– Та яка ти мені дружина? Я що в РАЦС з тобою ходив? Свідоцтво про шлюб отримав? Каблучку тобі на безіменний палець одягав? Валерія зам’ялася. – Ні! Ні! І ні! – кричав Аркадій. – Ти мені – ніхто! То по якому праву ти називаєш себе моєю дружиною?

– Аркашо, ну не карай мене мовчанням! – слізно просила Валерія. – Поговорімо!

– А тобі є що сказати? – обурився Аркадій. – Ще слова знайшлися? Ти й так сказала більше, ніж треба!

– Але я ж нічого не сказала, – сказала Валерія, – нічого страшного!

– Запам’ятай, а краще запиши: мовчання – золото! Особливо у твоєму випадку! – Він відвернувся.

– Милий, ну, годі дутися! – Вона підсіла ближче.

– Та краще б ти взагалі нічого не казала! – Він сплеснув руками. – Звідки у вас жінок така здатність, що ви однією фразою можете зіпсувати все?

– У школі вас цьому навчають чи на курсах, як мужиків доводити?

Валерія сприйняла мовчанку Аркадія, як образу, через те, що вона вранці на нього накричала. Та й він молодець, розбив і свій і мій кухоль.

– Як ти так зміг? – Злилася вона. – У всіх руки, як руки, а в тебе наче з іншого місця ростуть!

– Гаразд, ти свій кухоль розгепав, навіщо ти мій чіпав? Чи ти спеціально, щоб улюблені кухлі у всіх одразу закінчилися?

Найпростіша побутова відповідь. На такі не те, що не ображаються, просто повз вуха пропускають.

Але Аркадій ображений пішов на роботу, а коли повернувся, жодного слова Валерії не сказав.

Просто сердився, дувся та ображався. Ігнорував усі її дії й навіть вечеряти не прийшов, коли вона його тричі кликала.

Але мир треба було відновити!

– Аркашо, та плюнь ти на ці кухлі, поїдемо в суботу в універмаг і купимо нові! А руки в тебе ростуть, звідки треба!

– Про які, чорт забирай, кухлі ти говориш? – Аркадій подивився на Валерію божевільними очима. – Ти що, сама не розумієш, що ти наробила своїм язиком?

– Я можу вибачення попросити, – розгублено промовила Валерія. – Любий, ти тільки не гнівайся!

– Вибачення? – Він почав істерично сміятися. – Якби те, що ти зробила своєю фразочкою, можна було б виправити вибаченням, я був би найщасливішою людиною на світі!

– А так, ти мене просто розчавила! Знищила! Розтоптала!

– Боже, та що я такого сказала? – Валерія зрозуміла, що річ не в кухлях. А в чому, навіть припустити не могла.

– А хто сьогодні сказав, коли моя начальниця дзвонила, що та розмовляє з дружиною Аркадія? – прокричав він, бризкаючи слиною в обличчя Валерії.

– Ти в душі був, а телефон розривався, – розгублено казала Валерія, – я відповіла, попросила почекати, доки я тобі телефон дам.

– А вона мене спитала, хто це. Ну, я й відповіла, що дружина. А коли донесла телефон, вона вже слухавку поклала. Що у цьому такого?

– І ти ще питаєш, що в цьому такого? – від крику Аркадій почервонів, а на скроні пульсувала жилка. – Що в цьому такого? Та яка ти мені дружина?

– Я що в РАЦС з тобою ходив? Свідоцтво про шлюб отримав? Каблучку тобі на безіменний палець одягав?

Валерія зам’ялася. Вона всього цього дуже хотіла, але якось жили без цього.

– Ні! Ні! І ні! – кричав Аркадій. – Ти мені – ніхто! То по якому праву ти називаєш себе моєю дружиною?

… – І довго ще це триватиме? – З посмішкою запитала Софія Євгенівна.

– Мамо, – Валерія подивилася з докором, – зараз не ті часи, та й тобі не личать пуританські промови. Ти й сама, після відходу батька з ким тільки не жила!

– Ти на матір пліток не зводь! Мати знає, що їй треба! – Софія Євгенівна посміхатися не перестала. – У мене вже вік такий, що жодна плітка не прилипне! А ти ще молода, тобі ще жити та жити!

– Мамо, п’ятдесят чотири роки – це жодного разу не старість! Ти ще й сама можеш вийти заміж, а за останніми тенденціями, то й не раз!

– Знайшовся б нормальний чоловік, я, можливо, і вийшла б, – вона пригладила зачіску, – доводиться сурогатами перебиватися!

– А ти мені ще щось кажеш! – засміялася Валерія.

І ось тут Софія Євгенівна посміхатися припинила:

– Лєро, я розумію, що зараз багато хто живе без розпису та свідоцтв, дітей народ жують, і це вважається нормальними стосунками.

Але навіть юридичною мовою це називається співмешкання. А це, своєю чергою, жодних гарантій!

– Мамо, коли кохання є, це краще за будь-які гарантії, – відповіла Валерія.

– Кохання сьогодні є, а завтра нема, а чоловік, якщо він офіційний, якусь безпеку та страховку дасть! Дитині – зрозуміло, аліменти у будь-якому випадку.

– А якщо житло, машина, техніка, майно, – то навіть через суд нічого не отримаєш, якщо він рогом упреться!

– Мамуля, у нас з Аркашею чудові стосунки! І живемо ми вже разом шість років. Навіщо потрібні усі ці свідоцтва? А якщо питання в грошах, то зарплати у нас однакові.

– Не переконливо, не конкретно, а значить – непорядок! – Софія Євгенівна погрозила пальцем. – Лєро, ти хоч його до ідеї підведи!

– Так, між іншим, чоловіком його назви, начебто, жартома. Та попроси обійняти кохану дружину.

– Нехай до слів звикне, у голові прокрутить. А потім можна й окільцювати селезня!

– А якщо я його цими слівцями злякаю, то отримаю спочатку скандал, потім образу, а потім самотність! – Валерія похитала головою. – Знаєш, мамо, щастя – це тендітна штука, його берегти треба, а не випробовувати на злам!

– Взагалі, життя твоє, – знизала плечима Софія Євгенівна, – а тебе я прийму, що одну, що з онуком, дай Боже, якщо взагалі з’являться.

– Ти тільки подумай, що гульки – гульками, а доросле життя, воно з відповідальністю. А у твоїх стосунках ніхто нікому нічого не винен. Воно і вірно, але безглуздо!

Валерія була вдячна матері за доброту та підтримку. А ось поради змусили замислитись.

Шлюб, по суті, це більше її страховка. І вигідний, як не крути, більше жінці, ніж чоловікові. І подруга Ганна радила Валерії оформити стосунки з Аркадієм. Але наводила інші аргументи:

– Припустимо, візьмете ви в кредит квартиру чи машину, а може, дачу. Ну, або, у крайньому разі, побутової техніки повний будинок. Кредити, зрозуміло, ви оформите на голову вашої сурогатної родини.

– Аня, – Валерія подивилася з докором, – давай без епітетів!

– Гаразд, – погодилася вона. – Коротше, на Аркашу. І раптом ви вирішите розбігтися!

– І не треба бути песимісткою!

– Добре, – Аня махнула рукою. – Станеться щось надзвичайне, і ви розлучитеся, – красномовний погляд Валерії змусив Аню трохи змінити вектор.

– Захоче Аркаша подарувати коханому племіннику, мамі, дядьку Петру, тітці Мотрі, квартиру, машину чи дачу. І подарує, а ти навіть слова не зможеш сказати!

– Сказати зможу, – запевнила Валерія.

– Ну й скажеш! – Аня показово усміхнулася. – А довести, що це спільне майно і купувалося чи виплачувалось у кредит зі спільного котла не зможеш! І так ти пролітаєш повз спільно нажите майно!

– А суд, свідки?

– Єдине, що тобі допоможе відстояти своє – лише суд. Але я тобі скажу, складно буває довести, що це ти, і що в тебе теж є права. Тим більше той, кому майно перепаде, приведе натовп, який заявить, що ти ні гривні в це не вклала!

– Ти розповідаєш найгірший варіант! – промовила Валерія.

– Я розповідаю звичайнісінький випадок із судової практики, коли люди живуть, як ви з Аркадієм.

– Тобто мені треба збирати чеки, вести бухгалтерію, а ще записувати всі розмови з Аркадієм, коли заходить мова про гроші та покупки? – Запитала Валерія.

– Або просто зводити його до РАЦСу, – тепер усмішка Ані була доброю і відкритою, символізуючи оптимальний варіант.

– Мені й мама каже, що треба тягти його мало не на аркані. Тільки спочатку до цього рішення привести його потрібно. А робити, просто привчаючи до слів «чоловік, дружина».

– Ось і займайся!

До звичайного набору зменшувально-пестливих звернень слово «чоловік» приліпилося просто. І для позначення себе слово “дружина” підійшло гармонійно. Добре на язик лягали ці слова.

Валерія спочатку побоювалася, що Аркаша одразу почне бунтувати, але він лише посміювався, але сам заповітні поєднання букв не повторював.

А Валерія лише посилювала тиск. Скрізь і всюди, доречно і не тільки, Аркадія називала чоловіком, а себе дружиною.

І настільки цим перейнялася, що навіть не помітила, як на запитання начальниці чоловіка, з ким та має честь розмовляти, відповіла, що це дружина. Буденно, просто буденно.

– Аркашо, так ми живемо вже стільки років, – сказала Валерія, – я думала, що ми сім’я. Так, без РАЦСу, так це нормально зараз. А попереду у нас діти та довге щасливе життя!

– Та яка ти мені дружина? Я що в РАЦС з тобою ходив? Свідоцтво про шлюб отримав? Каблучку тобі на безіменний палець одягав?

Валерія зам’ялася. Вона всього цього дуже хотіла, але якось жили без цього.

– Ні! Ні! І ні! – кричав Аркадій. – Ти мені – ніхто! То по якому праву ти називаєш себе моєю дружиною?

– От і думала б так і далі, чого ти полізла зі своїми дружинами до моєї начальниці? Не відповідала б і все! Дала телефон і тебе це не стосується!

– Любий, але я ж постійно тебе чоловіком називаю, яка різниця?

– А така різниця, що мене тепер через тебе звільнять! Ти не просто мені настрій зіпсувала! Ти мені життя зіпсувала! Ти мені кар’єру на злеті зламала!

– Та я тепер з тобою не те, що до РАЦСу не піду! Я з тобою не житиму! Ось зараз буду речі збирати!

– Аркашо, а чи не перегинаєш ти палицю? – Запитала приголомшена Валерія. – Ну, сказала я твоїй начальниці, що я твоя дружина. Що це змінило?

– Та, блін, те, що Міра Борисівна мене на роботі тримала, бо мріяла на лопатки вкласти, як вільного… бичка!

– А тепер, раз у мене дружина, то її мрії впали! Вона вже сьогодні до кінця дня наказ про моє звільнення підписала!

За тиждень, як Аркадій пішов, до Валерії здійснила візит згадана Міра Борисівна:

– Валеріє, я перепросити хотіла, – промовила вона, – але не за те, що Аркашу звільнила, а за те, що ви весь час жили у брехні та зрадах вашого…, – вона затнулася.

– Зрозуміло, – відмахнулась Валерія.

– А у мене на нього були особливі види. І зустрічалися ми, так би мовити, без краваток. Так і колеги були ним обласкані.

Валерія проковтнула, борючись із нудотою.

– Ми ж думали, що він неодружений, тому й суперничали за місце поряд з ним. Якби знали, то ні-ні… Якби ми знали, що він чоловік…

– Ми не були розписані.

– Ну, співмешканець…

– Вже ні, – Валерія опустила очі.

– Знаєте, – Мира Борисівна промовила впевненим голосом, – так воно навіть краще. Тому що він і не чоловік, і не співмешканець, а просто… покидьок! Нахіба він вам здався! Так навіть краще, що він вас звільнив!

Валерія не могла з нею не погодитись…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!