– Кирило, там твоя колишня дружина. Із сином.
Ліза хотіла сказати це байдуже, але не вийшло. Зрозуміло, що ніхто не любить колишніх дружин своїх чоловіків, але Лізі вона була гидка, як людина.
Криклива хабалка, вічно щось вимагала. І син їхній якийсь зашуганий, начебто боїться своєї ж матері.
– Що їй потрібно?! – розлютився Кирило.
– А я звідки знаю. Іди та спитай.
Ліза вийшла зі спальні та попрямувала до вітальні. Не хотіла вона слухати, що там знову знадобилося цій Олені.
Кирило ж попрямував до коридору, і тут же розмова пішла на підвищених тонах.
“Там же дитина з ними, – подумала Ліза. – Вони про це хоча б пам’ятають?”
Вона вийшла з вітальні, і тут же в душі злість здійнялась. Хлопчик Микита стояв біля стіни, опустивши голову. Йому явно було страшно та неприємно все це.
Олена та Кирило, помітивши Лізу, на мить замовкли.
– Микито, ходімо, чай поп’ємо, – промовила Ліза, ігноруючи дорослих.
Хлопчик радісно кивнув, але потім глянув на свою маму.
– Іди, – буркнула вона.
Ліза відвела Микиту на кухню і зачинила двері, щоб дитина не чула всього, що кажуть його батьки.
– Як справи? – Запитала Ліза, посміхаючись.
– Нормально.
– У школі подобається?
Микита нещодавно пішов у перший клас. Напевно, має багато різних вражень.
– Подобається. Вчителька у нас дуже добра.
– Це добре.
Хлопчик якось по-дорослому зітхнув, а потім покосився на зачинені двері.
– Мама та тато знову сваряться…
– Так буває, – з жалем промовила Ліза. – Дорослі можуть сперечатися, але не варто переживати. Вони тебе люблять.
Ліза подала хлопцеві чай і вазу з солодощами.
– Ви така добра, – посміхнувся Микита.
– Ти теж дуже добрий, – відповіла Ліза.
– А мама вічно лається на мене… – продовжив він, відпиваючи чай.
– Просто вона за тебе хвилюється. Якби ти був моїм сином, я б теж багато хвилювалася і, напевно, теж іноді лаялася б.
Хоча Ліза і не любила Олену, все ж таки налаштовувати проти неї її ж сина не збиралася. Та й хлопчика хотілося якось втішити.
Микита знову посміхнувся і взяв одну цукерку.
І тільки він встиг її відкусити, як двері відчинилися, і на кухню влетіла мама хлопчика.
– Збирайся, ми йдемо! – гаркнула вона.
– Мамо, але я чай не допив…
– Вдома поп’єш! Жваво, я сказала.
Лізі хотілося їй тріснути, але вона пообіцяла собі, що не лізтиме у виховання чужої дитини.
Микита скривджено зліз зі стільця і вирушив слідом за мамою. Ліза наздогнала його, і доки Олена не бачила, засунула йому в кишеню куртки цукерки.
– Вдома з’їж, – підморгнула вона йому.
– Дякую, – усміхнувся Микита.
– Давай швидше! – Знову крикнула Олена і роздратовано глянула на Лізу.
Вона взагалі завжди дивилася на неї так, ніби вона коханка Кирила. Але це було неправдою, Кирила Ліза зустріла, коли вони з Оленою вже розлучилися. Але ж завжди хочеться звинувачувати когось іншого у своїх бідах.
Коли Олена та Микита пішли, Ліза попрямувала до Кирила.
– Що їй треба було? – Запитала вона.
– Та зовсім вже божеволіє! – почав обурюватись чоловік. – Каже, щоб я Микитку забирав! Мовляв, їй особисте життя влаштовувати треба.
Ліза присіла на ліжко і здивовано поглянула на чоловіка.
– Ну, а ти що?
– Нічого! Сказав, що дитина має жити з матір’ю!
Ліза похитала головою.
– Ви б хоч таке не при дитині обговорювали. Уявляєш, як Микиті неприємно все це слухати?
– Ой, ну ти не починай, – огризнувся Кирило. – Вона мені весь мозок винесла, тепер ти.
– Вибач, звичайно, – обурилася Ліза. – Але мене все це також стосується!
Кирило щось пирхнув, а потім надів навушник, усім своїм виглядом показуючи, що він більше не має наміру сперечатися.
А через два дні, коли Кирило та Ліза вже про це й забули, пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Микита у сльозах, а разом із ним була дорожня сумка.
– Ти чого тут? – здивовано спитав його тато. – І де мама?
Ліза відразу затягла хлопчика в будинок і обняла.
– Що сталося? – М’яко запитала вона, зиркнувши на свого чоловіка. Мовляв, не бачиш, що дитина засмучена.
– Мама мене привезла і сказала, що тепер я мешкаю тут.
Микита хлюпнув носом і поглянув на свого батька.
– Ось тварюка! – вигукнув Кирило.
– Кирило! – Схопила його Ліза, показуючи поглядом на його сина. – Микито, ти роздягайся, якраз вечеря готова. Я тобі поїсти покладу, добре?
Микита кивнув і посміхнувся до Лізи.
Вона поклала йому їжі, а потім, зачинивши двері, пішла розмовляти зі своїм чоловіком. Той дзвонив своїй колишній дружині й, судячи з криків, мирно домовитись у них не виходило.
У результаті Кирило просто скинув дзвінок і шпурнув мобільний на стіл.
– Що робитимеш? – Запитала Ліза.
– Не знаю. Завтра, мабуть, відвезу Микиту назад.
– Ти нормальний? Для вас що, Микита якась річ? Так і будете його туди-сюди возити? А дитина почуватиметься нікому непотрібною?!
– А що накажеш робити? – Вибухнув Кирило.
– Оформлюй документи, Микита житиме з нами.
Ліза насправді вже не раз про це думала. Не те щоб вона хотіла виховувати чужу дитину, просто хлопчика було дуже шкода. Та й Микита такий гарний, добрий, ласкавий, і при цьому такий нещасний.
– Ти це серйозно?
– Серйозно. Не хочеш же ти, щоб потім дитина вас ненавиділа?
Ліза вийшла з кімнати та пішла до хлопчика на кухню. Нехай Кирило все обдумає, бо рішення справді непросте.
Але Лізі здавалося, що воно єдине вірне. Щоправда, було б непогано ще й поцікавитися у Микити, що він думає з цього приводу.
– Тато сердиться? – Запитав він, як тільки Ліза увійшла на кухню.
– Він просто збентежений. Смачно тобі?
– Дуже, – посміхнувся Микитко. – І що тепер, тато відправить мене назад до мами?
– А ти цього хочеш?
Микита замислився. Його ж раніше ніхто про таке не питав. Загалом, його думкою ніхто не цікавився.
– Я не знаю, – зітхнув він. – Я маму люблю. Просто…
– Що, просто? – З усмішкою запитала Ліза.
– Просто у вас так добре… І ви на мене не кричите.
– Ти можеш звертатися до мене на “ти”, – посміхнулася Ліза.
Коли хлопчик заснув, Ліза ще раз запитала свого чоловіка, що той думає.
– Можливо, ти й маєш рацію, – промовив він. – Напевно, треба про Микиту думати… Та й ти не проти, щоби він жив з нами.
– Це правильне рішення.
На наступний день Кирило ще раз поговорив з колишньою дружиною, вже спокійніше. А потім із сином. А згодом визначив через суд місце проживання дитини у себе.
Микита з Лізою дуже добре ладнали. Здавалося, хлопчик намагався всіма способами їй сподобатись. Допомагав у всьому, не дошкуляв. Навчався добре.
Ліза з кожним днем все сильніше відчувала, що стає Микиті мамою. І навіть коли у них з Кирилом з’явилася спільна дитина, Микита не відійшов на другий план. Вона зрозуміла, що любить його також і вважає своїм.
Звичайно, Олена іноді з’являлася, але згодом ці візити ставали дедалі рідшими. А потім у неї з’явилася дитина від іншого чоловіка, і вона якось про сина зовсім забула. Так, надсилала подарунки на свята та й усе.
Микита згодом почав звати Лізу мамою, з її дозволу, звісно. І вже за кілька років їм здавалося, що так було завжди.
А коли Микиті виповнилося шістнадцять, раптом з’явилася його рідна мати.
Двері відчинив Кирило, і настрій відразу зіпсувався. Він думав, що це торт приїхав, от і відкрив, не спитавши, хто.
– Чого тобі? – скривився він.
– Приїхала сина привітати. Маю право.
– Та яке ти маєш право? Ти за ці роки була кілька разів.
– А давай ми в сина спитаємо, – огризнулася Олена.
– Тату, хто там?
Як на зло, у коридор вийшов Микита, думаючи, що це гості.
– Привіт, синку! Який ти великий та дорослий! З днем народження!
Микита насупився і поглянув на батька.
– Що ви там всі зібралися? – Вийшла слідом за Микитою Ліза, і тут же осіклася, побачивши непрохану гостю.
– Ти не обіймеш маму? – Запитала Олена, розставивши руки.
– Ти не моя мама, – буркнув Микита і притулився до Лізи. – Ось, моя мама.
– Ти що? Та як ти можеш так казати?! – обурилася Олена. – Налаштували дитину проти мене, так?! Мало того, що відібрали, то ще й проти матері налаштували!
– Що ти несеш? – розлютився Кирило. – Ти його сама до нас привезла та кинула біля дверей.
– Ні, все було не так! Микитко, не слухай їх! Вони відібрали тебе!
– Не треба… – перервав її Микита. – Я вже не настільки маленький був, і все чудово пам’ятаю. І пам’ятаю, як того дня знайшов свою справжню маму. А ти йди. Не потрібні мені подарунки.
Кирило зачинив двері, а Ліза обняла свого такого дорослого сина.
– Я тебе люблю, – промовила вона йому.
– І я тебе. Ходімо святкувати.
Олена ж дивилася на зачинені двері, продовжуючи думати, що Микиту налаштували проти неї. Вона й подумати не могла, що її син може знайти іншу маму.
Адже вона просто хотіла трохи волі та свободи. Хіба це привід, щоб перестати її любити?
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
