Кирило звично нарізав м’ясо, зосереджено працюючи важким ножем. Лезо легко ковзало по волокнах, спритно відокремлюючи жир, руки рухалися швидко, автоматично.
Все було, як завжди – гомін голосів, брязкіт каси, запах свіжого м’яса, який він уже давно припинив помічати. Але щось змусило його відволіктися.
Погляд зачепився за невелику зігнуту постать біля вітрини. Він побачив бабусю.
Вона стояла, трохи згорбившись, у старенькому, потертому пальті, яке вже давно не гріло. Хустка на голові збилася, тонкі плечі злегка тремтіли.
У руках вона стискала маленький поліетиленовий пакетик, і Кирило чув, як у ньому тихо брязкали монети.
Бабуся довго дивилася на вітрину, але не на м’ясо, яке зазвичай розбирали першим – не на ніжну вирізку, не на апетитні стейки, не на м’ясисті шматки, з яких можна було б зварити наваристий борщ.
Вона дивилася на кістки… Ті самі, які купували для собак та котів, щоб хоч якось урізноманітнити їхній раціон.
Кирило сповільнив рухи, не зводячи з неї погляду. Він навіть ножа з рук випустив, але майже не помітив цього.
Бабуся ледве чутно розмовляла сама з собою, прикидаючи щось в голові.
– Так… якщо я зварю бульйон… Може, на три дні вистачить… Так, вистачить…
Вона вимовила це так буденно, так спокійно, ніби звикла до такого стану речей. Кирило відчув, як у нього всередині неприємно засмоктало під ложечкою.
Він витер руки об фартух, відійшов від столу і підійшов ближче:
– Бабуся, а для кого берете кістки? Собаку годуєте?
Бабуся здригнулася, ніби не чекала, що до неї звернуться. На мить у її очах промайнуло збентеження, і вона відвела погляд.
– Та яку собаку, любий, – тихо сказала вона і посміхнулася. Але ця усмішка була якась гірка, ніби їй самій було ніяково від своїх слів. – Мені б себе прогодувати… До пенсії тиждень, міркую, як протягнути.
Вона сказала це просто, без скарг, без очікування співчуття. Просто, як факт, з яким доводилося миритись.
Кирило стиснув зуби, дивлячись на її тонкі, тремтячі пальці, що стискали пакетик з монетами.
Він глянув на вітрину. Там лежали соковиті шматки м’яса, акуратно покладені на охолоджене скло, готові до продажу.
Він знав скільки це коштує. Знав, що для неї це непіднімна розкіш. А потім, не роздумуючи, зробив вибір.
Кирило швидко взяв цілу курку, спритно загорнув її в цупкий папір, додав зверху ще добрий шмат фаршу – свіжого, рожевого, не того, що зазвичай залишають до кінця дня. Все склав у пакет, перевірив, чи добре загорнуто, щоб бабуся могла донести спокійно.
– Ось, тримайте, бабусю, – сказав він, простягаючи пакет через прилавок.
Бабуся завмерла. Вона не одразу потяглася за ним, а лише розгублено подивилася на Кирила, ніби не вірячи, що це зараз відбувається.
– Милий, та у мене грошей немає на це… – прошепотіла вона, зиркнувши на свій пакетик з монетами.
Кирило посміхнувся, та хитнув головою:
– Та які гроші? Це вам просто так.
Але бабуся, замість того, щоб узяти, зробила крок назад, щільно притиснувши до грудей свої руки.
– Ні, ні, – похитала вона головою, в голосі тремтіло збентеження. – Так не можна… Я заплачу потім…
Кирило дивився на неї й відчував, як усередині щось стискається.
– Не треба, бабусю, – м’яко сказав він, трохи підсуваючи пакет ближче. – Від щирого серця.
Вона все ж таки обережно взяла його, ніби боялася, що він зникне в неї з рук. Стиснула пальцями, і Кирило помітив, як затремтіли її тонкі, натруджені руки.
На очах у неї блиснули сльози.
– Ти ж себе обділяєш… – пробурмотіла вона, дивлячись на нього так, ніби намагалася зрозуміти, чому він це робить.
Кирило махнув рукою, трохи посміхнувшись.
– У мене, бабусю, все гаразд. Ось навіть зайвий шматок м’яса є. Візьміть, зваріть суп. Нехай хоч раз на тиждень у вас буде щось тепле, та ситне.
Вона довго мовчала. А потім раптом зробила крок вперед і обняла його. Міцно-міцно, по-материнськи.
– Дякую тобі, рідний, – прошепотіла вона, голос у неї тремтів. – Нехай тобі доля подвійно поверне…
Кирило відчув, як у його грудях розливається тепло.
– Та чого там, – промимрив він, відчуваючи легку незручність. – Це просто курка.
Але бабуся знала – це було більше, ніж курка.
Наступного дня Кирило працював, як завжди. Покупці приходили і йшли, день йшов своєю чергою, але було щось незвичайне. Кирило відчував це буквально шкірою.
Люди дивилися на нього інакше – з якоюсь теплотою, легкою посмішкою. Здавалося, що в повітрі витає щось особливе, ніби невидима подяка огортає його.
Спочатку він не надавав цьому значення, але потім до нього підійшла жінка середнього віку, постійна покупниця. У руках у неї був кошик з овочами.
– Це правда, що ти вчора бабці їжу безплатно віддав? – спитала вона, схиляючи голову і пильно дивлячись на нього.
Кирило на мить завмер. Він не очікував, що хтось взагалі помітив цей момент, а тим більше, що про це заговорять. Він почухав потилицю і злегка знизав плечима.
– Ну… була справа, – ніяково відповів він, не знаючи, що сказати.
Жінка раптом тепло посміхнулася.
– Ти, можливо, не знаєш, але її всі тут знають. Вдова, пенсія крихітна, син далеко… Живе одна. Гарний ти хлопець, добрий. – У її голосі звучала щира вдячність.
Кирило ніяково махнув рукою, намагаючись приховати збентеження.
– Та гаразд вам… Так, дрібниці.
Та жінка не слухала. Вона заплатила за покупки, ще раз кивнула йому, та вийшла. А Кирило довго стояв і дивився їй услід, відчуваючи дивне тепло всередині.
За кілька годин, коли Кирило вже майже забув цю розмову, до нього зайшов мужик із сусідньої крамниці.
То був Васильович – здоровенний, років п’ятдесяти, з грубим голосом і добрими зморшками біля очей.
– Кирило, чув, як ти стареньку нагодував. Молодець, – сказав він, поклавши на прилавок два домашні пироги. – Тримай, це тобі від нас.
Кирило заморгав. Він навіть не встиг заперечити, як Васильович ляснув його по плечу, і повернувся до виходу.
– Гей, та не треба, – промимрив Кирило, але мужик уже пішов, залишивши його одного з запашними пирогами.
Хлопець зітхнув і посміхнувся. “Ось так поворот”, – подумав він, кладучи пироги в підсобку. День продовжився, але тепер Кирило почував себе якось інакше – ніби став частиною чогось більшого.
А наступного дня історія набула нового продовження.
До каси підійшла ще одна жінка – молодша, з добрими очима, та у світлій хустці. Вона купила кілька продуктів, розплатилася, а потім, начебто поміж справою, непомітно поклала шоколадку поряд з касою.
– Це вам просто так, – сказала вона з лукавою усмішкою, і підморгнула.
Кирило завмер, дивлячись на неї з подивом. Ще недавно він просто допоміг старенькій, не думаючи про наслідки, а тепер люди навколо ніби почали передавати цю доброту далі.
Він узяв шоколадку в руки, покрутив її, відчуваючи, як на губах з’являється тепла посмішка.
“Добро справді повертається”, – подумав він, і на душі стало ясно.
Через тиждень, того ж дня, що й минулого разу, бабуся знову зайшла у крамницю.
Кирило одразу її помітив. Минулого разу вона виглядала розгубленою, збентеженою, ніби соромилася навіть заговорити.
А тепер йшла впевнено, хоч і обережно, підтримуючи свою сумку обома руками. В очах її не було тієї колишньої боязкості. Навпаки – світилася теплом, та якоюсь внутрішньою рішучістю.
Вона підійшла до прилавка, посміхнулася, й обережно поклала кілька складених купюр.
– Ось, любий, – сказала вона, дивлячись Кирилові прямо в очі. – Пенсію отримала. Хочу заплатити за ту курку.
Хлопець здивовано підняв брови, не одразу розуміючи, що відповісти. Він глянув на гроші, а потім на бабусю.
– Бабуся, та ви що? – Він відсунув купюри назад до неї. – Не треба нічого платити, я просто так…
Але старенька рішуче хитнула головою.
– Ні, рідний. То не милостиня була, а доброта. А за доброту треба платити добротою.
Вона потяглася до своєї сумки, акуратно розгорнула невеликий пакунок. Кирило побачив, що там лежить щось м’яке, тепле, з візерунком.
– Ось, тобі, – сказала бабуся, дістаючи скруток. – Сама зв’язала. Щоб ноги не мерзли.
Кирило взяв у руки подарунок. Це були шкарпетки, товсті, вовняні, акуратно зв’язані з любов’ю. Він провів пальцями по рівних петельках, відчуваючи, які вони м’які та теплі.
– Бабуся… – пробурмотів він, дивлячись на неї з вдячністю.
Вона посміхнулася, зморшки біля очей стали ще глибшими, але від цього її обличчя виглядало тільки добрішим.
– Носи на здоров’я, синку, – сказала вона.
І, не чекаючи відповіді, розвернулась і пішла до виходу, ступаючи обережно, але твердо.
Кирило дивився їй услід. У грудях було якесь щемливе почуття – не смуток, ні, швидше щось тепле, сповнене світлом. Він ще раз глянув на шкарпетки, стиснув їх у руках.
І зрозумів, що вони будуть зігрівати його краще, за будь-яке хутро. Отож, робіть добро, і воно вам повернеться багаторазово…
Пишіть коментарі, ставте вподобайки, що ви думаєте з цього приводу?
