– Та з якого дива він тобі все залишив, а нас взагалі кинув?! – репетував на Аллу її рідний брат Руслан. – Ми, взагалі-то, такі самі права маємо!
– Це не моє рішення, – відмахнулася вона від брата, як від мухи. – Батько заздалегідь усе вирішив.
– Звісно! – верескливо закричав Руслан. – Нас із Людкою обабіч, а ти в дамках! Врахуй, ми за своє ще поборемося!
Коли в сім’ї троє дітей – це завжди непросто, але якщо з них лише один вселяє надії батькам, справа зовсім погана.
Серед трьох спадкоємців свого батька, Алла завжди була тямущою. Розумною, світлою головою, яка все хапає на льоту, як посміювався батько.
– Алло, а потягнеш мій бізнес? – питав він, коли донька закінчила фінансово-економічний університет, та вступила на другу вищу, по управлінню персоналом. – На цих недолугих надій немає. Усе швидко розтратять, і по світу підуть.
– Ну тату, навіщо ти так, їм же прикро! – сказала з усмішкою Алла. – Хоча інакше й не скажеш. Щоправда, є ще надія, що Руслан та Людмила у нас порозумнішають.
– Ага, зараз! Їй-богу, краще б сина інакше назвав, – реготав батько. – Богатир із нашого Руслана зовсім не вийшов.
Молодші діти у сім’ї справді були своєрідні. Люда з’явилася, коли Аллі було п’ять, Руслан був молодший за сестру на десять років.
І якщо старша дочка виявилася хваткою, спритною, із залізним характером, молодших наче розмазали по киселю.
Людмила вічно влипала в афери, її воліли обдурити всі довкола, а вже чоловіків сестриця вибирала найгірших.
З Русланом було ще гірше, він став справжнім альфонсом. Він шукав багатих панянок, які готові взяти його на утримання.
Слідкував за зовнішністю, не вилазив зі спортзалу. І ні дня у своєму житті не працював. А над Аллою, яка з тридцяти років орала в бізнесі батька, він відверто посміювався.
– Так, сестрице, якщо ти на світ божий з’явилася ломовим конем, то ним і богу душу віддаси, – глумився братик.
– Подивися на себе в дзеркало, люба. Обличчя попливло, під очима синці. Ну хоч у солярій сходи, позасмагай, а то, як з фільму жахів!
– Зате ти, Русланчику, у нас усім на заздрість виглядаєш, ніби з курорту, – посміхнулася Алла. – Що, тітка чергова покинула, прийшов до страшної сестри просити грошей?
– Ну чого ти, образилась, чи що, на правду? – реготав Руслан. – Та перестань, я ж люблячи. До речі, Алло, дай грошей трохи до наступної жертви протриматись. Я на курорт поїду, настав час великих гастролей.
– Руслане, ти дострибаєшся колись, – зітхнула Алла. – Голову відвернуть і не спитають, як звати.
– Ну, а батько на що? – реготнув Руслан. – Він мене хоч і вважає біосміттям, у біді точно не кине.
Поки батько Микола Васильович був у повній силі, діти його відверто побоювалися, але в останні роки тато почав сильно здавати.
У сорок п’ять років Алла фактично очолила його бізнес, велику меблеву фабрику, та завод з виробництва листових матеріалів із тирси та стружки. Їхня продукція була популярною, бізнес вимагав твердої руки.
Молодші діти, помітивши недугу батька, тріумфували. Особливо Людмила, яку в цей момент якраз обробляв черговий альфонс.
Вона вже вичерпала всі кредити довіри, і дуже розраховувала на швидку спадщину. Причому, Люда цього навіть не приховувала, та нехитро розповідала сестрі про свої плани:
– От не стане батька, продамо завод та фабрику, тоді заживемо. Я будинок на морі куплю з садом, свого Льошку туди вивезу. Може, позбавиться шкідливих звичок, почнемо нормально жити.
– А що заважає тут нормально жити? – поцікавилася сестра Алла. – У чому проблема?
– Туга його тут поглинає, так і сказав мені, що перед останнім терміном своїм встиг з’їздити на море. І там йому було дуже добре, – натхненно говорила Людмила.
– То на чиї гроші він там гуляв, Льошка твій? – Запитала сестру Алла. – Напевно, таку ж довірливу святу наївність собі знайшов, твою кармічну сестру. Її й підмовив на гарне життя біля моря.
– Так, а вона потім заяву накатала, що руки простягав. А Льошка її, майже, не чіпав, – захищала коханого Люда. – Струс мозку і пошкодження ребер вона сама собі влаштувала. Зі шкідливості, щоб його зачинили.
– Людо, ти нормальна взагалі? – Запитала її Алла. – З карним злочинцем жити. Нічого не боїшся?
– Це ви сидите і тремтите, а мій Льошка лев і тигр, мене любить, на руках носить. Йому просто раніше з жінками не щастило.
Дивлячись на Людмилу, яка погладшала, та рано постаріла від розгульного способу життя, Алла подумала, що другу таку божевільну цей пройдисвіт і справді навряд чи знайшов би.
Людмила була фантастично недолуга, самовпевнена, і при цьому довірлива. Цим користувався і Руслан, який іноді, через сестру, випрошував у батька гроші для себе. Але з появою Льоші годівниця прикрилася, всі гроші тепер йшли тільки на нього.
Алла послухала міркування брата і сестри, й тихо жахнулася. Її батьки давно розлучилися, мама була щаслива у шлюбі в іншій країні.
Майно вони давно поділили, тому спадщину мали отримувати тільки вони втрьох, і сам цей факт її лякав. Алла вже розуміла, що за кожну гривню її родичі будуть готові змагатися до останнього.
За рік до свого відходу, Микола Васильович дуже схуд, у нього виявили невиліковну хворобу, він потрапив до лікарні. Батько викликав до себе Аллу, і почав непросту розмову.
– Алло, ти ж все розумієш, це вже точно кінець, нема на що сподіватися, випишуся того тижня додому. А там, скільки бог дасть, усе моє, – сказав Микола Васильович.
– Тату, та не поспішай ти, зараз стільки експериментальних методів лікування, – відповіла Алла.
І додала:
– Я без тебе не впораюся.
– Та перестань, доню, ти ще мене за пояс заткнеш, – посміхнувся Микола Васильович невесело. – Про це і йтиметься розмова.
– Я вважаю, що буде несправедливо, якщо Руслан та Люда отримають те саме, що й ти. Рівні частки – це нісенітниця для слабаків. Але якщо я залишу заповіт, то це не допоможе.
– Його можна оскаржити, вимагати свої частки. Загалом, нудно і довго, та ще й без гарантій. А я людина справи, гроші рахувати вмію.
– Але вони й справді спадкоємці, тату, – відповіла Алла. – Усі ми троє.
– Насправді тільки ти, дочко, – відповів Микола Васильович. – І ховатимеш мене, і оплакуватимеш. А ці два нахлібники відразу побіжать хату розтягати, та гроші мої тринькати. Людка все Льошці віддасть, Руслан прогуляє, одне одного не кращі. Загалом, я вважаю так, все маєш отримати ти.
– Тату, я не зможу так, – відповіла Алла. – Вони мене заклюють.
– Та гаразд, ти моєї породи, орлиної, – посміхнувся батько. – А вони так, бройлери, великі та без мізків. Послухай, я зараз все на тебе перепишу. Нотаріус уже їде.
– Будеш єдиним власником. Я консультувався, подароване за життя, зворотного ходу не має. У спадкову масу це не потрапить. Загалом, дочка, будеш багатою жінкою відсьогодні.
– Тату, але чому саме зараз? – допитувалася Алла. – І коли ти їм про це скажеш?
– Зараз, поки я ще можу підтвердити дієздатність, – відповів Микола Васильович. – А їм взагалі нічого не скажу. Це їм буде сюрприз.
Алла визнала це досить жорстоким, але вірним кроком.
Батько переписав на неї все, завод та фабрику, свій будинок та міську квартиру. Переказав гроші з рахунку в банку, залишив собі певну суму, її розмірів Алла не знала. Дісталися їй і улюблені батьківські машини, та його колекція марок.
На виробництві, звісно, про зміну власника дізналися. Та й партнери спочатку були не дуже раді змінам, але потім упокорилися, продовжили роботу з Аллою замість її батька.
Через рік, коли Миколи Васильовича не стало, його старша дочка вже впевнено керувала бізнесом, та розбиралася у всіх його тонкощах.
Вже в день поховання її брат і сестра почали поводитися абсолютно потворно.
Першим приїхав Руслан, веселий, він ходив по дому батька, обдивлявся речі, обговорював їхню ціну, щось фотографував і прикидав. Кілька разів поцілував Аллу в щоку, і потім вибухнув промовою.
– Ось і дочекалися! І не кажи, що ти сумуєш. Наш тато був порядним скнарою. Добре, що тепер грошима можна буде вільно розпоряджатися. І машини підготуй, завтра заїду, візьму свою частку з гаража.
– Може, ми батька спершу проводимо? – запропонувала Алла. – Не по-людськи це якось.
– Та досить тобі лицемірити, сама, мабуть, чекала з нетерпінням цього дня. Не набридло нянькою при старому ходити?
– До речі, сестрице, якщо що, можеш залишитися управляти моєю фабрикою. А завод, так і бути, Людці відпишемо. Не позбавляти ж тебе роботи. Я зараз просто на мілині, й всім навколо винен.
– Що, мордочка вже не така свіжа? – Єхидно запитала брата Алла. – Жінки вибирають молодших кавалерів?
– Та гаразд, з батьківськими грошима я можу бути, хоч мавпою, – зареготав Руслан.
Алла відправила його в машину, а сама спостерігала за Людою, яка прийшла зі своїм Льошкою. І він тепер кружляв біля сейфа, що стояв у кабінеті.
Алла мовчки кивнула охоронцеві, і той відтіснив сторонніх з кабінету. Людмила відразу ошаленіла:
– Ти чого тут розпоряджаєшся? Ми всі спадкоємці, а Льоша мені, майже чоловік. Може і ходити, і дивитися, що захоче. Завтра взагалі приїду, вибиратимемо, що собі заберемо.
– Поїхали вже, – попросила Алла, – вистачить на сьогодні скандалів.
Вони ледве встигли проводити батька. Всі партнери та клієнти, які прийшли на цей скорботний захід, підходили до Алли, щоб висловити співчуття, і тут Руслан закотив істерику.
– А що, ми для вас бруд під ногами? Чому мені ніхто не висловлює співчуття? До речі, завтра приїду на фабрику, там і подивимося. Будете кланятися новому господареві.
– А з якого дива? – примружив очі колишній заступник батька. – Все давно належить Аллі Миколаївні, понад рік вона вже у нас господиня. Без її розпорядження ви далі посту охорони не пройдете.
– Як це господиня? – рвонувся Руслан до Алли. – Це правда?
– Так, – сказала вона. – Жодного поділу спадщини не буде. Хотіла завтра з вами це обговорити. Але розумію, що доведеться зараз.
– Загалом усе майно батька переведено на мене. Це його рішення. У спадок це майно не увійде, можемо поділити залишки на татових особистих рахунках.
– Як це?! І будинок, і машини, і фабрика із заводом твої? – заверещала Людмила, і кинулася на сестру, виставивши вперед гострі пазурі. – Очі твої зараз подряпаю!
– Людо, це нічого не змінить, – просто відповіла Алла. – Тато все це передбачав. І мені шкода, що його прогнози справдилися.
Вона покинула будівлю панахидної зали, і вирушила на роботу. Наступні кілька місяців Алла жила, ніби в облозі.
Скрізь доводилося ходити з охороною, а на фабриці та заводі нескінченно відбувалися якісь виїзні аудити, та інспекції через скарги доброзичливців. Навіть ті співробітники, які спочатку шкодували молодших дітей власника, швидко перейшли на бік Алли.
А та добре знала, що запала та ресурсів у її брата та сестри вистачить максимум на пів року. Від своєї частки грошей на рахунках батька вона відмовилася на їхню користь, кинула подачку, як сказала Людмила.
Коли гроші скінчилися, її родичі знову повернулися до звичної тактики. Першим зателефонував Руслан, начебто нічого й не було. Він весело сказав:
– Ну як ти тут, сестричка? Може, побачимося, вип’ємо кави?
– З отрутою? – посміхнулася Алла. – Ти вирішив уже не розмінюватися на дрібниці?
– А що я? Це все Людка воду каламутила. А молодший брат тебе завжди любив.
– Русику, у тебе гроші скінчилися? – Розсміялася з полегшенням Алла. – Все ясно, але мене, як гаманець, можеш не розглядати.
Брат кинув слухавку, а потім з’явилася і Людмила, теж дуже лагідна. Вона у всіх підступах звинувачувала Руслана, і просила грошей на передачу коханому.
Їй Алла теж відмовила. Улюблені родичі вимотали їй стільки нервів, що відновлювати спілкування просто не було сил.
Алла змінила номер телефону, та продовжує жити в будинку батька. Для захисту від непроханих гостей вона завела собаку, та поставила охоронну систему.
Але поки що Руслан та Людмила мовчать, і не дають про себе знати. Можливо, в їхніх головах уже зріє новий план помсти сестрі, яка так спритно обійшла їх зі спадщиною…
