ненавиджу, цю глухомань, навіть не їздила туди на канікули ніколи, тільки Лада. Вона взагалі чудна, Лада.
– А що з нею не так? – Запитала Юля.
– Ну… Святу вічно корчила. Книжки розумні читала: класику, філософію, всяку релігію. Сяде, бувало, біля вікна, дивиться на зорі ввечері.
– Я говорю, спати лягай, що там дивитися? А вона, не заважай, мовляв, це так заворожує… Думає там щось собі, мріє…
– Ну буває. Романтична, мабуть, – сказала Юля.
– Та дивакувата вона! Соромно мені весь час було за сестру перед друзями. У нас різниця у два роки, я молодша.
– Ось мої подружки прийдуть до мене в гості додому, а вона сидить така вся правильна, розумну книжку читає. Ні попліткувати при ній, ні посміятися. Осудливо так дивиться, суворо. Душно від неї.
– Ікона у неї на полиці, біблія. “Мислив, отже існую” Декарта – настільна книга. Хто таке з доброї волі читатиме?! Ми про хлопців балакаємо, а вона все псує…
– В інститут, до речі, на відміну від мене, не вступила, та й не прагнула. Пішла в наш коледж. Мати вмовляла її в інститут йти, професію нормальну здобути, та все марно.
– Не хочу, каже, цю гонитву за грошима влаштовувати, життя не для цього дане. Відучилася, влаштувалася в зоомагазин, отримує гроші вже скільки років і заявляє, що не в грошах щастя. Знайшла собі такого ж дивака, ось одружилися.
– А житиме де? – Запитала Юля.
– У нього квартира бабусина. Там будуть, коли повернуться з весільної подорожі – хихикнула Віка.
Минув місяць. Лада з чоловіком Павлом повернулися із села задоволені, засмаглі. Накупалися в річці, нагулялися лугом і лісом, назбирали ягід і грибів, а ще допомогли бабусі Ані по господарству. Але вони повернулися не одні.
– Таке утнути могла лише Лада! – Розповідала Віка Юлі. — Десь там у баби Ані на околиці села підібрали вони дворнягу напівдохлу, нічийну, брудну, худу, – шкіра та кістки.
– Відгодували, відмили, назвали його Сніжок, бо він виявився білий, і з собою забрали в місто. Тепер маються з ним, по ветеринарках возять. Грошей купу віддали. Самі ледве кінці з кінцями зводять, куди їм ще пес хворий?
– Ти сама його бачила? – Запитала Юля.
– Бачила, Лада фотки надсилала. Ось не розумію. Якщо хотіли собаку, чому нормальну не вибрали, навіть безплатно по притулках пошукали б і взяли, так ні, цього хворого блохастого підібрали й давай лікувати. У цьому вся Лада.
… – А дивиться як… Ось віриш, очі, як людські, все розуміє, тільки не каже. Якби міг, сказав би, – ділилася Лада зі своєю подругою Сонею.
– Вилікували Сніжка? – Запитала Соня.
– Вилікували. Все в нього тепер добре. Ці люди, точніше, нелюди, що були його господарями, поїхали в місто, будинок свій замкнули, а пес у будці залишився, прив’язаний – на шиї мотузка.
– Він, мабуть, рвався, хотів втекти, і відірвав її. Або перегриз. А там сусідні будинки порожні стоять, пів села пустує, навіть погодувати його не було кому і водички налити.
– Нам баба Аня розповіла, що поїхали жителі тих будинків, давно ніхто не живе, вона й не знала, що собака там один залишився, та й не чути від баби Ані гавкоту, її будинок далеко ж!
– Це ми з Пашкою там гуляли, на поле за суницями ходили, от і почули, що хтось скиглить. Дивимося, пес-доходяга лежить на траві, ледве живий.
– Він чорний, брудний, ребра видно і животик ввалився. Ну, як його було залишити? Взяли й понесли, як ганчірочку. Він знесилів зовсім, лапу пошкодив, ходити не міг.
У Соні від жалю до нещасної тварини на очах заблищали сльози.
– І як цим людям спиться після такого… – сказала вона.
– А зараз такий пухнастий, гарний став, – усміхнулася Лада, крізь сльози. Вона теж заплакала. – Білий-білий. Лапу довго лікували, мало не довелося ампу тувати, але обійшлося. Ми з Пашкою ночей не спали, переживали.
– Вночі не сплять, хвилюються за цю псину, ой не можу, – сміялася Віка, розповідаючи подрузі. – Та начхати й забути!
– Ага, – погодилася Юля. – Тільки мороки собі нажили.
– Я, звичайно, мовчу, киваю, співчуваю, не говорю вголос те, що думаю. Лада така правильна, думає, що й усі такі, не хочеться її розчаровувати, – гидко захихотіла Віка.
– А взагалі, краще б дитину завели, все користі більше було б, адже треба покращувати демографічну ситуацію.
Подруги заливисто засміялися. Через пів року Лада дійсно поділилася з Вікою новиною про те, що чекає на дитину.
– Лада квола, в чому тільки душа тримається, – махнула рукою Віка, розповідаючи про цю подругу. – От і проблеми тепер має. Носиться у жіночу консультацію щодня. Щось негаразд у неї там, по-жіночому. Може не виносити дитину.
– А я завжди дивувалась, як такі дітей виношують? – Заявила Юля.
– Вони хочуть дуже цього малюка, просто мріють. Хоча грошей у них із Павлом, як і раніше, немає. Пашка має намір кудись поїхати на пару місяців, на заробітки, так сказала Лада.
– Ну молодці, – усміхнулася Юля, а потім жартома, додала: – А ти сама, що від сестри відстаєш? Не заміжня і не в положенні, у всьому тебе Лада обскакала.
– Не треба мені цього, я гроші заробляю, живу на своє задоволення, квартиру купила, машину, нафік мені це все? – засміялася Віка. – Саме те життя, яке я веду, і засуджує Лада, праведниця наша.
– Мама у свій час навіть боялася, що вона в монастир піде. Лада їздила туди, працівником була кілька місяців.
– Але потім сказала, що це не її. Відчуває вона, що її завдання зі світським чимось пов’язане. Он яка в мене сестра, не пара мені, – марнотратниці життя.
Юля засміялася і Віка теж. Вони були на одній хвилі й одна одну розуміли.
– Віка, допоможи, будь ласка, – звернулася Лада одного разу до сестри. – Паша ще за два тижні тільки із заробітків приїде, а мене в лікарню кладуть на збереження.
– Ну… І чим тобі допомогти? – Не зрозуміла Віка.
– Візьми до себе Сніжка на два тижні! У мами алергія, вона не може, – попросила Лада.
– І як ви тільки з цим Сніжком будете, коли малюк з’явиться, – тихенько пробурчала Віка. – Він у вас сам, як дитина.
– Ну Віка, ну, будь ласка, врятуй! Тільки йому ліки треба давати, вітаміни… Я все куплю, все напишу, коли і як давати, чим годувати, як доглядати. І ще.
– Не дозволяй, будь ласка, йому нічого з землі підбирати, коли будете гуляти. Це дуже важливо! Щойно налагодили травлення, стільки ліків довелося давати й все знову нанівець піде.
– Гаразд. Добре, – знехотя погодилася Віка. – Приводь свого пса. Але тільки на два тижні, ні днем більше!
– Дякую тобі, сестричко! Якщо мене не випишуть, там уже й Паша повернеться, забере Сніжка, подзвони йому, якщо що…
Лада поцілувала Віку в обидві щоки й пішла до себе додому. На душі в неї було спокійно.
Через два тижні, коли Ладу виписали, а Павло ось-ось мав приїхати, молода жінка пішла до сестри за своїм псом. Але Сніжка у Віки вдома не було.
– Ти збожеволіла, так?! – обурилася Лада. – Де мій собака?
– А що я мала робити? Він захворів, лежав на килимі своєму, зовсім поганий, ні на що не реагував, от я його й відвезла до притулку, та ще й грошей приплатила, щоб ветеринара викликали, полікували його! Коли мені з ним поратися, та й не люблю я собак. Тобі дзвонила, між іншим, але ти слухавку не взяла.
– Я на беззвучний режим телефон ставила… Там не можна, лікарня ж… – розгублено промовила Лада. – А чому ти мені потім брехала, що все нормально, коли я тобі писала і про Сніжка питала?
– Так і нормально! Хіба ж ні? Я добре справу зробила, про тебе подбала, давно треба було його до притулку здати. Тобі ж легше буде!
– З’явиться малюк не до Сніжків буде, ось побачиш, ще дякую скажеш! А у притулку догляд та нагляд. Я приїхала через тиждень, а вони його на ноги поставили, наче бігає, сказали, з’їв щось не те… Я їм ще грошей дала, на подяку, на допомогу притулку.
– Адреса! Адресу кажи, підла твоя душа! – зовсім нещасна Лада несподівано схопила сестру за комір і притиснула до стінки. В очах її було стільки люті, що Вікторії здалося, що сестра її зараз просто розмаже по стіні й мокрого місця не залишиться.
– Забрали Сніжка… Ось буквально сьогодні вранці одна жінка похилого віку приїжджала і забрала його, – повідомили Ладі в притулку.
– Це був мій пес, мій … – сказала Лада і заплакала від безсилля.
– Жінко, зачекайте, сядьте, ось на стільчик, вам же не можна хвилюватися! – літній чоловік, який працював у притулку, подав Ладі стілець. – То що ж ви одразу не забрали свого собаку? І хто тоді була та жінка, що її привезла?
– Це моя сестра… – слабким голосом промовила Лада і знепритомніла.
– Швидку! – вигукнув дідусь і тремтячими руками схопив свій телефон.
– Ладо… кохана… Ти не плач, все буде добре, – Павло зателефонував Ладі, яка лежала під крапельницею.
Про свою госпіталізацію вона йому написала в повідомленні, сидячи в приймальні, куди її привезли на швидкій. Її знову поклали в ту саму палату, на те саме ліжко.
– Я повернувся, грошей заробив, все буде гаразд. Я знайду Сніжка, не хвилюйся тільки! Бачиш, як це небезпечно, хвилюватись у твоєму становищі.
– Лікар тепер не відпускає мене, заборонив навіть підводитися, – слабким голосом промовила Лада. – Сніжок… Паша, знайди його, будь ласка… Прошу тебе…
Павло негайно поїхав до притулку. Там той самий чоловік похилого віку дав йому номер телефону жінки, яка забрала Сніжка.
– Я його не віддам. Чого б це? Він мені сподобався, гарний пес, – сказала жінка телефоном Павлові. – Хто ви такий і як впізнали мій номер? Це розголошення персональних даних! Я подам на них в суд!
– Моя дружина … Їй дуже погано. Вона на сьомому місяці, лежить у лікарні під крапельницею і плаче. Будь ласка… Я прошу вас, – тихо сказав Павло. – Можна я приїду до вас і все поясню?
– Сніжок! Безпородна ти моя краса! – Лада, як увійшла додому, кинулася обіймати пса. – Я ледве дочекалася сьогодні!
– Так просила виписати мене раніше, але лікар ні в яку не дозволяв … Звичайно, я ж двічі поспіль на збереженні відлежала, немає мені віри …
Лада засміялася. Вона була дуже щаслива й обіймала Сніжка за шию.
– Вікторії для мене більше не існує. Я занесла її номер в чорний список, – твердо промовила Лада.
Сніжок лизав їй руки та верещав від щастя. Павло дивився на цю ідилічну картину та посміхався. Він був радий, що зміг умовити ту жінку віддати Сніжка.
– У вас, юначе, такий відчайдушний вигляд, що я не можу вам відмовити, – поважно заявила Павлу літня пані, що взяла Сніжка з притулку.
– Тільки в це кубло за собакою я більше не поїду. Знайду нормальний заклад. А то, бач, то віддають, то назад забирають. Це ж який стрес і мені, і тварині!
– От недолугі, – журилася Віка, розмовляючи з подругою Юлею. – Мати мені сказала, що Лада та Пашка назад забрали свого безпородного пса. Ось нафік він їм здався? Ніяк не зрозумію. Навіщо?
– Дивні люди, – погодилася Юля.
– Та недолугі обидва… І дитину свою так само юродивою виховують. Жаль її навіть, – заявила Віка.
Вона серйозно вважала, що зробила добру справу і допомогла сестрі позбавитися проблеми.
Попри всі перипетії, малюк у Лади народ ився у термін, здоровий, з гарною вагою. Сніжок не заважав дбати про малюка, жили вони дружно і щасливо. Із сестрою, щоправда, так і не спілкувалися.
З цього приводу дуже переживала їхня матір. Вона не хотіла, щоб дочки сварилися і тому засмучувалася. Хоча розуміла, що вони дуже різні, і з цим вже нічого не вдієш…
Як вам вчинок сестри? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
