Юрка батьки дуже чекали. Але весь термін був дуже важким, і дитина з’явилася на світ недоношеною. Він лежав у кувезі.
Багато систем органів виявилися недорозвиненими. Апарат штучного дихання, дві операції, відшарування сітківки.
Двічі з дитиною пускали попрощатися. Але Юрко вижив.
Проте досить швидко з’ясувалося, що майже не бачить і майже не чує. Фізичний розвиток поступово налагодився – Юрко сів, узяв іграшку, потім пішов біля опори. Але розумове – ніяк не йшло.
Батьки спершу ще сподівалися – спочатку намагалися вдвох, потім батько якось тихо розчинився у просторі, і мати боролася сама.
Знайшла якусь квоту, в три з половиною роки Юркові встановили імпланти для відновлення слуху. Тепер він начебто все чув, але розвиток не йшов все одно.
Заняття з дефектологами, логопедами, психологами та всілякими фахівцями. Мама Юля приходила з Юрком до мене неодноразово.
Я казала: а давайте ще ось це спробуємо, а ось це, а ось те… Мати пробувала те й це. Результату не було. Більшу частину часу хлопчик тихо сидів у манежі й крутив якусь річ. Стукав нею об підлогу.
Кусав свою руку, іноді вив на одній ноті. Іноді вив модульовано. Мати стверджувала, що Юра її впізнає, кличе її якимось особливим курликанням і любить, коли йому чухають спинку та ніжки.
Зрештою, якийсь літній психіатр сказав їй:
– Ну який уже вам тут діагноз? Овоч ходячий. Прийміть щодо нього якесь рішення та живіть далі. Або здайте його, або просто доглядайте – ви ж навчилися вже?
– Жодного сенсу сподіватися на якийсь суттєвий прогрес у його стані або в тому, щоб ховати себе поруч із його манежем, я особисто не бачу.
Це був єдиний чоловік у житті матері Юрочки, який висловився безперечно. Вона віддала Юрка до спецсадочка і вийшла на роботу.
Через деякий час купила мотоцикл – їй завжди хотілося. Почала їздити вулицями та за містом з однодумцями – коли ревів двигун, усі тривожні думки та почуття забувалися.
Батько платив аліменти, вона цілком витрачала їх на доглядальницю на вихідні – Юрко був взагалі не складний у догляді, якщо звикнути до його завивання.
Потім один із приятелів-мотоциклістів сказав Юлі: знаєш, я на тебе якось не по-дитячому запав, у тобі є щось цікаво-трагічне.
– Ходімо, покажу, – сказала Юля.
Він задоволено посміхнувся, думаючи, що вона кличе його додому і в ліжко. Вона показала йому Юрка. Той був якраз бадьорий, вив модульовано і курликав – напевно, впізнав матір, чи стурбувався через незнайому людину.
– Ох і ні біса собі! – сказав мотоцикліст.
– А що ти собі думав? – відповіла Юля.
Через деякий час вони стали не лише їздити, а й жити разом. Мотоцикліст Стас до Юрка не наближався, бо заздалегідь це обговорили, а Юля й не хотіла.
Потім Стас якось сказав:
– Давай дитину народимо.
Юля відповіла різко:
– А якщо ще один такий, буде?
Стас замовк майже на рік, а потім знову сказав:
– Ні, таки давай!
З’явився на світ Іванко. На щастя, абсолютно здоровий.
А Стас заспівав свою пісню:
– Може здамо тепер Юрка в будинок для недієздатних? Якщо у нас нормальний синок є?
Юля відповіла, як відрізала:
— Я скоріше тебе здам!
Стас відразу ввімкнув задню: «Я ж просто запитав…»
Іванко виявив Юру місяців в дев’ять, коли поповз.
Одразу дуже ним зацікавився, а Стас лякався і сердився:
– Не пускай хлопця до нього, небезпечно, мало що!
Але Стас весь час на роботі, чи на мотоциклі, а Юля пускала. Коли Ваня повзав поряд, Юра чомусь не вив. І ще їй здавалося, що він прислухається і чекає. Ваня приносив іграшки, показував, як грати, сам затискав і складав пальці Юри.
Якось Стас захворів і залишився на вихідні вдома. Він побачив, як Ваня невпевнено ще ходить по квартирі й щось бурмотить, а за ним, як прив’язаний, Юра (до цього Юра безвилазно сидів в одній кімнаті в кутку).
Стас влаштував скандал і зажадав – «захистити мого сина від твого ідіота, або весь час стеж». Юля мовчки вказала йому на двері.
Він злякався, й вони помирились. Юля прийшла до мене:
– Він Буртина, але я його люблю, – сказала вона. – Жахливо, так?
– Це природно, – сказала я. – Любити свою дитину незалежно від…
– Я взагалі про Стаса говорила, – уточнила Юля. – То Юра для Вані небезпечний, яка ваша думка?
Я сказала, що за всіма даними ведучий у їхній парі Ваня, але доглядати все одно треба. На тому й вирішили.
У півтора року Іван навчив Юру складати пірамідки за розміром. А сам – розмовляв реченнями, співав прості пісеньки та показував, на кшталт куй, куй чобіток.
– Він у нас вундеркінд, чи що? – спитала Юля. – Стас наказав дізнатися. Чоловік від гордості того і дивися лусне – у приятелів у цьому віці діти тато-мама не говорили.
– Я гадаю, це через Юру, – припустила я. – Не кожній дитині у півтора року доводиться виступати локомотивом чужого розвитку.
– О! – Зраділа Юля. – Я так цій колоді з очима і скажу.
Ну і сімейка, подумала я, – овоч ходячий, колода з очима, жінка на мотоциклі та вундеркінд.
Привчившись до горщика, Іван витратив близько пів року, щоб привчити до нього брата. Навчити Юру їсти, пити з кухля, одягатися і роздягатися – це завдання Юля поставила перед Ванею вже сама.
В три з половиною Ваня поставив питання руба:
– А що власне з Юрою таке?
– Ну, по-перше, він нічого не бачить.
– Бачить, – заперечив Ваня. – Тільки погано. Ось таке бачить, а ось таке вже ні. І дивлячись яке світло. Найкраща лампочка, у ванній над дзеркалом – там він багато чого бачить.
Офтальмолог дуже здивувався, коли йому для пояснень стану зору Юри привели трирічну дитину, але все уважно вислухав, призначив ще одне обстеження та за результатами виписав лікування та складні окуляри.
Із садком у Вані категорично не сталося.
– Йому взагалі в школу треба! Такий бачиш розумник! – роздратовано сказала вихователька. — Ніякого ладу з ним немає, все ж він краще за інших знає.
Проти раннього початку школи я виступила категорично:
– Нехай Ваня ходить у гуртки та займається розвитком Юри.
Стас, на диво, погодився з моїм вердиктом і сказав Юлі:
– Ну і посидь з ними до школи, що йому в цьому садочку безглуздому робити? І взагалі, ти помітила, що твій уже майже рік не виє?
Ще через пів року Юрко сказав: мама, тато, Ваня, дай, пити та мяу-мяу. До школи хлопчики пішли одночасно. Ваня дуже переживав:
– Як він там без мене? А фахівці там, у цій спецшколі, справді добрі? А вони його взагалі зрозуміють?
Уроки він і зараз, у п’ятому класі, робить спочатку з Юрою, а потім уже свої.
Юра розмовляє простими реченнями. Вміє читати та користуватися комп’ютером. Любить готувати та прибиратись, але Ваня чи мама ним керують.
Він любить сидіти у дворі на лавці та дивитися, слухати та нюхати. Знає всіх сусідів і завжди вітається. Любить ліпити із пластиліну, збирати та розбирати конструктор.
Але найбільше на світі він любить, коли вони всією родиною їдуть на мотоциклах заміською дорогою – він з мамою, а Ваня з татом, і всі разом кричать щось назустріч вітру.
Ось так в житті буває. Брат брату допоміг…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
